Рішення № 39484989, 26.06.2014, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 219/6801/13-ц Номер провадження 22-ц/775/3218/2014

Головуючий в 1 інстанції Ониско Р.В.

Доповідач - Ткачук С.С.

категорія 27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2014 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Ткачук С.С.,

суддів Шевченко В.Ю., Кіянової С.В.,

при секретарі Кіпрік Х.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 лютого 2014 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу в розмірі 30000грн. за договором позики, витрати на правову допомогу в сумі 3000грн.

Вимоги позову мотивовані тим, що відповідач працював у нього за трудовим договором на посаді торгового агента, якому він надав гроші в сумі 30000грн. без визначення строку повернення. Дані гроші надані відповідачу для придбання товару ТМ Ласунка. Ці факти підтверджуються розпискою написаною власноручно відповідачем 01.10.2012.

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 лютого 2014 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог суд піддав сумніву розписку, як доказ отримання відповідачем грошей, як зобов'язання за договором позики, оскільки сторони перебували у трудових відносинах і дана сума, як пояснив позивач передана ОСОБА_2 у зв'язку із виконанням трудових відносин. Умовами трудовому договору від 12.04.2010р. не передбачено, що відповідач як працівник є матеріально відповідальною особою і не визначено його обов'язків отримувати готівкою грошові кошти для закупки товару у виробника. Рішенням Артемівського міськрайонного суду від 27.05.2013р. відмовлено у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зобов'язання повернути речі зі зберігання, яке не оскаржено у апеляційному порядку і є одним з непрямих доказів того, що угоди про передачу товару не було та підтверджує факт відсутності передачі грошових коштів за вказаною розпискою. Позивач протягом тривалого часу не звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача даної суми, як і не звернувся до правоохоронних органів із заявою про заволодіння чужим майном шляхом шахрайства. Суд визнав даний правочин фіктивним і недійсним.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неповне з'ясування обставин справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким стягнути на його користь тільки суму боргу 30000грн. Зазначає, що розписка підписана позичальником ОСОБА_2 є вже само по собі правочином та відповідає вимогам цивільного законодавства, тому суд безпідставно поставив під сумнів вказану розписку. Крім того, ухилення свідка ОСОБА_3 від участі в судовому засіданні судом розцінено, як не бажання останнього давати правдиві покази, які могли б зіпсувати його стосунки з колишнім роботодавцем ОСОБА_1, але це є не більш як неповага до суду.

Сторони в судове засідання не з'явилися, але про час та місце розгляду скарги були повідомлені особисто і через представників зареєстрованими у журналах телефонограм телефонограмами №6803 (журнал №2) та за №№3708,3709 (журнал №1).

У зв'язку з тим, що клопотань про відкладення розгляду справи від сторін не надійшло, а відповідно до ст.305 ЦПК України, неявка сторін, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розглядові, апеляційний суд визнав можливим розглянути справи за відсутністю сторін і їх представників.

Апеляційний суд визнає, що апеляційну скаргу слід задовольнити виходячи з наступного.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_2 працював у позивача за трудовим договором від 12.04.2010 року на посаді агента торговельного, займався прийомом замовлень на товар. До його посадових обов'язків належало прийом замовлень на товар та збирання грошових коштів з торгівельних місць. Матеріальна відповідальність працівника договором не визначена. 01 жовтня 2012 року відповідачем написана в присутності свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розписка про отримання у ОСОБА_1 суми 30000грн. на закупівлю товару ТМ Ласунка в м. Дніпропетровську.

В моменту написання розписки відповідач згідно трудовому договору від 12.04.2010р. перебував з позивачем у трудових відносинах і виконував обов'язки агента торговельного, займався прийомом замовлень на товар. На відповідача як працівник не була покладена матеріальна відповідальність. Даний трудовий договір розірвано 15.10.2012р. за власним бажанням відповідача.

Факт написання розписки 01.10.2012р. про отримання грошей в сумі 30000грн. на закупку товару відповідачем не спростовано.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд виходив з того, що не визнав розписку як доказ отримання відповідачем грошей за договором позики, оскільки сторони перебували у трудових відносинах і з пояснень позивача ОСОБА_2 передані гроші у зв'язку із виконанням трудових відносин. Позивачу рішенням Артемівського міськрайонного суду від 27.05.2013р. відмовлено у задоволені позову, у якому останній просив зобов'язати ОСОБА_2 повернути йому 1400 кг морозива зі зберігання, придбані на отриману суму позики. Дане рішення набрало законну силу і позивачем у апеляційному порядку не оскаржено. Суд визнав це непрямим доказом того, що угоди про передачу товару не було, а тому прийшов до висновку, що підтверджується факт відсутності передачі грошових коштів за вказаною розпискою. Відповідно до ст.ст. 234,216 ЦК України суд визнав правочин фіктивним та недійсним.

Апеляційний суд не може погодитися з висновками суду і тому визнає рішення таким, що не відповідає нормам ст.213 ЦПК України та на підставі ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню через невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення, неправильне застосування норм матеріального права.

Хибність висновків суду першої інстанції полягає в тому, що зробивши висновок про фіктивність та недійсність правочину, а саме, розписки представленої позивачем як доказ укладання договору позики на суму 30000грн., суд першої інстанції фактично вийшов за межі позову, у якому таких вимог не заявлено. Окрім того, посилаючись на рішення Артемівського міськрайонного суду від 27.05.2013р., яким між сторонами вирішено спір з приводу витребування у відповідача 1400кг морозива, як на «не прямий доказ» підтвердження факту відсутності передачі грошей за розпискою від 01.10.2012р., суд не звернув уваги на ті обставини, що вказаним рішення питання отримання відповідачем грошової суми у розмірі 30000грн. та її фіктивність і недійсність судом не з'ясовувалось взагалі, бо це не було предметом позову по тій справі. Відповідач, заперечуючи на позов, факт написання ним розписки відповідно до статей 10,60 ЦПК України нічим не спростував, а тому у суду були відсутні підстави для сумніву у належності та допустимості доказу по справі - представленого оригіналу розписки.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд визнає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що розписка підписана позичальником ОСОБА_2 є підтвердженням правочину, який відповідає вимогам цивільного законодавства, який суд безпідставно поставив під сумнів.

Висновки суду першої інстанції, що відповідач грошей в рахунок боргу від позивача не отримував, договір позики є фіктивний та недійсний, бо фактично між сторонами існували трудові відносини і в суді не знайшло свого підтвердження про отримання відповідачем вказаної суми на закупку 1400 кг. морозива, не може бути прийняті до уваги, оскільки спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що спір виник між двома фізичними особами. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 визнав предмет та підстави позову, які протягом судового розгляду не змінював. ОСОБА_2 заперечуючи проти позовних вимог ніякими доказами своє заперечення про безгрошовість укладеного сторонами договору позики не підтвердив, а вищезазначене судове рішення стосується інших обставин, які виникли між сторонами і тому не може бути доказом в розумінні вимоги ст.61 ЦПК України, яка передбачає підстави звільнення від доказування, тому факти написання відповідачем розписки і отримання ним грошей в сумі 30000грн. були підтверджені в суді першої інстанції належними та допустимими доказами.

На підставі зазначеного суд першої інстанції не правильно встановив характер спірних правовідносин, що виникли між сторонами, не надав правильну правову оцінку доказам і не застосував норми матеріального права, що регулюють дані правовідносини.

Ураховуючи приведене, апеляційний суд на підставі ст.1046, 1049 ЦК України визнає обґрунтованість вимоги про стягнення суми боргу в розмірі 30000грн. на підставі оригіналу розписки від 01.10.2012р. написаної відповідачем без визначення строку повернення і останній є позичальником, який зобов'язаний повернути позичанні гроші позикодавцю ОСОБА_1

Перевіряючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд відповідно до ст.ст. 303,309 ЦПК України скасовує рішення суду першої інстанції і постановляє нове рішення, яким стягує на користь позивача суму боргу в розмірі 30000грн.

На підставі ст.88 ЦПК України на користь позивача підлягає відшкодуванню документально підтверджені витрати по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги в сумі 450грн.

Керуючись ст.ст. 307,309,316 ЦПК України, апеляційний суд

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 лютого 2014 року скасувати.

Позов в частині стягнення суми боргу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 30000(тридцяти тисячі) грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 450грн.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий:

Судді: