Ухвала суду № 39105275, 13.05.2014, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

13 травня 2014 рокусправа № 804/12808/13-а

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дадим Ю.М.

суддів: Богданенка І.Ю. Уханенка С.А.

за участю секретаря судового засідання: Сколишева О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2013 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність та обґрунтованість оскарженої постанови, не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 10.04.2013 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні звернувся громадянин Іраку ОСОБА_1. У вказаній заяві позивач зазначив, що боїться стати жертвою терористів, які вбили його сім'ю через те, що деякі члени родини були правоохоронцями.

Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на основі співбесіди, проведеної 18.04.2013, наявних матеріалів і документів, відповідач дійшов висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Іраку ОСОБА_1.

Підставами для такого висновку відповідача стало наступне:

- заявник до прибуття в Україну (до 2008 року) знаходився в третій безпечній країні - Сирії;

- заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження;

- метою звернення заявника до міграційної служби задля вирішення особистих питань легалізації на території України;

- на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника угрупуванням «Моджахеди».

З урахуванням наведеного та у зв'язку з тим, що умови передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні, та відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону заявник не надав обґрунтованих доказів щодо побоювання загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, відповідач своїм рішенням від 21.06.2013 № 469-13 відмовив позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що він народився у місті Багдад (Ірак) ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - араб, неодружений, сповідує - іслам, проживає в АДРЕСА_1. Прибув в Україну 05.11.2008 для навчання в Харківському національному медичному університеті, за візою типу "С" № Y03679809 терміном дії з 18.10.2008 по 15.11.2008.

Правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 звернуто увагу судів на те, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Також звернуто увагу судів, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Судом першої інстанції встановлено, що до приїзду в Україну у 2008 році, позивач деякий час перебував в Сирії, однак за отриманням статусу біженця до цієї країни не звертався.

Навчання у вищому навчальному закладі - Харківському національному медичному університеті припинив у 2009 році, з того часу перебував в Україні нелегально, до 10.04.2013 до Державної міграційної служби України для легалізації перебування в Україні не звертався, однак в цей проміжок часу виїжджав до Іраку відвідати сестру (тривалість візиту близько 20 днів), після чого 25.08.2009 безперешкодно повернувся в Україну.

З наведеного вбачається, що позивач перебуває в Україні з 18 жовтня 2008 року по теперішній час (2013 рік), більшість цього часу з 15.11.2008 (дата закінчення візи типу "С" № Y03679809) по 10.04.2013 таке перебування було нелегальним, незважаючи на цей факт, до міграційної служби з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту звернувся лише 10.04. 2013.

Як визначено абзацом 9 пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

В матеріалах справи наявні медичні звіти (а.с.104-108), з яких вбачається, що батьки та рідний брат позивача загинули насильницькою смертю, а інший брат був тяжко поранений. На цьому наголошує і позивач, зазначаючи про те, що повернувшись до Іраку, він також може бути позбавлений життя. Позивач стверджує, що вказані трагічні події відбулись через приналежність членів його родини: батька та братів до певної категорії службових осіб-міліціонерів. Однак будь-яких доказів того, що переслідування сім'ї позивача та загибель її членів стала саме наслідком приналежності їх до певної категорії службових осіб або через їх політичні чи релігійні погляди не надано.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною 7 статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно даних протоколу співбесіди на запитання "ким і де ви працювали останнім часом в Іраку?" позивач відповів, що коли був живий батько, який мав свій меблевий завод, він допомагав батьку в бізнесі.

При співбесіді позивач також зазначив, що його сестра проживає у м. Багдад (Ірак), проте небезпека їй не загрожує, оскільки до жінок там інше ставлення, аніж до чоловіків. В цей же час позивач продовжує стверджувати, що його мати була вбита внаслідок приналежності інших членів родини (батька та братів) до категорії правоохоронців.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку відносно того, що інформація, надана позивачем щодо побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях, і немає ніякого документального підтвердження. Вказані обставини та наявні протиріччя дають підстави вважати, що можливість утисків і переслідування позивача, а також наявність загрози його життю в країні його походження є лише суб'єктивною стороною.

Так, відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Стаття 15 Директиви ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004, визначає підстави для надання додаткового захисту, як ризик отримання серйозної шкоди у формі: а) смертна кара; в) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем проведено аналіз поточної обстановки в Іраку та діяльності терористичного угрупування «Моджахеди», та встановлено, що вказане угрупування вело активну терористичну діяльність в період з 2006 по 2010 роки. Дійсно на території Іраку досі вчиняються терористичні акти, проте жодними даними не підтверджується цілеспрямоване переслідування мирного населення чи визначеного прошарку населення у зв'язку з професійною діяльністю.

Згідно пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року №3, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування, і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Свідчення, які надавав позивач, не є переконливими, містять протиріччя та не доводять переслідувань, існування реальної загрози його життю або можливості нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Отже, є очевидним, що в рамках спірних відносин визначальний критерій щодо визнання біженцем не містить об'єктивної сторони, у зв'язку з чим, відсутні підстави вважати, що побоювання позивача є реальними.

Судом першої інстанції встановлено, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених у заяві про надання статусу біженця проводилася відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказами наявності умов для набуття статусу біженця.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем проводилася співбесіда з заявником з метою з'ясування всіх обставин, необхідних для прийняття рішення за поданою заявою, проводився аналіз матеріалів офіційних джерел по країні походження позивача.

Згідно із ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до абзацу четвертого статті 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні.

Абзацом 6 цієї ж статті Закону визначено, що не може бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в України з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України № 469-13 від 02.08.2013 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано зазначає про те, що позовні вимоги про скасування зазначеного рішення та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_1 про надання статусу біженця є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Беручи до уваги зазначене, доводи суду першої інстанції про відсутність законних підстав для задоволення вимог позивача, є обґрунтованими.

Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції суду відповідає вимогам закону, підстави для її скасування відсутні.

Керуючись ч. 1 ст. 198, ст. 200, ст. 205, ст. 206, ч. 2 ст. 2012 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України та може бути оскаржена відповідно до ст. 212 КАС України.

Головуючий: Ю.М. Дадим

Суддя: І.Ю. Богданенко

Суддя: С.А. Уханенко