Ухвала суду № 39198823, 11.06.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2014 року м. Київ К/9991/63585/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Приходько І. В. Бухтіярової І. О. Костенко М. І., розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м.Києва Державної податкової служби

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.04.2012 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р.

у справі № 2а-3313/12/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «НВП «Квазар Комплекс»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

про скасування рішення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2012 р. Товариство з обмеженою відповідальністю «НВП «Квазар Комплекс» (далі - позивач, ТОВ «НВП «Квазар Комплекс») звернулось до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (далі - відповідач, ДПІ у Шевченківському районі м. Києва) про визнання незаконним та скасування податкового повідомлення-рішення від 28.12.2011 р. № 0009222303.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.04.2012 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р., позовні вимоги задоволені у повному обсязі: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0009222303 від 28.12.2011 р., прийняте Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м. Києва.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.04.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р. і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача не надав.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Шевченківському районі м. Києва було проведено позапланову перевірку ТОВ «НВП «Квазар Комплекс» щодо підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків ТОВ «Компанія «Мегаполіс-Груп» за червень 2011 р, за результатами якої було складено акт від 08.12.2011 р. № 2523/2303/30219297.

На підставі зазначеного акту відповідач виніс податкове повідомлення-рішення від 28.11.2011 р. № 0009222303, яким позивачу нараховані податкові зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 578 101 грн., з яких 578 100 грн. - за основним платежем та 1 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Суд першої інстанції, висновки якого підтримала колегія суддів апеляційної інстанції, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що матеріалами справи підтверджується належним чином та в повному обсязі виконання укладених позивачем зі своїм контрагентом - ТОВ «Компанія «Мегаполіс-Груп» правочинів, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності прийнятого ним податкового повідомлення-рішення.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на наступне.

Згідно підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту, згідно пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України, вважається дата тієї події, що відбулася раніше: - дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; - дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 ст.198 Податкового кодексу України зазначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Пунктами 201.4, 201.6 статті 201 Податкового Кодексу України, встановлено, що податкова накладна складається у день виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Враховуючи положення зазначених правових норм, судами попередніх інстанцій вірно зазначено про існування декількох підстав для формування податкового кредиту, а саме: наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, фактична сплата грошових коштів контрагенту, в сумі визначеній в податковій накладній, а також фактичне виконання господарської операції, за наслідками якої у платника податку на додану вартість виникає право на податковий кредит.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, позивачем у межах своєї господарської діяльності було укладено усні договори з ТОВ «Компанія «Мегаполіс Груп», на підставі яких позивачу було надано послуги з перевірки якості товару, розфасовки та перетасовки товару, з надання консультацій, охорони товару, здачі товару на склад замовника, діагностики товару, погрузки та розгрузки товару, обслуговування товару, збору необхідних документів, маркетингових досліджень.

В матеріалах справи наявні первинні документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та вказаним контрагентом.

Зазначені документи складені за результатами проведених операцій та не мають дефектів форми, змісту або походження, які в силу статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затверджено Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 р. за № 168/704) спричиняють втрату первинними документами юридичної сили і доказовості.

Видані контрагентом-постачальником позивачу податкові накладні не мають недоліків, а порядок їх заповнення відповідає чинному на момент їх виписки законодавству.

Отже, фактичні обставини об'єктивно засвідчують правомірність формування позивачем податкового кредиту, відповідно до первинних бухгалтерських документів та по податковим накладним, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Також, як вбачається з акту перевірки, в якості доказу не підтвердження реальності господарських операцій, є твердження податкового органу про неможливість реального виконання укладеного позивачем зі своїм контрагентом правочину через відсутність ТОВ «Компанія «Мегаполіс Груп» за місцем знаходження та відсутність у останнього адміністративно-господарських можливостей для ведення господарської діяльності з посиланням на дані отримані від ДПІ у Голосіївському районі м. Києва.

Однак, зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит з податку на додану вартість у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого права та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту, оскільки податкове законодавство України не ставить право платника податку на додану вартість на податковий кредит в залежність від дій або бездіяльності його контрагентів чи відсутності у контрагентів основних фондів, кваліфікованого персоналу тощо. В разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність та негативні наслідки мають настати саме для цієї особи.

Чинне законодавство не зобов'язує платника податків перевіряти безпосереднього контрагента на предмет виконання ним вимог податкового законодавства та його безпосередню наявність за місцезнаходженням перед тим, як відносити відповідні суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

Неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії, у випадку за неправомірні дії іншої компанії підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейського суду з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності».

Отже, Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагентом.

Також, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами першої та апеляційної інстанцій, щодо заперечення проти твердження відповідача про відсутність між зазначеними підприємствами господарських відносин у зв'язку з нікчемністю укладеного між ними договору, виходячи з наступного.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

В процесі розгляду даної справи, зазначені факти судами встановлено не було та відповідачем не було надано доказів на підтвердження недотримання сторонами в момент укладення договорів вимог, встановлених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання правочинів недійсними.

Правовідносини між позивачем та контрагентами не були безтоварними, а укладались з метою реального настання позитивних наслідків для сторін, за ними реально було отримано матеріальні цінності та перераховано грошові кошти.

Беручи до уваги вищезазначені правові норми та встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду приходить до висновку про відсутність у податкового органу підстав для нарахування позивачу спірних податкових зобов'язань. Висновки акту податкової перевірки про вчинення платником податків порушень податкового законодавства, щодо неправомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість по взаєморозрахунках з вказаним контрагентам за період, що перевірявся, мають характер припущень та є необґрунтованими, а відтак, не можуть бути покладені в основу спірного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи і не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судом першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Беручи до уваги вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м.Києва Державної податкової служби відхилити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.04.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р. у справі № 2а-3313/12/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, що встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис) І.В. Приходько Судді: (підпис) І.О. Бухтіярова (підпис) М.І. Костенко З оригіналом згідно