Ухвала суду № 37261312, 20.02.2014, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2014 року Справа № 10380/11

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Багрія В.М.,

суддів Кухтея Р.В., Старунського Д.М.,

з участю секретаря судового засідання Ратушної М.І.,

представника відповідача Павлюк Б.З.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30.12.2010 року в справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробничої корпорації «Клімат-сервіс» до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2010 року ТзОВ «Науково-виробнича корпорація «Клімат-сервіс» звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Позивач просив визнати нечинними податкові повідомлення-рішення відповідача № 0000441720/0/3669 від 19.02.2010 року, № 0000292320/0/3725/10/23-2 від 19.02.2010 року та № 0000292320/0/3726/10/23-2 від 19.02.2010 року, посилаючись на їх невідповідність нормам чинного законодавства.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30.12.2010 року позов задоволено частково. Скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова від 19.02.2010 року № 0000441720/0/3669, № 0000292320/0/3725/10/23-2 та № 0000292320/0/3726/10/23-2 в частині донарахування податку на прибуток за 4 квартал 2008 року за основним платежем 45044,00 грн. та 22522,00 грн. за штрафними санкціями. В решті позову відмовлено.

Постанову суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог оскаржила ДПІ у Личаківському районі м. Львова, яка просить її скасувати та прийняти нове рішення про відмову позивачу в задоволенні позову.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги, що позивач як податковий агент при виплаті доходів фізичній особі-підприємцю, яка перебуває на єдиному податку, не утримав та не перерахував податок з доходів фізичних осіб, тому йому було обґрунтовано донараховано податок з доходів фізичних осіб на суму 15235, 0 грн. Крім того, позивач здійснював поставки віконних конструкцій та монтажні роботи за цінами нижчими ніж звичайні ціни, в ціні продажу ним не відображено суму фактично понесених витрат - сировина, матеріали, заробітна плата, відрядження тощо. Тому різниця між понесеними витратами та доходом позивача 26675,0 грн. є базою оподаткування ПДВ. Позивач не вірно відобразив в податковій декларації з податку на прибуток за 3 квартал 2009 року величину приросту балансової вартості запасів, використані не в господарській діяльності, занизивши базу оподаткування податком на прибуток.

Вислухавши суддю-доповідача, представника апелянта, яка апеляційну скаргу підтримала, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

В справі встановлено, що ДПІ у Личаківському районі м. Львова провела виїзну планову перевірку фінансово-господарської діяльності ТзОВ «Науково-виробнича корпорація «Клімат-сервіс» з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 1.04.2008 року по 30.09.2009 року, за результатами якої складено акт № 22/23-2/30203622 від 21.01.2010 року.

Податковий орган, зокрема, прийшов до висновку про порушення позивачем вимог пп. 9.12.1 п. 9.12 ст.9, пп.8.1.1 пп.8.1.2 п. 8.1 ст. 8 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб, в зв'язку з чим оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням № 0000441720/0/3669 від 19.02.2010 року донарахував позивачу цей вид податку в розмірі 15235,50 грн. за основним платежем та 30471,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями. Податковий орган вважав неправомірними дії позивача щодо не стягнення та перерахування в бюджет як податковим агентом податку з доходів фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, який перебуває на єдиному податку при розрахунку за поставлений ним товар.

Задовольняючи позов в цій частині заявлених вимог, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про неправомірність дій відповідача та прийнятого ним рішення.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до пункту 1.15 статті 1 чинного на час спірних правовідносин Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» податковий агент - це юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи представництво нерезидента-юридичної особи, які незалежно від їх організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону, а також нести відповідальність за порушення норм цього Закону.

В силу вимог підпункту 8.1.1 пункту 8.1 статті 8 названого Закону податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку, утримує податок від суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних пунктах статті 7 цього Закону.

Водночас згідно з підпунктом 9.12.1 пункту 9.12 статті 9 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» оподаткування доходів, отриманих фізичною особою від продажу нею товарів (надання послуг, виконання робіт) у межах її підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також фізичною особою, яка сплачує ринковий збір, здійснюється за правилами, встановленими спеціальним законодавством з цих питань, з урахуванням норм цього пункту.

Спеціальним нормативно-правовим актом, що покликаний регулювати питання оподаткування суб'єктів малого підприємництва, є Указ Президента України від 03.07.1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (надалі - Указ) в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, відповідно до п. 2 якого встановлено, що суб'єкти малого підприємництва - фізичні особи мають право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку.

У разі коли фізична особа - суб'єкт малого підприємництва здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, нею придбавається одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки.

Згідно з частиною восьмою 8 пункту 2 вказаного Указу визначено, що доходи, отримані від здійснення підприємницької діяльності, що обкладається єдиним податком, не включаються до складу сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного року такого платника та осіб, що перебувають з ним у трудових відносинах, а сплачена сума єдиного податку є остаточною і не включається до перерахунку загальних податкових зобов'язань як самого платника податку, так і осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім'ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності.

Відповідно до пункту 6 Указу суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником податку з доходів фізичних осіб.

Новостворені та зареєстровані в установленому порядку суб'єкти малого підприємництва, які подали до державної податкової служби за місцем їх реєстрації заяву на право застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, вважаються суб'єктами спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності з того кварталу, у якому проведено їх державну реєстрацію.

При цьому, правовий аналіз приписів Указу Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» дає підстави вважати, що режим оподаткування єдиним податком поширюється на всі доходи суб'єкта малого підприємництва, отримані ним від здійснення підприємницької діяльності за винятком тих її видів, що не можуть здійснюватися з використанням спрощеної системи оподаткування в силу прямої законодавчої заборони.

Відповідно до частини другої пункту 4.3 статті 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» до складу загального місячного або річного оподатковуваного доходу платника податку не включається дохід (прибуток), одержаний самозайнятою особою від здійснення нею підприємницької або незалежної професійної діяльності, якщо така особа обрала спеціальну (спрощену) систему оподаткування такого доходу (прибутку) відповідно до закону.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів вважає, що ТзОВ «Науково-виробнича корпорація «Клімат-сервіс» як особа, що є джерелом виплати доходу на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (який сплачує єдиний податок), не мало правових підстав визначати об'єкт оподаткування - оподатковуваний дохід під час здійснення виплати такого доходу на адресу останнього, оскільки це призвело б до подвійного оподаткування такого доходу.

Далі, як видно з матеріалів справи, податковий орган на підставі акту перевірки № 22/23-2/30203622 від 21.01.2010 року прийняв оскаржуване податкове повідомлення-рішення № 0000292320/0/3725/10/23-2 від 19.02.2010 року, яким донарахував позивачу податок на додану вартість в розмірі 50112,0 грн. за основним платежем та 25056,0 грн. за штрафними санкціями. Податковий орган вважав, що позивач здійснював поставки віконних конструкцій та надавав послуги з виконання монтажних робіт за цінами, які нижчі від звичайних цін, оскільки в ціну не включав суму фактично понесених витрат на сировину, матеріали, заробітну плату, відрядження тощо.

Відповідно до пп. 1.20.10 п. 1.20 ст. 1 чинного на час спірних правовідносин Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов'язань за непрямими методами, а для платників податку, визнаних природними монополістами згідно із законом, - також відповідно до принципів регулювання цін, встановлених таким законом.

Податковий орган має право застосувати звичайні ціни для визначення бази оподаткування у випадках, передбачених законом, незалежно від виду господарської операції, що здійснюється платником цього податку, або податкового статусу іншої сторони такої операції.

Відповідно до п.4.1 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість» база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг).

Згідно з підпунктом 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Відповідно до підпункту 1.20.2 цієї ж статті для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Пунктом 1.20.5-1 статті першої цього Закону визначено якщо звичайна ціна не може бути визначена з використанням норм попередніх підпунктів цього пункту, то для доказів обґрунтування її рівня застосовуються правила, визначені національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, а також національними стандартами з питань оцінки майна та майнових прав. З метою оподаткування терміни «справедлива вартість», «ринкова вартість» та «чиста вартість реалізації», які використовуються в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку та національних стандартах з питань оцінки майна і майнових прав, прирівнюються до терміну «звичайна ціна», визначеного цим Законом.

Відповідно до п. 1.20.8 цього ж Закону обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту.

Оскільки, обов'язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін, покладається на податковий орган, за відсутності доказів дотримання відповідачем порядку визначення звичайних цін, встановленого законом, висновок суду першої інстанції про протиправність оспорюваного податкового повідомлення-рішення є правильними.

Крім того, податковий орган законність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення пов'язував з вимогами абз. «б» пп.1.20.0 п. 1.20 ст.1 Закону.

Згідно з абз. «б» пп.1.20.0 п. 1.20 ст.1 цього ж Закону додатково до правил визначення звичайної ціни, встановлених цим пунктом, Кабінет Міністрів України має право встановити методологію визначення звичайної ціни товарів (робіт, послуг), які продаються (надаються) платниками податку, визначеними як природні монополісти відповідно до закону, виходячи з таких правил:

б) у разі неможливості використання методу ціни перепродажу товарів (робіт, послуг) використовується метод "витрати плюс" (витратний), за яким ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається як сума фактичних (понесених) витрат та звичайного для даного виду діяльності прибутку. При цьому враховуються визначені із застосуванням звичайних цін витрати на виробництво (придбання) та (або) продаж товарів, їх транспортування, зберігання, страхування або інші подібні витрати.

Отже, використання методу "витрати плюс" за наведеною вище нормою можливе тільки при визначенні бази оподаткування за звичайними цінами товарів та послуг, які надаються природними монополістами. Позивач до такої категорії не відноситься, тому суд першої інстанції обґрунтовано визнав неправомірним податкове повідомлення-рішення відповідача № 0000292320/0/3725/10/23-2 від 19.02.2010 року про донарахування податку на додану вартість в розмірі 50112,00 грн. за основним платежем та 25056,0 грн. за штрафними санкціями за вказаним методом.

Крім того, з акту податкової перевірки № 22/23-2/30203622 від 21.01.2010 року видно, що позивач порушив вимоги п. 1.25 ст.1, пп.4.1.6 п. 4.1 ст.4, п. 12.1, п.12.3, п. 12.4 ст.12, п. 5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», при цьому занизив податок на прибуток підприємства на суму 50205 грн., в тому числі за 4 квартал 2008 року в сумі 45044,00 грн., за 3 квартал 2009 року в сумі 5161,00 грн. Суд не вірно визначив приріст балансової вартості запасів за 3 квартал 2009 року в сумі 20641,00 грн. за рахунок не відображення їх як запасів, які не використані в господарській діяльності, а також не відніс до валового доходу і цим самим занизив об'єкт оподаткування в 4 кварталі 2008 року суму 180174 грн. як кредиторську заборгованість за простим векселем від 19.10.2004 року, строк сплати за яким минув 20.10.2008 року.

Суд першої інстанції відмовив позивачу в позові в частині заявлених вимог за 3 квартал 2009 року та визнав правомірними дії податкового органу щодо донарахування за оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням податку на прибуток в розмірі 5161,00 грн. за основним платежем та 1032,20 грн. за штрафними санкціями. В частині вимог щодо 180174 грн. кредиторської заборгованості суд вимоги позивача задовольнив.

Проте, апелянт в апеляційній скарзі не погодився з постановою суду в частині відмови в позові щодо невірного відображення приросту балансової вартості запасу за 3 квартал 2009 року. Апеляційні доводи не підлягають задоволенню як безпідставні в силу ухвалення постанови суду в цій частині на користь податкового органу.

Постанову суду в частині задоволення вимог щодо кредиторської заборгованості апелянт не оскаржив.

З матеріалів справи видно, що податковий орган помилився в частині дати складання векселя - замість правильної дати 19.10.2005 року зазначив 19.10.2004 року. При цьому не врахував, що сторони - ТзОВ «Науково-виробнича корпорація «Клімат-сервіс» та ТзОВ «Пласт Трейдінг» відповідно до угоди від 16.10.2008 року домовилися про дату пред'явлення векселя до оплати - 16.01.2009 року. Того ж числа вексель було пред'явлено до оплати. Позивачу за вказаним векселем було сплачено 16.01.2009 року суму 165000,00 грн., а решта суми 15174,00 грн. сплачено 27.02.2009 року.

Тому доводи податкового органу в частині не віднесення зазначеної суми до валового доходу як безповоротної фінансової допомоги, що залишилася не стягнутою після спливу строку позовної давності є безпідставними.

Повно встановивши фактичні обставини справи, належно оцінивши докази, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права, суд першої інстанції правомірно задовольнив частково позовні вимоги позивача, тому підстав для скасування постанови суду колегія суддів не знаходить.

Доводи апеляційної скарги, в силу наведеного, підставою для її задоволення бути не можуть.

Керуючись ст. ст. 160 ч.3, 195, 196, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30.12.2010 року в справі № 2а-2196/10/1370 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: В.М. Багрій

Судді : Р.В. Кухтей

Д.М. Старунський