22-ц/775/283/2014(м)
266/1860/13-ц
Головуючий у 1-й інстанції Сараєв І.А.
Доповідач Сорока Г.П. Категорія 27
Р І Ш Е Н Н Я
І м е н е м У к р а ї н и
17 лютого 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого - Баркової Л.Л.,
суддів - Сорока Г.П., Кочегарової Л.М.,
при секретарі - Кузнецові А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» на заочне рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2013 року,-
В С Т А Н О В И Л А :
22 квітня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі за текстом ПАТ «А-Банк») про визнання недійсним договору кредиту №АN7МСС9GGV0049 від 01.03.2011 року, укладеного між ПАТ «А-Банк» та ОСОБА_2
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 01.03.2011 року між ПАТ «А-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту без його згоди, хоча з 03.11.2009 року він знаходиться з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, в графі «Згода дружини/чоловіка позичальника» відсутні його дані та підпис. Вважає, що цим порушуються його права, тому просив визнати договір недійсним, як угоду, що укладена в порушення ст.65 СК України без його згоди та вчинена внаслідок обману на підставі ст.230 ЦК України.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2013 року визнано договір кредиту №АN7МСС9GGV0049, укладений між ПАТ «А-Банк» та ОСОБА_2 від 01.03.2011 року на загальну суму 20 000 грн., недійсним.
Ухвалою цього ж суду від 21.12.2013 року залишено без задоволення заяву ПАТ «А-Банк» про скасування вказаного заочного рішення.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач ПАТ «А-Банк» в апеляційній скарзі просить скасувати заочне рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, невірну оцінку доказів по справі, порушення норм матеріального і процесуального права.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, про час та місце судового засідання була повідомлена належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення судового виклику до суду та телефонограмою, зареєстрованою у встановленому порядку в журналі телефонограм за №705, подала суду письмову заяву про розгляд справи у її відсутності. Тому, відповідно до вимог ст.305 ЦПК України, з урахуванням думки учасників процесу колегія суддів дійшла до висновку про можливість розгляду справи у її відсутності.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника ПАТ «А-Банк» Шишелової Н.В., яка доводи апеляційної скарги підтримала, просила апеляційну скаргу задовольнити, заочне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, заперечення ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_4, які просили апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без зміни, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно вимог ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання рішення не тим суддею, який розглянув справу.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачем ОСОБА_1, 01.03.2011 року уклала кредитний договір на загальну суму 20000грн., без згоди чоловіка. Тому, з урахуванням того, що позивач з дружиною має рівні права на вирішення питань матеріального складу, що повинні обов'язково узгоджуватися між ними, а при укладанні оспорюваного договору він, як чоловік, не давав своїй дружині ні усної, ні письмової згоди, суд першої інстанції, керуючись положеннями ст.ст.63,65 ч.2 СК України, прийшов до висновку про задоволення позову і визнав кредитний договір недійсним, оскільки при укладенні кредитного договору його сторонами були порушені майнові права спільної сімейної власності позивача та особисті матеріальні права.
Однак, з такими висновками суду першої інстанції колегія судів не може погодитись.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 214 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.ч.1-3,5,6 ст.203 ЦК України, якими передбачено, що зміст правочину не може суперечити Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 01.03.2011 р. між ПАТ «А-Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір кредиту № АN 7 MCC9GGV0049, згідно умов якого позичальник отримала кредитні кошти у сумі 20000 гривень на строк 36 місяців з 01.03.2011 року по 01.03.2014 року включно, на споживчі цілі, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,01% на місяць на суму заборгованості за кредитом (а.с.11).
Як вбачається зі справи, кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний сторонами, в ньому передбачені всі істотні умови для такого виду договору, що вбачається зі змісту договору.
Зі справи також вбачається, що ОСОБА_2 з 03.11.2009 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 (а.с.4). Позивач стверджує, що шлюб не розірвано, і сторони ці обставини не оспорювали.
Оспорюючи кредитний договір ОСОБА_1 свої вимоги в позовній заяві обґрунтовував тим, що договір укладено без його згоди, тому, посилаючись на вимоги ст.65 СК України, ст.230 ЦК України, просив визнати договір недійсним, як такий, що вчинений під впливом обману.
Між тим, згідно ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена.
Відповідно до п.25 постанови Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", при оспорюванні кредитного договору чи договору поруки, застави/іпотеки іншим із подружжя суди мають виходити з такого, що положення статті 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.
З урахуванням наведеного, виходячи з того, що оспорюваний договір не є кредитно-заставним, в забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором договір застави або іпотеки не укладався, такий договір не можна визнати правочином, направленим на розпорядження спільним майном подружжя, а, відповідно, вимоги ст.65 СК України до такого кредитного договору не застосовуються. Тому згода позивача, як чоловіка позичальника, на укладення кредитного договору не вимагалась.
Посилання позивача та його представника на те, що в спірному кредитному договорі наявна вказівка про необхідність згоди дружини/чоловіка, а його підпис відсутній і це свідчить про недійсність договору, є безпідставними, оскільки, як вбачається зі змісту кредитного договору (а.с.11) розділ щодо згоди дружини/чоловіка наявний в договорі після підпису позичальника і стосується кредитно-заставного договору. А оспорюваний договір не забезпечений заставою, тому не потребував згоди позивача, як чоловіка позичальника, на укладення кредитного договору.
Відповідно до ст.230 ЦК України, на яку посилається позивач в обґрунтування своїх вимог, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Зі справи вбачається, що позивач в своїй позовній заяві ніяких конкретних обставин, які б свідчили про вчинення оспорюваного кредитного договору під впливом обману, не навів, не наведені такі обставини в судовому засіданні в суді першої інстанції та в апеляційному суді. Також не надано суду жодних доказів, які б давали підстави вважати, що кредитний договір був укладений під впливом обману.
Та обставина, що в момент укладення кредитного договору перебував в місцях позбавлення волі і що в кредитному договорі відсутні дані про перебування позичальника у зареєстрованому шлюбі, не є істотною умовою, передбаченою ч.1 ст.229 ЦК України, та не може бути підставою для визнання договору недійсним, оскільки не є перешкодою для вчинення правочину.
Крім того, на підставі ст.230 ЦК України позов може бути пред'явлено стороною договору, а позивач не є стороною кредитного договору і оспорюваним кредитним договором на позивача ніяких зобов'язань не покладається.
Однак, на наведене суд першої інстанції уваги не звернув та, керуючись положеннями ст.65 СК України, помилково дійшов до висновку про задоволення позову і визнання кредитного договору недійсним. Тому таке рішення не може бути визнане законним і обґрунтованим та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним.
Таким чином, апеляційна скарга ПАТ «А-Банк» підлягає задоволенню
У зв'язку із задоволенням апеляційної скарги, скасуванням рішення суду та відмовою у задоволенні позову, відповідно до вимог ст.88 ЦПК України на користь ПАТ «А-Банк» за рахунок позивача підлягають відшкодуванню документально підтверджені витрати по оплаті судового збору у розмірі 114,70 гривень за подачу апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст.307,309,313,314 ЦПК України, колегія суддів,-
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» задовольнити.
Заочне рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2013 року скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про визнання недійсним кредитного договору №АN7МСС9GGV0049, укладеного 01 березня 2011 року між Публічним акціонерним товариством «Акцент-Банк» та ОСОБА_2, відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (ідентифікаційний номер 14360080) у відшкодування витрат на оплату судового збору за подачу апеляційної скарги 114 гривень 70 копійок.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий : Баркова Л.Л.
Судді : Сорока Г.П.
Кочегарова Л.М.
Судове рішення № 38724099, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь) було прийнято 19.02.2014. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти корисні відомості про це судове рішення. Ми забезпечуємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних містить повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити корисні відомості.
Це рішення відноситься до справи № 266/1860/13-ц. Фірми, які зазначені в тексті цього судового документа: