Ухвала суду № 38615882, 07.05.2014, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 739/1484/13-ц Провадження № 22-ц/795/828/2014 Категорія -цивільнаГоловуючий у I інстанції - Чепурко В.В. Доповідач - Скрипка А. А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 травня 2014 року м. ЧернігівАПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіСкрипки А.А.суддів:Онищенко О.І., Харечко Л.К.при секретарі:Руденко О.М.за участю:ОСОБА_5, його представника - ОСОБА_6, ОСОБА_7

розглянув у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 06 березня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності на частку майна, усунення перешкод в користуванні житлом, стягнення грошової компенсації та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним, припинення права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку майна,

в с т а н о в и в:

Рішенням Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 06.03.2014 року позов ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про визнання права власності на частку майна, усунення перешкод в користуванні житлом,стягнення грошової компенсації задоволено частково. Визнано за ОСОБА_7 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1, вартістю 49 528 гривень 50 копійок. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1, вартістю 49 528 гривень 50 копійок.

Визнано за ОСОБА_7 право власності на частку матеріалів, з яких зроблена прибудова до квартири АДРЕСА_1, вартістю 27520 гривень. Визнано за ОСОБА_5 право власності на частку матеріалів, з яких зроблена прибудова до квартири АДРЕСА_1, вартістю 38 928 гривень.

Вселено ОСОБА_7 до квартири АДРЕСА_1.Зобов'язано ОСОБА_5 надати ОСОБА_7 ключі від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1.В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним, припинення права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку майна відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 понесені нею судові витрати у розмірі 4 390 гривень 49 копійок.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 на підставі пропуску строку позовної давності; позовні вимоги свого зустрічного позову апелянт просить задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зазначають, що рішення суду першої інстанції є необ'єктивним, незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує, що при розгляді даної справи суд проявив упередженість, фактично прийнявши до уваги лише докази, які були представлені ОСОБА_7, при цьому не надавши оцінки доказам, представленим апелянтом в обґрунтування вимог зустрічного позову на підтвердження удаваності вчиненого правочину дорування та доказам, якими апелянт заперечував проти вимог позову ОСОБА_7 Апелянт вказує про існуючий судовий прецедент, зокрема, рішення Новогород-Сіверського районного суду від 14.11.2011року по іншій справі, яким було визнано удаваним договір дарування, проте, як зазначає апелянт, судом безпідставно не було прийнято до уваги вже існуючий судовий прецедент. На думку апелянта, обґрунтованість вимог його зустрічного позову була повністю підтверджена в судовому засідання показаннями свідків про удаваність правочину, проте, суд вказані обставини до уваги не взяв. Апелянт також вказує, що судом першої інстанції невірно засновані положення статті 72 Сімейного кодексу України, оскільки ОСОБА_7, на думку апелянта, умисно пропустила строк позовної давності, який складає три роки. Апелянт зазначає, що суд необгрунтовано не взяв до уваги змісту акту обстеження житлових умов, відповідно до якого ОСОБА_7 не проживає в спірній квартирі з грудня 2009 року, і вказана обставина є підставою для відмови в задоволенні вимог її позову її позову. Апелянт наполягає на тому, шо ОСОБА_7 саме з грудня 2009 року вже не мала змоги самостійно відвудувати спірну квартиру, тобто, була обмежена в своїх правах. На думку апелянта, судом надана неправильна оцінка показанням свідків, при цьому надана перевага показанням свідків на користь ОСОБА_7 ОСОБА_5 також вважає, що вселення у спірну квартиру колишньої дружини є безпідставним, оскільки вона фактично втратила до неї інтерес, як до постійного місяця проживання та не піклується про спірну квартиру. Апелянт вказує, що суд безпідставно на взяв до уваги при ухваленні рішення довідку, з тексту якої вбачається, що ОСОБА_7 з 2009 року і до часу звернення з позовом до суду не зверталась до правоохоронних органів з приводу створення їй перешкод у користуванні спірною квартирою.Апелянт також стверджує про безпідставність висновку суду першої інстанції щодо поділу матеріалів, які були використані для будівництва прибудови, оскільки апелянт вважає, що ОСОБА_7 не представила суду жодних доказів, які б свідчили про те, що будівництво після розірвання шлюбу не здійснювалося. Також апелянт звертає увагу на ту обставину, що справа в суді першої інстанції розглядалася більше двох місяців.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить на підставі приписів статті 308 ЦПК України приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції, - залишенню без змін, оскільки його постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч.2 статті 308 ЦПК України, не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішеня суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно положень п.6 ч.1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

В ході судового розгляду даної справи встановлено і вказані обставин підтверджуються її матеріалами, що 11.02.1982 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 одружилися (а.с.3).Під час перебування у шлюбі, 03.04.1992 року ОСОБА_5 уклав з Новгород-Сіверською міською радою договір купівлі-продажу домоволодіння, придбавши квартиру АДРЕСА_1,загальною площею 42,7кв.м,що підтверджується договором купівлі-продажу від 03.04.1992 року (а.с.5-6).В ході судового розгляду даної справи також встановлено, що після придбання зазначеної квартири ОСОБА_5 та ОСОБА_7 розпочали зведення прибудови до неї. На час розгляду справи в суді дана прибудова, в якій розміщені коридор, вітальня, ванна кімната, балкон і ганок у встановленому законом порядку не зареєстрована і є самочинною.

Рішенням Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 22.08.2007 року, яке набрало законної сили 02.09.2007 року, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 було розірвано (а.с. 152). Відповідно до частини першої статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (в редакції, чинній на час придбання нерухомого майна) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно з частиною першою статті 372 Цивільного кодексу України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Частиною другою статті 372 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до приписів частини першої статті 70 Сімейного кодексу України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, часки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно з положеннями частини першої статті 71 Сімейного кодексу України, якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Приймаючи до уваги вищенаведені норми закону, які регламентують спірні правовідносини, а також фактичні обставини справи, зокрема те, що сторонами по справі не укладався договір про поділ нерухомого майна, набутого за час спільного проживання у шлюбі, який відповідно до статті 372 Цивільного кодексу України укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що спірне майно, яке є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_7, підлягає поділу між сторонами в рівних частках.

В ході судового розгляду даної справи судом було призначено судову будівельно-технічну експертизу, з висновку якої №С-292 від 15.11.2013 року вбачається, що дійсна (ринкова) вартість квартири АДРЕСА_1 станом на момент проведення експертизи складає 99 057 грн. 00 коп. (а.с. 47-56). За вказаних обставин та приймаючи до уваги норми матеріального права, які регламентують спірін правовідносини, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного по суті висновку про те, що за кожною із сторін у справі необхідно визнати право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1, вартістю 49 528 грн. 50 коп., з припиненням їх права спільної сумісної власності на зазначене нерухоме майно на підставі частини третьої статті 372 Цивільного кодексу України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 щодо упередженості та необґрунтованості висновку суду першої інстанції у вказаній частині не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи, оскільки, на думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції у вказаній частині відповідають фактичним обставинам справи та узгоджуються з приписами норм матеріального права, які регламентують спірні правовідносини.

Вирішуючи вимоги заявленого позову відносно поділу прибудови до вказаної квартири, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно приписів частини третьої статті 331 Цивільного кодексу України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Статтею 392 Цивільного кодексу України, яка регламентує визнання права власності, передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Апеляційний суд вважає, що є вірним по суті висновок суду першої інстанції відносно того, що оскільки як на час розірвання шлюбу між сторонами, так і на час розгляду справи судом державна реєстрація зазначеної вище прибудови до квартири проведена не була, то суд може вирішити питання лише про поділ матеріалів, з яких зроблена ця прибудова, визнавши за кожною зі сторін право власності на частку цих матеріалів. Вирішуючи вимоги заявленого позову у вказаній частині, суд першої інстанції обґрунтовано прийняв до уваги встановлені в ході судового розгляду даної справи обставини, зокрема те, що після розірвання шлюбу сторони фактично припинили ведення спільного господарства, почали проживати окремо, при цьому ОСОБА_5 продовжував постійно проживати у спірному житлі. За даних обставин суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що поділу між сторонами підлягають матеріали, які були використані для будівництва прибудови на момент розірвання їх шлюбу.

В ході судового розгляду даної справи на підставі представлених суду доказів судом першої інстанції встановлено, що станом на 2007 рік у прибудові було збудовано фундамент, цоколь, стіни, перекриття, дах, ганок, підлогу, установлено вікна і двері та виконано облицювання гіпсовими і гіпсоволокнистими листами сухої штукатури стін та підшивання стелі плитами сухої штукатурки. Відповідно до локального кошторису № 2-1-1, що є додатком до висновку будівельно-технічної експертизи №С-292 від 15.11.2013 року, загальна вартість будівельних матеріалів, використаних для будівництва прибудови до спірної квартири становить 66448грн.(а.с.58-61).При цьому вартість матеріалів, використаних для будівництва фундаменту і цоколя прибудови-7272 грн., вартість матеріалів, використаних для будівництва стін прибудови-11478 грн., вартість матеріалів, використаних для будівництва перекриття прибудови-8149грн., вартість матеріалів, використаних для будівництва даху прибудови-5777 грн., вартість вікон та дверей установлених в прибудові-11908 грн., вартість матеріалів, використаних для будівництва підлоги у прибудові-6169грн.,вартість матеріалів, використаних для будівництва ганку прибудови - 602 грн., вартість матеріалів, використаних для облицювання стін прибудови гіпсовими і гіпсоволокнистими листами сухої штукатури та підшивання стелі плитами сухої штукатурки - 2682 грн. і 1003 грн. відповідно. Загальна вартість вказаних матеріалів становить 55040 грн. На думку апеляційного суду, за даних обставин, приймаючи до уваги, що будівельні матеріали вартістю 55040 грн. були використані при будівництві прибудови до спірної квартири за час перебування сторін у шлюбі і відповідно є спільною сумісною власністю сторін, виходячи з правових приписів статтей 70, 71 Сімейного кодексу України, статті 372 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції обгрунтовано визнав за ОСОБА_7 право власності на частку вказаних матеріалів вартістю 27520грн.(55040/2).Відповідно за ОСОБА_5 визнано право власності на частку матеріалів, використаних для будівництва прибудови до спірної квартири, вартістю 38 928 грн. 00 коп. (66 448 - 27 520).

Доводи апелянта щодо необґрунтованості висновків суду першої інстанції у вказаній частині не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи, оскільки належних та допустимих доказів на спростування висновків суду апелянтом, всупереч приписам статті 60 ЦПК України, яка регламентує обов'язки доказування і подання доказів, апелянтом не представлено. Відповідно до ч.1, ч. 4 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Твердження апеляційної скарги щодо придбання ОСОБА_5 у 2008-2011 роках матеріалів для зведення прибудови на загальну суму 41688 грн. і, відповідно необхідність присудження йому частки матеріалів на вказану суму, які ОСОБА_5 підтверджує чеками та копією договору про отримання кредиту з лімітом 8000 грн., не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції у вказаній частині, оскільки судом першої інстанції на підставі досліджених в судовому засіданні доказів було встановлено, що станом на 2003 рік було зведено стіни, дах, ганок прибудови, встановлені вікна та двері, а станом на 2007 рік збудовано підлогу в прибудові та виконано частину робіт з її оздоблення. Крім того, в представленій ОСОБА_5 копії кредитного договору (а.с.75-77), відсутнє зазначення щодо його оформлення з метою подальшого використання кредитних коштів для здійснення будівельних робіт. Стосовно чеків на придбання будівельних матеріалів, представлених ОСОБА_5, то ОСОБА_7, заперечуючи проти даного доказу, стверджувала, що придбання будівельних матеріалів, вказаних у даних чеках, відбувалося під час проведення ремонту ОСОБА_5 в будинку його матері, а не при спорудженні спірної прибудови до квартири. Судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначено, що за даних обставин вказані документи не можуть бути бути достатніми доказами для висновків про використання всіх матеріалів саме для будівництва спірної прибудови до квартири.

Доводи апеляційної скарги відносно того, що ОСОБА_7 пропустила трирічний строк позовної давності при зверненні до суду з позовом, і за даних обставин, на думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно не відмовив їй в задоволенні вимог позову з вказаної обставини, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду, виходячи з наступного.Вирішуючи питання щодо заявленого ОСОБА_5 клопотання про застосування до позову ОСОБА_7 строків позовної давності, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з положень статті 72 Сімейного кодексу України, яка регламентує застосування позовної давності до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч.2 статті 72 Сімейного кодексу України, до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Згідно з положеннями статті 68 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Як вбачається з оскаржуваного рішення суду першої інстанції, предметом дослідження суду було питання встановлення хронологічної дати, коли саме ОСОБА_7 дізналася або могла дізнатися про порушення свого права власності. Зокрема, судом на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та правового аналізу норм права, які регулюють правовідносини між сторонами, встановлено, що спірна квартира, придбана ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 та збудована до неї прибудова, належать до їх спільної сумісної власності та залишаються у спільній сумісній власності після розірвання шлюбу. Судом також було встановлено, що після розірвання шлюбу ОСОБА_5 залишився проживати у спірній квартирі, ОСОБА_7 після розлучення до 2009 року періодично проживала у спірній квартирі, до грудня 2010 року іноді приходила туди, зокрема у грудні 2010 року допомагала своїй дочці - ОСОБА_8 забрати її речі та меблі із спірної квартири, що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, про заміну ж замків у вхідних дверях спірної квартири ОСОБА_7 дізналася лише у 2011 році. До теперішнього часу ОСОБА_7 зареєстрована у спірній квартирі (а.с.125). Також суд в оскаржуваному рішенні зазначив, що вищевказані обставини не спростовуються показаннями свідків ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 про те, що вони не бачили ОСОБА_7 у 2010 році в спірній квартирі, оскільки судом встановлено, що вона на той час в спірній квартирі постійно не проживала, а лише періодично туди приходила. Доводи ОСОБА_7 підтверджуються також показаннями ОСОБА_8 про те, що саме в грудні 2010 року її батько-ОСОБА_5 попросив її забрати свої речі та меблі з квартири, що було зроблено за участю ОСОБА_7 та пообіцяв сплатити матері грошову компенсацію за належну їй частку квартири, а також показаннями ОСОБА_15, який підтвердив, що у 2011 року під час розмови з ОСОБА_5 батько обіцяв йому, що сплатить його матері грошову компенсацію за належну їй частку квартири. Показання ОСОБА_5, як свідка в судовому засіданні відносно того, що з кінця 2009 року він змінив замки на вхідних дверях квартири і створив тим самим перешкоди ОСОБА_7 в користуванні даним житлом, і відповідно з цього часу необхідно обраховувати строк позовної давності для ОСОБА_7 про поділ спірної квартири, суд обгрунтовано не прийняв до уваги, оскільки вони спростовуються показаннями свідка ОСОБА_8, яка підтвердила доводи ОСОБА_7 про те, що саме у 2011 році було замінено замки на вхідних дверях до спірної квартири. Зазначені показання ОСОБА_5 також спроствуються показаннями свідка ОСОБА_15, який підтвердив, що саме у 2011 році його матір дізналася про перешкоди в доступі до спірної квартири, про що й повідомила йому.

Доводи апелянта відносно того, що в грудні 2009 року ним були змінені замки на вхідних дверях спірної квартири, крім тверджень самого ОСОБА_5, жодним належним та допустими доказом по справі не підтверджені. Таким чином, вказані доводи апеляційної скарги не спроствують висновків суду першої інстанції відносно того, що ОСОБА_7 відвідувала спірну квартиру до грудня 2010 року, і таким чином, в неї до 2011 року були відсутні підстави вважати, що її право власності на спірну квартиру порушується і їй чиняться перешкоди в користуванні вказаним нерухомим майном.

Відповідно до роз'яснень абзацу третього пункту 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державним органом РАЦС (статті 106, 107 Сімейного кодексу України ) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 Сімейного кодексу України), а від дня коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 Сімейного кодексу України).

Виходячи з правового аналізу норм матеріального права, які регламентують спірні правовідносини, суд першої інстанції обгрунтовано вказав в оскаржуваному рішенні, що законодавство не містить жодних умов щодо постійного користування майном кожним з подружжя після розірвання шлюбу, зокрема й проживання в ньому і пов'язує початок перебігу строку позовної давності про поділ майна з моментом порушення права особи на це майно чи моментом, коли особа дізналася про таке порушення.

Таким чином, в ході судового розгляду даної справи судом обгрунтовано встановлено, що у ОСОБА_7 до грудня 2010 року включно не було підстав вважати, що їй чиняться перешкоди у користуванні своїм нерухомим майном, тому звернувшись 28 серпня 2013 року з позовом про визнання за нею права власності на частку вказаного нерухомого майна (а.с.2), вона не пропустила визначеного законодавством строку позовної давності про поділ майна подружжя, і за даних обставин підстави для відмови в задоволенні вимог позову ОСОБА_7 у зв'язку з пропуском строку позовної давності відсутні.

Посилання апелянта на акт обстеження житлових умов, який складеного за участю його сусідів відносно того, що ОСОБА_7 в спірній квартирі не проживає з грудня 2009 року, а також на довідку, згідно якої ОСОБА_7 з 2009 року не зверталась до правоохоронних органів з приводу створення їй перешкод у користуванні спірною квартирою, не спростовують вищезазначених висновків суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги відносно того, що суд першої інстанції надав при розгляді справи перевагу показанням свідків зі сторони ОСОБА_7, не можуть бути підставою для скасування вірного по суті рішення суду першої інстанції, оскільки відповідно до приписів статті 63 ЦПК України, показання свідків є одним із видів доказів по справі, згідно положень ч.2,ч.3,ч.4 статті 212 ЦПК України, жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, відобразивши результати оцінки доказів в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті, що в даному випадку і зроблено судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Не знайшли також свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи твердження апелянта щодо необгрунтованого вселення ОСОБА_7 до спірної квартри. Вирішуючи питання щодо позовної вимоги ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні житлом, вселення її до спірної квартири і зобов'язання ОСОБА_5 надати їй ключі від вхідних дверей вказаної квартири , суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_7 на праві власності належить 1/2 ідеальна частка квартири АДРЕСА_1. У вказаній квартирі ОСОБА_7 зареєстрована з 01.03. 1988 року (а.с.124-125), також судом в ході розгляду даної справи було встановлено, що іншого житла ОСОБА_7 в м. Новгороді-Сіверському не має. Також судом встановлено, що ОСОБА_7 створюються перешкоди з боку ОСОБА_5 щодо користування спірним житлом, оскільки ОСОБА_5 змінив замки на вхідних дверях до квартири, про що сам пояснював в ході судового розгляду даної справи.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Житлового кодексу України (Української РСР) ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше, ніж з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно зі статтею 155 вказаного Житлового кодексу жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користуватися жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством. Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За даних обставин суд вважав за необхідне з метою захисту порушених прав ОСОБА_7 вселити її до квартири АДРЕСА_1, 1/2 ідеальна частка якої належить їй на праві власності і зобов'язати ОСОБА_5 надати ОСОБА_7 ключі від вхідних дверей даної квартири.

В ході апеляційного розгляду даної справи не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги стосовно безпідставної відмови судом першої інстанції в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7, в якому ОСОБА_5 просив визнати удаваним договір дарування, укладений 04.04.2003 року житлового будинку із надвірними будівлями по вул. Шкільній, 5 в с.Комань Новгород-Сіверського району між ОСОБА_7 та ОСОБА_16, як такий, що приховує укладений договір купівлі - продажу будинку, згідно з яким ОСОБА_16 продала, а ОСОБА_7 купила вказаний житловий будинок за 3000 грн. Також ОСОБА_5 просив припинити право спільної сумісної власності на вказаний будинок і визнати за ним право власності на 1/2 ідеальну частку зазначеного будинку ( а.с. 39-41). В ході судового розгляду було встановлено, що 04.04. 2003 року між ОСОБА_16 та ОСОБА_7 було укладено договір дарування вказаного домоволодіння. Відповідно до умов укладеного договору,ОСОБА_16 подарувала ОСОБА_7 домоволодіння, розташоване за адресою: Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, с. Комань, вул. Шкільна, 5, до якого входить будинок жилою площею 16,6 м. кв., з надвірними будівлями - сараєм та погрібом. Цей дар сторони оцінили у 12 684 грн. (а.с. 138). Даний договір був посвідчений нотаріально нотаріусом Новгород-Сіверського районного нотаріального округу. 23.02.2004 року ОСОБА_7 здійснено реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно (а.с. 139).

Як вбачається з показань ОСОБА_5, допитаного в суді першої інстанції в якості свідка, зазначене вище домоволодіння було придбано ним у ОСОБА_16 за 3000 грн., грошові кошти були передані ОСОБА_16 ним особисто. Факту передачі грошей ОСОБА_5 свідок ОСОБА_16 не заперечувала.З показань ОСОБА_5 вбачається, що він при укладенні договору присутнім не був і, як він вказує, не був обізнаний про те, що фактично було укладено не договір купівлі-продажу, а договір дарування. Разом з тим, ОСОБА_7 в ході судового розгляду даної справи заперечувала удаваність договору дарування, вказуючи при цьому, що вони з колишнім чоловіком ОСОБА_5 не мали наміру купувати вказане домоволодіння у ОСОБА_16, оскільки на той час їх родина не мала достатніх коштів для придбання нерухомості, а вказане спірне домоволодіння було подаровано їй ОСОБА_16, з якою її познайомив ОСОБА_5, пояснивши, що ОСОБА_16 є його далекою родичкою і хоче подарувати їх родині свій будинок.

Відповідно до частини першої статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Згідно з частиною другою статті 235 Цивільного кодексу України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Згідно роз'яснень пункту 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. З правової позиції, висловленої в Постанові Верховного Суду України від 14.11.2012року у справі №6-133цс12 щодо вирішення справи про удаваність правочину ( а.с. 121-123), вбачається, що оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

В ході судового розгляду встановлено, ОСОБА_7, яка була стороною оспорюваного договору дарування та заперечує його удаваність, особисто жодних коштів ОСОБА_16 не передавала, також відсутній факт домовленості між сторонами правочину про фактичне укладення договору купівлі - продажу. Оспорюваний договір дарування (а.с.138) було укладено в присутності нотаріуса, яким з'ясовувалося, чи правильно розуміють сторони зміст та наслідки договору дарування, що знайшло своє відображення в пункті 8 цього договору, в якому також зазначено, що укладений договір дарування відповідає волі ОСОБА_16 та ОСОБА_7 Також у договорі дарування в пункті 10 відображено твердження сторін договору про те, що даний договір не носить характеру мнимої чи удаваної угоди.

Апеляційний суд вважає, що за даних обставин є вірним по суті висновок суду першої інстанції відносно того, що ОСОБА_5, всупереч приписам статті 60 ЦПК України, не представлено належних та допустимих доказів відносно того, що вказаний договір є удаваним, також ідсутні докази наміру ОСОБА_7 укласти з ОСОБА_16 удаваний договір дарування, приховавши таким чином договір купівлі - продажу будинку. Крім того, ОСОБА_5 не представлено суду належних та допустимих документальних доказів передачі ним грошових коштів в сумі 3000 грн. ОСОБА_16 В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_5 пояснив, що жодні документальні докази передачі грошових коштів ОСОБА_16 відсутні, в обґрунтування їх передачі він посилається лише на свої твердження та показання свідка ОСОБА_16 в судовому засіданні суду першої інстанції. Не представлено ОСОБА_5 також належних та допустимих доказів стосвоно джерел отримання вказаної суми коштів, разом з тим, ОСОБА_7 заперечувала факт наявності у їх сім'ї таких коштів на час укладення договору дарування.

Враховуючи вищенаведене, а також відсутність жодних документальних доказів передачі ОСОБА_5 грошових коштів в сумі 3000 грн. ОСОБА_16, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 про визнання договору дарування удаваним, припинення права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку майна, у зв'язку з їх недоведеністю. Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що за даних обставин не підлягає задоволенню і вимога зустрічного позову ОСОБА_5 про припинення права спільної сумісної власності на будинок, подарований ОСОБА_7 під час її перебування у шлюбі з ОСОБА_5 та визнання за ним права власності на 1/2 ідеальну частку вказаного будинку, оскільки відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України, вказане майно майно належить до особистої приватної власності ОСОБА_7 і не є спільною сумісною власністю подружжя, і відповідно поділу між сторонами воно не підлягає.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у вказаній частині, апеляційний суд також вважає за необхідне зазначити наступне.Вимоги зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним, в якому ОСОБА_5 просив визнати удаваним договір дарування, укладений 04.04.2003 року житлового будинку із надвірними будівлями по АДРЕСА_2 між ОСОБА_7 та ОСОБА_16, як такий, що приховує укладений договір купівлі - продажу будинку, згідно з яким ОСОБА_16 продала, а ОСОБА_7 купила вказаний житловий будинок за 3000 грн. (а.с.39-41), заявлені ОСОБА_17 тільки до ОСОБА_7 Як вбачається з вимог зустрічного позову ОСОБА_5(а.с.39-41),ОСОБА_16 в якості співвідповідача в позові не зазначена, судом першої інстанції до участі у розгляді справи в якості співвідповідача її також залучено не було. В судовому засіданні суду першої інстанції судом були заслухані показання ОСОБА_16 в якості свідка (а.с.187зворот-188). Залишаючи без змін оскаржуване рішення суду у вказаній частині, апеляційний суд виходить з того, що розглянувши вимоги зустрічного позову в межах заявлених позовних вимог, суд першої інстанції ухвалив вірне по суті рішення про відмову в їх задоволенні, і як вбачається з рішення суду першої інстанції у вказаній частині, - питання про права та обов'язки ОСОБА_16 вказаним рішенням судом не вирішувались. Відповідно до приписів статей 303, 304 ЦПК України, які регламентують межі розгляду справи апеляційним судом та порядок розгляду справи апеляційним судом, на стадії перегляду судового рішення в апеляційному провадженні у апеляційного суду відсутні повноваження щодо залучення до участі у розгляді справи в якості співвідповідача ОСОБА_16 за зустрічним позовом ОСОБА_5 За даних обставин та приймаючи до уваги приписи ч.3 статті 309 ЦПК України, відповідно до якої порушення норм матеріального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, апеляційний суд вважає за можливе залишити без змін вірне по суті рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_5

Стверджуючи про необгрунтованість висновку рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним, припинення права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку майна, апелянт посилається на існуючий судовий прецедент, зокрема, зазначає, що Новгород-Сіверським районним судом Чернігівської області 14.11. 2011року було постановлено рішення по іншій справі № 2-243/11, яким було визнано удаваним правочином аналогічний договір дарування, але між іншими особами. Апелянт вважає, що суд при розгляді вимог зустрічного позову безпідставно не взяв до уваги вказане прецедентне рішення суду першої інстанції від 14.11.2011року.Вказані доводи апелянта не можуть бути прийняті до уваги апеляційним судом, оскільки вони є безпідставними. Зокрема, відповідно до приписів ч.1 статті 360-7 ЦПК України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, ухваленого на основі всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Керуючись статтями: 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 06 березня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: