Рішення № 39044113, 29.05.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 345/60/14-ц

Провадження № 22-ц/779/1006/2014

Категорія 19

Головуючий у 1 інстанції Мигович О.М.

Суддя-доповідач Пнівчук О.В.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Пнівчук О.В.

суддів: Беркій О.Ю., Горблянського Я.Д.

секретаря Турів О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_3 про визнання права власності, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Калуського міськрайонного суду від 21 березня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

У січні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вищевказаним позовом. Свої вимоги обґрунтовував тим, що у травні 2007 року між ним та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір про спільну діяльність в будівництві адміністративної будівлі у м.Калуш.

За умовами договору позивач зобов'язався здійснити повне фінансування будівництва в розмірі 1 млн. гривень, а відповідач - надати для будівництва земельну ділянку, забезпечити розробку проектної документації, здійснити будівництва об'єкта та забезпечити введення його в експлуатацію, реєстрацію права власності на результат спільної діяльності. Також згідно з умовами договору результат діяльності підлягав розподілу шляхом передачі ОСОБА_2 - 90% (9/10) адміністративних будівель, а ОСОБА_3 - 10% (1/10). Договором передбачалось завершення будівництва до 01 січня 2011 року.

Позивач вказав, що свої зобов'язання за договором він виконав, зокрема здійснив повне фінансування будівництва, надавши 999 10,35 грн., що підтверджується розписками відповідача. Проте, ОСОБА_3 свої зобов'язання виконав не в повному обсязі. Зокрема, актом про виконання договору, складеним сторонами 14 січня 2011 року, встановлено,що відповідач не виконав своїх зобов'язань щодо введення об'єкта в експлуатацію та реєстрації права власності в порядку розподілу результатів спільної діяльності.

Впродовж 2011-2013 років відповідач уникав виконання вказаних зобов'язань, що і стало підставою для звернення позивача з позовом. Відтак ОСОБА_2 просив суд визнати за ним право власності на 9/10 частини спірної адміністративної будівлі.

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 21 березня 2014 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 9/10 частини адміністративної будівлі, загальною площею 1173,9 кв.м., що позначена в плані літерою «Д1» та розташована за адресою: АДРЕСА_1

ОСОБА_3 на дане рішення подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апелянт вказав, що не заперечує, що позивач провів повне фінансування будівництва спірної адміністративної будівлі. Однак, він не погоджується з порядком розподілу результатів спільної діяльності шляхом поділу часток у співвідношенні 90% на 10%. ОСОБА_3 зазначив, що на момент укладення договору він погоджувався з таким розподілом. Проте, при будівництві він доклав значних фізичних і організаційних зусиль, відтак вважає що розподіл результатів спільної діяльності буде справедливим у разі поділу часток у співвідношенні 50% на 50%.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просив змінити оскаржуване рішення, а саме визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини спірної адміністративної будівлі.

Сторони у судове засідання не з»явились, хоча про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Вислухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Матеріалами справи встановлено, що 17.05.2007 року між ОСОБА_2 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір №01/2007 про спільну діяльність в будівництві адміністративної будівлі (а.с.6-10).

Згідно Розділу ІІ договору, ОСОБА_2 зобов'язався здійснити повне фінансування будівництва адміністравної будівлі по АДРЕСА_1, а ФОП ОСОБА_3 - надати для будівництва земельну ділянку, забезпечити розробку проектної документації, здійснити будівництво об'єкта, забезпечити введення в експлуатацію та реєстрацію права власності на результат спільної діяльності. При цьому відповідно до п.5.2 договору, інвестору ОСОБА_2) буде належати 90% (9/10) адміністративних приміщень, а забудівнику (ФОП ОСОБА_3) - 10% (1/10). Строк завершення будівництва сторонами встановлено до 01 січня 2011 року (пункт 6.3 договору).

На виконання договору ОСОБА_2 здійснив повне фінансування будівництва, надавши 999 130,35 грн., що підтверджується відповідними розписками ОСОБА_3 (а.с.11.-14).

Натомість ФОП ОСОБА_3 свої зобов'язання за договором виконав не в повному обсязі.

14 січня 2011 року сторонами складено акт про виконання договору спільної діяльності, яким зафіксовано, що ОСОБА_2 виконав свої зобов'язання повністю, а ФОП ОСОБА_3 не виконав зобов'язання щодо введення об'єкта в експлуатацію та реєстрацію права власності на адміністративну будівлю в порядку розподілу результатів спільної діяльності згідно умов договору. Також сторонами було узгоджено, що невиконані зобов'язання ФОП ОСОБА_3 виконає до 01 квітня 2011 року (а.с.19).

Невиконання в подальшому ФОП ОСОБА_3 своїх зобов'язань у повному обсязі стало підставою для звернення ОСОБА_2 з позовом до суду.

Відповідно до ч.1 ст.303, ч.ч.2,3 ст.213 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов та визнаючи за ОСОБА_2 право власності на 9/10 частин спірного об'єкта будівництва, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 повністю виконав свої зобов'язання щодо фінансування будівництва адміністративної будівлі. Такий об'єкт збудовано в результаті спільної діяльності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 З огляду на положення ст.392 ЦК України, а також на те, що ОСОБА_3 відмовляється від розподілу результатів спільної діяльності та використовує збудований об'єкт на власний розсуд, суд першої інстанції прийшов до висновку про підставність позовних вимог.

Колегія судів не погоджується з таким висновком з наступних підстав.

Відповідно до ст.392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Правовий аналіз наведеної норми закону вказує на те, що позивачем у позові про визнання права власності може бути лише особа, яка вже є власником, однак його права оспорюються або не визнаються.

Згідно ч.2 ст.331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Як роз'яснив Пленум ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ у п.15 постанови «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 року, до завершення будівництва (створення) майна, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, то до моменту прийняття його до експлуатації, або якщо право власності на таке нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то до моменту державної реєстрації право власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва не виникає (стаття 331 ЦК). У зв'язку із цим до виникнення права власності на таке майно право власності існує лише на матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення) майна. Отже, законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку.

Як вбачається з договору про спільну діяльність, її результатом є адміністративна будівля, а пунктом 3.2.4 передбачено введення даного об'єкта в експлуатацію та реєстрацію права власності.

Згідно ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", передбачено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема право власності на нерухоме майно.

Відповідно до ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом

Разом з тим, застосування судом першої інстанції статті 392 ЦК України для захисту прав та інтересів позивача в даному випадку є помилковим.

Згідно ч.3 ст.303 ЦПК України, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

В силу дії п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення зокрема є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

З урахуванням вищевказаного, судове рішення не відповідає вимогам ст.213 ЦПК щодо законності й обгрунтованості, що в силу ст. 309 ЦПК є підставою для скасування рішення з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 307,309, 313-314,316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Калуського міськрайонного суду від 21 березня 2014 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання права власності - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча: Пнівчук О.В.

Судді: Беркій О.Ю.

Горблянський Я.Д.