Постанова № 38152379, 24.03.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

24 березня 2014 року 15:40 № 826/663/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Арсірія Р.О., суддів Амельохіна В.В., Саніна Б.В. при секретарі судового засідання Шевченко М.В. вирішив адміністративну справу

За позовомОСОБА_1 до Міністерство доходів і зборів Українипровизнання протиправними дії, зобов'язати вчинити дії

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив:

1) визнати протиправною бездіяльність відповідача в частині невиконання положень частин 2, 4 статті 49-2 та частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України, пункту 13 частини 1 статті 12 5акону України «Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту»;

2) поновити позивача на державній службі в Міністерстві доходів і зборів України на посаді, що відповідає його освітньо-кваліфікаційному рівню;

3) стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки повного розрахунку по день фактичного розрахунку (з 21.11.2013 р. по 06.12.2013 р.) та 20000,00 грн. моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача, відповідачем у порушення положень Конституції України, Кодексу законів про працю України, Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» допущена протиправна бездіяльність по не працевлаштуванню позивача, наслідком якої стало порушення його прав, гарантій та пільг, зокрема, на подальше проходження державної служби, а також призвело до матеріальних втрат та моральних страждань.

Відповідач проти позову заперечував та просив суд відмовити позивачу у задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі, вважаючи звільнення позивача законним, а оскаржувану бездіяльність такою, що взагалі не мала місця з його боку.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення їхніх представників, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 26.09.1996 р. по 21.11.2013 р. працював в митних органах, зокрема, з 05.04.2011 р. по 21.11.2013 р. у Департаменті розвитку митної інфраструктури та міжнародного співробітництва Державної митної служби на посаді головного інспектора відділу охорони.

Указом Президента України від 24.12.2012 р. № 726/2012 «Про деякі заходи з оптимізації системи органів виконавчої влади» утворено Міністерство доходів і зборів України шляхом реорганізації Державної митної служби України та Державної податкової служби України.

У свою чергу, згідно п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 р. № 228 «Про реорганізацію деяких органів державної податкової служби, спеціалізованих митних органів та організацій», розпочато процедуру реорганізації Департаменту розвитку митної інфраструктури та міжнародного співробітництва шляхом приєднання до Міністерства доходів і зборів України.

При чому, з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України про можливість виконання Міністерством доходів і зборів своїх функцій діяльність органів та організацій, що реорганізуються відповідно до пункту 1 зазначеної постанови, як юридичних осіб публічного права припиняється. Міністерство доходів і зборів визначено правонаступником органів та організацій, що реорганізуються згідно з пунктом 1 вищезгаданої постанови.

На виконання Указу Президента України від 24.12.2012 р. № 726/2012, з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 09.01.2013 р. № 14 «Про внесення змін у додатки до постанов Кабінету Міністрів України від 07.09.2011 р. № 937 і від 14.11.2011 р., наказом Міністерства доходів і зборів України від 01.02.2013 р. № 1 «Про введення в дію тимчасових структури та штатного розпису Міністерства доходів і зборів України» введено у дію затверджені 31 січня 2013 року Міністром доходів і зборів України Тимчасову структуру Міністерства доходів і зборів України та Тимчасовий штатний розпис Міністерства доходів і зборів України (погоджений 31 січня 2013 року Міністром фінансів України).

На підставі викладеного та у зв'язку з припиненням діяльності Департаменту розвитку митної інфраструктури та міжнародного співробітництва шляхом приєднання до Міністерства згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 р. № 228, керуючись вимогами ч.1 ст.49-2 та п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України, позивачу 13.06.2013 р. пред'явлено для ознайомлення попередження про наступне вивільнення та запропонована посада для подальшого працевлаштування - головного державного інспектора відділу відносин з представниками СНД, Азії, Африки та Близького сходу Управління двосторонніх відносин Департаменту міжнародних зв'язків. Із зазначеним попередженням позивач ознайомився особисто під підпис 13.06.2013 р. та із запропонованою посадою погодився.

В той же час, незважаючи на зазначене, наказом від 21.11.2013 р. № 152-к «Про звільнення ОСОБА_1А.» позивача було звільнено з посади головного інспектора відділу охорони у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та скороченням штатної чисельності та зобов'язано відділ фінансів, бухгалтерського обліку та звітності провести повний розрахунок з позивачем відповідно до ст.116 КЗпП України та виплатити грошову компенсацію за 54 календарних дні невикористаної щорічної відпустки, з яких 39 днів за період роботи з 25.07.2012 р. по 24.07.2013 р. та 15 днів за період роботи з 25.07.2013 р. по 21.11.2013 р. відповідно до ст.24 Закону України «Про відпустки», а також виплатити вихідну допомогу в розмірі середнього місячного заробітку відповідно до ст.44 КЗпП України.

З 29.11.2013 р. позивач зареєстрований у Святошинському районному центрі зайнятості як безробітній.

Позивач вважає, що з боку відповідача допущена протиправна бездіяльність по не забезпеченню виконання вимог ч.4 ст.49-2 Кодексу законів про працю України, що призвело до його незаконного звільнення та матеріальних втрат та моральних страждань, що і стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам, а також поясненням представників сторін, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України «Про державну службу». Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

При цьому, трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини регулює Кодекс законів про працю України (далі-КЗпП України).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно ч.2 ст.40 КЗпП України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

При цьому, статтею 49-2 КЗпП України (ч.1-3) визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем виконані вищезазначені дії, закріплені ст.49-2 КЗпП України, а саме: позивачу пред'явлено попередження про наступне вивільнення та запропонована посада для подальшого працевлаштування, що спростовує доводи позивача про протиправну бездіяльність відповідача.

В той же час, відповідачем, після закінчення відповідної процедури реорганізації та введення в дію нового штатного розпису, позивача не було призначено на запропоновану йому посаду, з якою він погодився.

Доводи відповідача про те, що позивачем не написано заяви про переведення на запропоновану йому посаду сприймаються судом критично та до уваги не приймаються, оскільки діючим законодавством не передбаченого такого обов'язку працівника, в той час як має місце обов'язок роботодавця щодо працевлаштування.

Таким чином, відповідач не довів неможливість працевлаштування позивача на запропонованій йому посаді, а суд дійшов висновку про протиправність звільнення позивача з державної служи у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та скороченням штатної чисельності та, відповідно, про необхідність його поновлення на державній службі в Міністерстві доходів і зборів України.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку по день фактичного розрахунку (з 21.11.2013 р. по 06.12.2013 р.), суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч.1 ст.117 КЗпП України).

Як вбачається з наказу про звільнення позивача від 21.11.2013 р. № 152-к відділ фінансів, бухгалтерського обліку та звітності зобов'язано провести повний розрахунок відповідно до ст.116 КЗпП України та виплатити грошову компенсацію за 54 календарних дні невикористаної щорічної відпустки, з яких 39 днів за період роботи з 25.07.2012 р. по 24.07.2013 р. та 15 днів за період роботи з 25.07.2013 р. по 21.11.2013 р. відповідно до ст.24 Закону України «Про відпустки», а також виплатити вихідну допомогу в розмірі середнього місячного заробітку відповідно до ст.44 КЗпП України.

Згідно доводів відповідача всі вищезазначені розрахунки з позивачем були проведені вчасно. При цьому, позивачем не подані суду належні та допустимі докази на підтвердження його доводів щодо затримки відповідачем повного розрахунку.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди в сумі 20 000,00 грн., суд зазначає наступне

Згідно ст.56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 р. № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно ст.1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Як зазначено у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 р. № 4, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 р. № 6 визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Позивачем не доведено причинного зв'язку його звільнення з виникненням у нього будь-яких хвороб чи інших душевних страждань та/або фізичного болю.

За таких обставин, Окружний адміністративний суд міста Києва за правилами, встановленими ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін, вважає заявлені позовні вимоги часткового обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Згідно з ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1, 2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, належним чином не виконаний покладений на нього обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог встановлених ч.2 ст.19 Конституції України та ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.69-71,94,160-165,167,254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу відносин з представниками СНД, Азії, Африки та Близького сходу Управління двосторонніх відносин Департаменту міжнародних зв'язків.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст.ст.185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий Суддя Р.О. Арсірій

Судді В.В. Амельохін

Б.В. Санін