Ухвала суду № 38212491, 09.04.2014, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Золотарьов О.Ю.

Доповідач - Темнікова В.І.

Справа № 2-819/13

Провадження № 22ц/782/1345/14

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2014 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області в складі :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Ступіної Я.Ю., Коновалової В.А.,

за участю секретаря - Булгакової М.Е.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луганську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 10 грудня 2013 року за позовом ОСОБА_2 до ПАТ КБ „ПриватБанк" про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

В грудні 2012 року позивачка звернулася до суду з даним позовом, який в подальшому уточнила і в якому посилалася на те, що 26.12.2007р. вона уклала кредитний договір № LGHIGA00000264 з Луганською філією ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 183800 грн. на споживчі цілі, строком до 27.12.2020 року з виплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту - 2 % від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, щомісячної оплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. Графік погашення заборгованості даними кредитним договором не передбачений, у зв'язку з чим ОСОБА_2 була позбавлена можливості контролювати розподіл внесених нею грошових сум з погашення заборгованості. Позивач неодноразово зверталася до співробітників ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за консультацією з питань обслуговування кредиту, оскільки сума залишку по кредиту, розрахована банком не збігалася з її розрахунками. 18.07.2012 року ОСОБА_2 отримала виписку про погашення по кредиту за № 248416, з якої дізналася, що на погашення тіла кредиту у порушення умов договору грошові кошти співробітниками банку зараховувалися не в повному обсязі. Звернувшись в ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» із заявою про роз'яснення не відповідності розподілу грошових сум, що вносяться нею в рахунок погашення заборгованості, вона отримала листа № 38.0.0.0/41-120914/980 від 21.09.2012 р., з якого дізналася, що за кредитним договором в односторонньому порядку була двічі підвищена процентна ставка: 02.10.2008р. до 16,08 % річних і 01.02.2009р. до 25,22 % річних. Позивачка вважає такі дії банку незаконними, оскільки її повідомлення про підвищення процентної ставки належним чином банком проведені не були, в порушення умов п. 2.3.1 кредитного договору процентна ставка була необґрунтовано підвищена банком на 68%, збільшення процентної ставки з 15 % до 25,22 % порушують умови кредитного договору, а також ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», «Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Тому просила суд визнати недійсним одностороннє збільшення відсоткової ставки відповідачем з 15 % до 16,08 % і з 15 % до 25,22 % за кредитним договором № LGHIGA00000264 від 26.12.2007р., зобов'язати відповідача здійснити перерахування в рахунок оплати основною боргу за кредитним договором № LGHIGA00000264 грошових коштів, внесених позивачкою і зарахованих співробітниками ПАТ КБ «ПРВАТБАНК» як відсотки за користування кредитом, а саме різницю між відсотковою ставкою 15 % і процентної ставкою 25,22 % річних, здійснювати нарахування відсотків за кредитним договором № LGHIGA00000264 з 02.10.2008 р. з розрахунку 15 % річних за використання кредитних коштів.

Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 10 грудня 2013 року у задоволені позовних вимог було відмовлено через їх необґрунтованість.

Не погодившись з зазначеним рішенням, позивачка звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог в повному обсязі. При цьому в скарзі посилалася на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представники позивачки підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, надавши пояснення, аналогічні відомостям, викладеним в апеляційній скарзі.

Представник позивача не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені такі умови. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України. Виходячи з наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.

Ухвалюючи рішення по справі суд виходив з того, що ним були встановлені факти про те, що 26.12.2007 року між сторонами було укладено спірний договір № LGHIGA00000264, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 183800 грн. на споживчі цілі строком до 27.12.2020 року з виплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту - 2 % від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, щомісячної оплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. Відповідно до ч. 1 ст.212. ч,2 ст.632 ЦК України, договір укладений сторонами, має умови, згідно яких банк має право в односторонньому порядку підвищувати розмір процентної ставки. Позивачка, зі свого боку погодилася з такими умовами договору, підписавши кредитний договір особисто. Надаючи грошові кошти позивачці, банком було задоволено її потреби шляхом надання в користування грошових коштів в обумовленому договором розмірі, при цьому сторони передбачили порядок та умови, при яких можлива зміна відсоткової ставки за кредитом. Відповідно до п. 2.3.1 укладеного з позивачем договору, банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір відсоткової ставки за користування кредитом при зміні кон'юнктури ринку грошового ресурсу в Україні, а саме: зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10% у порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленого НБУ на момент укладення даного договору, зміні облікової ставки НБУ, зміні розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або середньозваженої ставки по кредитах банків у відповідній валюті (по статистиці НБУ). Відсоткову ставку за кредитним договором № LGHIGA00000264 від 26.12.2007року було змінено банком 02.10.2008 року та 01.02.2009 року, що сторонами не заперечується. Згідно умов договору, банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки (п.2.3.1 договору).

Також судом було встановлено, що листи про підвищення відсоткової ставки були направлені на адресу позивачки. Направленню листа передували управлінські рішення банку про необхідність підвищення процентної ставки: наказ банку від 23.09.2008 року та наказ банку від 25.12.2008 року. Пунктом 3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2005 № 168 встановлено, що банки мають право ініціювати зміну процентної ставки за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. При цьому зміни відсоткових ставок за кредитом відбувалися не в наслідок волевиявлення однієї із сторін, а через збільшення облікової ставки НБУ, зміну курсу долара США до гривні та зміну середньозваженої ставки по кредитах банків у відповідній валюті (по статистиці НБУ). Суд вважав встановленим, що позивачкою вказане повідомлення банку отримане.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», при вирішенні спорів щодо правомірності підвищення процентної ставки згідно зі статтею 1056-1 ЦК у зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, суди мають виходити з того, що цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року. А тому, виходячи із закріпленого Конституцією України принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58), всі рішення банку в будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку є неправомірними лише з 10 січня 2009 року (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). При вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки суди також повинні розрізняти умови кредитного договору, які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору відповідно до вимог статей 641-642 ЦК України або в порядку, визначеному частиною шостою статті 1056-1 ЦК України. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК України зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику ( неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір. При підвищенні процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора, тощо (п. 28 Постанови).

Судом було встановлено, що за законом, який діяв на час укладення договору, дозволялося в односторонньому порядку змінювати відсоткову ставку, якщо це було передбачено умовами самого договору (ст. 651 ЦК України). Умовами кредитного договору, укладеного сторонами, було передбачено право банку змінювати в односторонньому порядку відсоткову ставку, що не суперечило вимогам законодавства, що діяло на той час. Виходячи із зазначеного, відповідач скористався своїм правом, передбаченим чинним законодавством, змінив процентну ставку за кредитом з дотриманням строку повідомлення споживача у відповідності до ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів" на підставах, зазначених у кредитному договорі. Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 10.11.2011 року по справі № 1-26/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) - в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22. 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Частиною другою цієї статті встановлено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про особу та місцезнаходження кредитодавця та кредитні умови. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону. Таким чином, за ненадання споживачу інформації, передбаченої статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів», може наставати відповідальність, яка встановлена виключно статтями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів», положення яких не передбачають визнання дій неправомірними.

Проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що підстав для визнання недійсним збільшення відсоткової ставки не вбачається і як наслідок цього, не підлягають задоволенню вимоги позивачки про зобов'язання відповідача здійснити перерахунок в рахунок основного боргу грошових коштів, внесених позивачкою як проценти за підвищеною процентною ставкою та проводити нарахування відсотків по кредитному договору з розрахунку 1 5 % річних.

Вказані обставини та висновки суду 1 інстанції підтверджуються матеріалами справи та відповідають вимогам закону, зазначеному в тексті оскаржуваного рішення, зокрема ст. 627 ЦК України, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно із ч. 1 ст. 653 ЦК України в разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Отже, як правильно зазначив суд в рішенні, якщо сторонами кредитного договору досягнуто домовленості з усіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитним договором з дотриманням певної процедури, то такі умови повинні виконуватись сторонами з моменту досягнення домовленості, тобто з моменту підписання договору.

Виходячи з аналізу ст. ст. 5, 627, 629, 653 ЦК України слід дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення, передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов із додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийнято до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку».

У справі, яка переглядається, рішення про збільшення процентної ставки за кредитом прийнято банком до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», позичальника було повідомлено про зміну умов договору у передбаченому кредитним договором порядку (шляхом відправлення на його адресу письмового повідомлення), а тому суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог позивачки. При цьому при прийнятті остаточного рішення по справі апеляційним судом враховується також правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 19 грудня 2012 року у справі № 6-149цс12, за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки згідно ч.2 ст. 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не було враховано те, що позивачем не було надано доказів відправлення повідомлення апелянта про первісну зміну відсоткової ставки, що вона не змогла б виразити свою незгоду з підвищенням відсоткової ставки, яку їй було запропоновано виразити до 25.09.2008р. у нібито направленому їй листі від 29.09.2008р., якби навіть отримала такого листа, не заслуговують на увагу, так як умовами кредитного договору, а саме п. 2.3.1 передбачено, банк тільки надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки (п.2.3.1 договору), тобто отримання згоди позичальника на зміну відсоткової ставки не передбачено умовами кредитного договору, а в тексті листа апелянту надавався строк до 25.09.2008р. тільки для того, щоб у разі своєї незгоди вона повідомила про це банк і погасила заборгованість за кредитним договором в повному обсязі, чого нею зроблено не було. Строки повідомлення про змінену відсоткову ставку після вступу її в силу банком були витримані. Факт відправлення листа від 29.09.2008р. підтверджується реєстром відправлення кореспонденції від 08.10.2008р.

Не є підставою для скасування рішення суду також посилання апелянта на те, що суд не дав належної правової оцінки тому, що відповідач не надав належних доказів повідомлення її і про повторне підвищення відсоткової ставки, оскільки наданий відповідачем реєстр відправлення кореспонденції від 09.01.2009р.., не містить повної адреси одержувача (не зазначено місто проживання апелянта ), в ньому відсутні прізвище, ім'я та по - батькові відправника і працівника поштового відділення, який отримав лист для відправки, також на зрозуміло, чому реєстр складений 09.01.2009р., а поштовий штамп про отримання кореспонденції для відправки адресатам датований 08.01.2009р., так як апелянтом не спростована інформація про прийняття поштою для відправки адресатам, зазначеним в реєстрі від 09.01.2009р., в тому числі і апелянту, листів. В даному реєстрі стоїть підпис працівника пошти, який отримав листи для подальшого відправлення їх адресатам та штамп пошти про їх отримання. Доказів того, що обов'язковою складовою такого реєстру повинні бути прізвище, ім'я та по - батькові відправника і працівника поштового відділення, який отримав лист для відправки, апелянтом суду надано не було. В той час як п. 67, 68 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою КМУ № 270 від 05.03.2009р., передбачено, що список згрупованих поштових відправлень, засвідчується підписом відправника, а якщо відправником є юридична особа, список згрупованих внутрішніх рекомендованих поштових карток, листів, бандеролей засвідчується підписом відповідального працівника цієї особи. Про прийняття для пересилання згрупованих поштових відправлень, поштових переказів видається один розрахунковий документ на один список. Один примірник списку видається відправникові. Реєстри відправлень, які надані банком, містять як підпис відправника, так і підпис працівника пошти. Більш того, в реєстрі зазначено також призвіще виконавця ( а. с. 45). Наданий суду лист Луганської дирекції Поштамту - центр поштового зв'язку №1 від 18.10.2013р. ( а. с. 116), не спростовує даних про прийняття листів, зазначених в реєстрі для відправлення. В ньому тільки зазначено про те, що для зберігання Книги для запису рекомендованих поштових відправлень і повідомлень, до якої реєструються рекомендовані поштові відправлення встановлено строк зберігання в один рік, тому пошта не може ні підтвердити, ні спростувати факт отримання для відправки листів, однак підтвердженням надання послуг поштового зв'язку є також розрахунковий документ ( касовий чек, розрахункова квитанція, тощо). В даному випадку відповідач надав суду реєстр про прийняття поштою для відправки адресатам, зазначеним в реєстрі від 09.01.2009р., в тому числі і апелянту, листів, а апелянт дану інформацію не спростував. Те, що в реєстрі не зазначено місто, проживання апелянта, не є безумовним доказом того, що такий лист не було отримано поштою і що працівникам пошти була не зрозуміла адреса отримувача листа, інакше пошта б не прийняла даний лист, чого в даному випадку не сталося, так як відмітки про це в реєстрі не має. Більш того, в даному реєстрі не тільки у апелянта не зазначено в адресі місто Луганськ, а й у інших адресатів, які живуть в м. Луганську, натомість напроти адресатів, які не мешкають в м. Луганську стоїть найменування району чи міста. При цьому апеляційний суд враховує також те, що згідно п.66 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою КМУ № 270 від 05.03.2009р. у разі відправляння згрупованих поштових відправлень, поштових переказів відправник складає їх список. Кількість поштових відправлень, поштових переказів одного виду та категорії, що включається до одного списку, кількість примірників списків та необхідність подання їх в електронному вигляді визначається оператором поштового зв'язку. До списку включаються поштові відправлення, поштові перекази, згруповані за способом пересилання, що і було зроблено оператором поштового зв,язку в даному випадку. Що стосується дати складання реєстру та прийняття реєстру з листами поштою, представник банку пояснив, що один відділ банку готував реєстри для відправки листів і їх було підготовлено декілька, при цьому планувалося, що вони будуть відправлятися на протязі кількох днів, але потім іншій відділ відправив листи раніше, оскільки виникла можливість зробити це раніше. Таким чином на реєстрі від 09.01.2009р. з,явився штамп пошти про отримання листів для відправлення 08.01.2009р.

Не відповідає матеріалам справи також ствердження апелянта про те, що лист від 31.12.2008р. про підвищення відсоткової ставки до 25,22% був підготовлений раніше, ніж було прийнято рішення про підвищення ставки на підставі наказу від 05.01.2009р., так як відсоткова ставка була підвищена на підставі розпорядження від 25.12.2008р. ( а. с. 91). Новий розмір щомісячного платежу після підвищення відсоткової ставки позивачці банком було запропоновано дізнатися у відділенні банку, про що зазначалося в листах, які направлялися банком з повідомленням про зміну відсоткової ставки.

Інші доводи апеляційної скарги фактично містять суб'єктивне тлумачення апелянта норм матеріального та процесуального права і направлені на переоцінку доказів, які судом першої інстанції були належним чином досліджені та оцінені.

З урахуванням наведеного апеляційний суд вважає, що підстав для скасування чи зміни рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, не має, так як доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, та не є підставою для скасування рішення суду.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 10 грудня 2013 року - залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після набрання нею законної сили в касаційному порядку.

Головуючий

Судді