Ухвала суду № 37914800, 12.03.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2014 року м. Київ К/9991/74016/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Приходько І.В. Бухтіярової І.О. Костенка М.І. розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Володарсько-Волинської міжрайонної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби

на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 31.08.2012 р.

та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2012 р.

у справі № 0670/4914/12

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Надра Інвест»

до Володарсько-Волинської міжрайонної державної податкової інспекції Житомирської області

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2010 року товариство з обмеженою відповідальністю «Надра Інвест» (далі - позивач, ТОВ «Надра Інвест») звернулось до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Володарсько-Волинської міжрайонної державної податкової інспекції Житомирської області (далі - відповідач, Володарсько-Волинська МДПІ Житомирської області), в якому просило суд визнати недійсним податкове повідомлення-рішення від 18.05.2010 р. № 0000192301/0.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 31.08.2012р., яка залишена без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2012 р., позов задоволено.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 31.08.2012 р. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2012 р. і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Позивач у письмових запереченнях проти доводів касаційної скарги заперечував, вважає оскаржувані судові рішення прийнятими у відповідності до норм матеріального та процесуального права, а тому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 29.03.2010 р. по 26.04.2010 р. на підставі направлення від 29.03.2010 р. № 77 посадовими особами Володарсько-Волинської МДПІ Житомирської області була проведена планова виїзна перевірка ТОВ «Надра Інвест» з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства з період з 01.01.2008 р. по 31.12.2009 р., за результатами якої складено акт від 30.04.2010 р. № 24/5/23-07/33093694 та встановлено порушення позивачем, зокрема, вимог підпункту 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.4.3, підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого зменшено суму від'ємного значення податку на додану вартість, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду (рядок 26 декларації за січень 2010 року від 18.02.2010 р. за № 9000296858) в сумі 14 807 грн. та донараховано податку на додану вартість в сумі 162 997 грн.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем 18.05.2010 р. винесено податкове повідомлення-рішення № 0000192301/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 244 496 грн., з яких 162 997 грн. сума основного платежу та 81 499 грн. розмір штрафних (фінансових) санкцій.

Як вбачається із акту податкової перевірки, підставами для нарахування позивачу зазначеного податкового зобов'язання, слугували твердження відповідача про неправомірне формування ТОВ «Надра Інвест» за перевіряємий період податкового кредиту у зв'язку з тим, що до складу податкового кредиту включено податкові накладні, які оформлені в період 2006-2007 роки та у зв'язку з реалізацією позивачем продукції за цінами, нижчими за фактичну собівартість, а до валових витрат ТОВ «Надра Інвест» віднесено собівартість готової продукції в повному обсязі.

Суди попередніх інстанцій вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, з висновками яких погоджується колегія суддів касаційної інстанції, виходили з наступних мотивів.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит, згідно підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», вважається дата здійснення однієї з подій: - або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; - або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Податковий кредит звітного періоду, згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: - придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; - придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 Закону України «Про податок на додану вартість» або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження).

Зазначена норма Закону України «Про податок на додану вартість» не містить ніяких вказівок та обмежень по строкам отримання податкової накладної, і не обмежує строк дії права платників податків на формування податкового кредиту.

Законом України «Про податок на додану вартість», зокрема, підпунктами 7.4.2, 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7, не заборонено відносити до складу податкового кредиту податкові накладні попередніх звітних періодів.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем до складу податкового кредиту січня 2008 року включені податкові накладні попереднього звітного періоду 2006-2007 років, тобто з дотриманням строку давності в 1095 днів.

Відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

У разі відмови з боку постачальника товарів (послуг) надати податкову накладну або при порушенні ним порядку її заповнення отримувач таких товарів (послуг) має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву зі скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум цього податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку внаслідок придбання таких товарів (послуг).

Отримання такої скарги є підставою для проведення позапланової виїзної перевірки такого постачальника для з'ясування достовірності та повноти нарахування ним зобов'язань з цього податку за такою цивільно-правовою операцією.

Вказаною нормою надано право подавати таку скаргу, а не встановлено обов'язок для покупця на її подання.

З матеріалів справи вбачається, що податкові накладні постачальниками товарів були надані позивачу у січні 2008 року.

За таких обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про правомірне включення позивачем до складу податкового кредиту за січень 2008 року податкових накладних попередніх звітних періодів.

Також, заперечуючи висновки податкового органу щодо завищення позивачем податкового кредиту за 2009 рік при здійснені операцій з продажу продукції за цінами, нижчими від ціни її виробництва, з чим погоджується суд касаційної інстанції, суди попередніх інстанцій виходили з наступних мотивів.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Надра Інвест» займається видобуванням гранітів Маславського родовища і протягом 2009 року здійснювало його реалізацію.

Як зазначалося вище, податковий кредит звітного періоду, згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду.

Методи визначення та порядок застосування звичайних цін регулюється пунктом 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яким встановлено, що обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Згідно із підпунктом 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Відповідно до підпункту 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Отже, вказаними нормами, визначення розміру звичайних цін шляхом визначення їх на рівні фактичної собівартості, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» не передбачено.

Оскільки, податковим органом, як в ході перевірки, так і в ході судового розгляду справи, не доведено правовими засобами, передбаченими пунктом 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», факту порушення позивачем порядку формування звичайної ціни реалізації гранітів, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість твердження позивача, що при визначенні звичайної ціни на граніти Маславського родовища слід виходити з положень договорів укладених із покупцями цієї сировини.

Таким чином, висновки податкового органу про вчинення платником податків порушень податкового законодавства щодо неправомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість за період, що перевірявся, мають характер припущень та є необґрунтованими, а відтак, не можуть бути покладені в основу спірного податкового повідомлення-рішення.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Проте податковий орган цього обов'язку не виконав.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішень судів попередніх інстанцій не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Володарсько-Волинської міжрайонної державної податкової інспекції Житомирської області Державної податкової служби - відхилити.

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 31.08.2012 р. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2012 р. у справі № 0670/4914/12 - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, що встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис) І.В. Приходько Судді: (підпис) І.О. Бухтіярова (підпис) М.І. Костенко З оригіналом згідно