Ухвала суду № 37427820, 12.02.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2014 року м. Київ К/800/12429/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.,розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Західної міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2012 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2013 року

у справі № 2а-11699/12/2070

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Слобожанська виробнича компанія» (далі - позивач, ТОВ «Слобожанська виробнича компанія»)

до Західної міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби (далі - відповідач, Західна МДПІ м. Харкова)

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

ТОВ «Слобожанська виробнича компанія» звернулось у жовтні 2012 року до суду з адміністративним позовом до Західної МДПІ м. Харкова про скасування податкових повідомлень-рішень від 20.04.2012 року № 0000401531 та № 0000411531.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2013 року, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні відповідно до ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у квітні 2012 року відповідачем проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань проведення фінансово-господарських операцій з ТОВ «Маркон Груп Ко» в частині правомірності нарахування податкового кредиту з податку на додану вартість за період з 01.05.2011 року по 31.05.2011 року та з 01.07.2011 року по 31.07.2011 року, податку на прибуток за 3-ій квартал 2011 року, за результатами якої складено акт від 03.04.2012 року № 112/15-314/35970607, яким зафіксовано порушення позивачем приписів ч. 5 ст. 203, ч. 1 та 2 ст. 215, п. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що призвело до порушення пунктів 198.1, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України), що у свою чергу призвело до порушення п. 200.1 ст. 200 ПК України завищення залишку від'ємного значення за липень 2011 року, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду на зазначену суму, а саме у частині віднесення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість на 99 745,07 гривень, а також порушення п. 138.1, п. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9, п. 139.1 ст. 139 ПК України у частині включення до валових витрат у ІІІ кварталі 2011 року 114 706,83 гривень.

На підставі вказаного акту перевірки 20.04.2012 року відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення: № 0000401531, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 114 706,83 гривень; № 0000411531, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість за липень 2011 року в розмірі 99 745,00 гривень.

З акту перевірки вбачається, що підставою для донарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на прибуток та зменшення від'ємного значення суми податку на додану вартість стало безпідставне, на думку контролюючого органу, віднесення підприємством до складу валових витрат та складу податкового кредиту вартості товарів та суми податку на додану вартість, сплаченої у їх ціні, отриманих платником податків відповідно до умов Договору поставки від 03.05.2011 року, укладеного з ТОВ «Маркон Груп Ко». Крім того, акт перевірки містить висновки податкового органу про нікчемність зазначеного договору, оскільки він укладений з порушенням вимог ч. 1 ст. 203, ст. 215, п. 1 ст. 216, ст. 228 ЦК України та з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

На підставі чого, відповідач дійшов висновку, що видані ТОВ «Маркон Груп Ко» позивачу податкові та видаткові накладні не мають юридичної сили та не можуть бути підставою для формування складу податкового кредиту з податку на додану вартість та включення позивачем витрат по спірній господарській операції до складу валових.

Суди попередніх інстанцій вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, з висновками яких погоджується колегія суддів касаційної інстанції, виходили з наступних мотивів.

Відповідно до п. 44.1 ст. 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абз. 1 цього пункту.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-ХІV визначено, що первинний документ як документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Таким чином, будь-які документи, (у тому числі договори, накладні рахунки, тощо) мають силу первинних документів лише у разі фактичного здійснення господарських операцій.

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону, господарську операцію визначено, як дію або подію, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

За таких обставин, судами вірно зазначено, що визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Зазначене цілком кореспондує нормам ПК України, зокрема, п. 138.2 ст. 138, відповідно до якого витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і збереження яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Так, відповідно до п. 138.1 ст. 138 ПК України, витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з п. 138.4, 138.6-138.9, пп. 138.10.2-138.10.4 п. 138.10, п. 138.11 ст. 138; інших витрат, визначених згідно з п. 138.5, пп. 138.10.5, 138.10.6 п. 138.10, п. 138.11, 138.12 ст. 138, п. 140.1 ст. 140 і ст. 141 ПК України; крім витрат, визначених у п. 138.3 цієї ст. 138 та у ст. 139 цього Кодексу.

Згідно з пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 ПК України, витрати операційної діяльності, зокрема, включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням п. 138.2, 138.11 ст. 138, п. 140.2-140.5 ст. 140, ст. ст. 142, 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

При цьому, відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України, не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, аналізуючи наведені норми суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що правильність формування складу витрат та податкового кредиту для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та податком на додану вартість має бути підтверджено належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас, положеннями п. 198.3 ст. 198 ПК України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку заставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Підпунктом 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України, положеннями якого встановлено презумпцію правомірності рішень платнику податку в тому, що в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків. Зазначена норма поширюються і на кваліфікацію господарських операцій з метою формування платником податків складу податкового кредиту з податку на додану вартість. За змістом наведеної норми, податковий кредит вважається сформованим платником податків правомірно, однак контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам.

Пунктом 198.1 ст. 198 ПК України визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з п. 198.2 ст. 198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктами 201.8, 201.9, 201.10 ст. 201 ПК України визначено, що право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу. Не дає права на віднесення сум податку до податкового кредиту податкова накладна, виписана платником, звільненим від сплати податку за рішенням суду, після набрання чинності таким рішенням суду. Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у травні та липні 2011 року позивач мав взаємовідносини з ТОВ «Маркон Груп Ко».

Так, судами встановлено, що між позивачем та його контрагентом у травні 2011 року укладено договір поставки від 03.05.2011 року № 03-05 КП на постачання продукції, специфікація товару була визначена сторонами договору у додаткових угодах.

На підтвердження реальності здійснення спірної господарської операції, позивачем долучено до матеріалів справи, досліджені судами обох інстанцій, первинні документи, а саме податкові накладні, видаткові накладні, банківські виписки, оборотно-сальдові відомості.

Крім того, при дослідженні судами попередніх інстанцій, долучених позивачем до матеріалів справи, Договору поставки від 04.05.2011 року № 04/05/11-1 та додаткових угод до нього, актів списання, оборотно-сальдових відомостей, встановлено використання позивачем поставленої ТОВ «Маркон Груп Ко» продукції у власній господарській діяльності.

Також, судами попередніх інстанцій спростовано доводи відповідача щодо відсутності документів, що підтверджують транспортування товару, оскільки поставка товару здійснювалася на умовах СРТ («Інкотермс-2000») м. Харків, вул. Рубанівська, 4 та у названому місці товар був отриманий кінцевим споживачем - Підприємством Холодногірської виправної колонії (18). Умовами СРТ, згідно правил «Інкотермс-2000», як і спірним договором, на покупця (позивача) не покладався обов'язок перевезення та розвантаження товару у відповідному місці призначення.

Крім того, судами вірно встановлено, що первинні документи, надані позивачем, мають всі необхідні реквізити для встановлення змісту, обсягу господарських операцій, осіб, які безпосередньо приймали участь у їх здійсненні, та інші встановлені вимогами законодавства до первинних документів для надання їм юридичної доказовості, та повністю відображені в бухгалтерському та податковому обліках.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку щодо правомірності формування позивачем складу витрат та віднесення позивачем до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених у ціні придбаного товару по спірним податковим накладним.

Доводи податкового органу щодо нікчемності вчинених позивачем господарських зобов'язань є необґрунтованими, оскільки для цього необхідно встановити наявність у платника податку при вчинення таких зобов'язань мети, суперечної інтересам держави і суспільства. Про наявність такої мети у платника податку (покупця) не можуть свідчили лише факти певних порушень правил ведення господарської діяльності чи оподаткування постачальниками товару.

Водночас, судами попередніх інстанцій були досліджені наявні первинні документи та встановлено реальність господарських операцій з вказаним контрагентом та дотримання позивачем спеціальних вимог законодавства щодо документального підтвердження сум податкового кредиту. Крім того, реальність спірних господарських операцій підтверджується матеріалами справи, зокрема, первинними документами бухгалтерського та податкового обліку, договорами та податковими накладними, які відповідають вимогам податкового законодавства.

На підставі викладеного, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які правомірно визначили необґрунтованість висновків відповідача, що викладені в акті перевірки про порушення позивачем вимог ПК України та визнали протиправними та скасували податкові повідомлення-рішення від 20.04.2012 р. №0000401531 та №0000411531.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 3 ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Західної міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби - відхилити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06.12.2012 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2013 р. у справі № 2а-11699/12/2070 - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: підпис (підпис) І. О. Бухтіярова Судді: підпис (підпис) М. І. КостенкоПомічник судді підпис (підпис) І. В. Приходько З оригіналом згідно З оригіналом згідно