Постанова № 36140826, 02.12.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

02 грудня 2013 року № 826/14751/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К. Ю., суддів Донця В.А. Саніна Б.В., при секретарі судового засідання Непомнящій А. О. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянки Азербайджану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України Головного управління державної міграційної служби України в м.Києві провизнання неправомірним та скасування рішення №459-13 від 02.08.2013, зобов'язання вчинити дії

В С Т А Н О В И В:

Громадянка Азербайджану ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач-1), Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі по тексту - відповідач-2) в якому просить суд: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 серпня 2013 року № 459-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що при прийнятті спірного рішення відповідачем порушено встановлений порядок повідомлення про рішення про відмову у визнанні особи, біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту. Крім цього, на думку позивача, Державною міграційною службою України не належно виконано обов'язок всебічного та ґрунтовного дослідження та оцінки всіх обставин, які мають значення для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Спростовуючи позовні вимоги, представником відповідачів зазначено, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку, надано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження. На підставі вказаного та з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону суб'єкт владних повноважень відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено умови, за яких такий статус не надається.

Після розгляду адміністративного позову та доданих до нього матеріалів, всебічного і повного встановлення всіх фактичних обставин, на яких ґрунтується позов, об'єктивної оцінки доказів, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів зазначає наступне.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Азербайджану, за національністю - азербайджанка, за віросповіданням - мусульманка. На територію України прибула 07 березня 2013 року легально, на підставі національного паспорту Р5169158, виданого 05 жовтня 2012 року.

27 березня 2013 року позивачка звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Історію побоювань обґрунтувала тим, що боїться повернутись до країни свого походження через небезпеку для сім'ї батьків зі сторони уряду країни в особі міністерства оборони.

Згідно висновку про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наказу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 16 квітня 2013 року прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що під час розгляду заяви позивача, з останнім проводилась співбесіди, про що свідчить протокол від 05 квітня 2013 року, під час якої позивачка повідомила про погрози вбивства, арешту її батька, а також вбивства її особисто та брата за те що вона займалась правозахисною діяльністю а саме: остання була засновником і співробітником «Азербайджанського центру Демократичного громадянського контролю над збройними силами».

Головним управлянням ДМС України в м. Києві 25 червня 2013 року за результатами розгляду справи № 2013 LV 0012 було складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з зазначеним висновком відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що у позивача не існує обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Рішенням Державної міграційної служби України від 02 серпня 2013 року № 459-13 зазначений висновок підтримано та відмовлено Громадянці Азербайджану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що проінформовано останнього згідно повідомлення від 13 серпня 2013 року № 159.

За таких обставин, позивач не погоджується із спірним рішенням та просить суд скасувати його, зобов'язати відповідача прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши встановлені обставини справи, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI в редакції, яка діяла на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.

Пунктом 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Водночас, згідно з пунктом 13 вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, є особою, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У частині 1 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

За частинами 1 та 2 статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

При цьому, згідно з частиною 8 зазначеної статті Закону, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатись з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що міграційний орган, зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, провести співбесіди, а для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року №1629-IV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Відповідно до постанови Вищого адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року (із змінами та доповненнями) "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 р. №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Згідно матеріалів особової справи позивача остання повідомляла, що прибула в Україну 07 березня 2013 року за національним паспортом серії Р № 5169158, виданим 05 жовтня 2012 року, через КПП Іловайськ. У заяві та анкеті повідомила, що є засновником і співробітником «Азербайджанського центру демократичного громадянського контролю над збройними силами», в якому директором є її батько, відомий правозахисник. В обов'язки позивача входила організація прес-конференцій, пікетів, акцій перед адміністративними органами, а також зв'язок з журналістами і громадськістю. Після виявлення торгівлі внутрішніми органами у військових, на позивачку почались погрози вбивством. 28 лютого 2013 року на заявницю напав в блоці будинку чоловік, який став душити і приставив до боку ніж та сказав передати батькові, щоб він припинив свою роботу проти президента, бо інакше позиваку вб'ють.

Позивач неодноразово зазначала під час співбесіди, що причинами виїзду із країни походження були постійні погрози вбивства, арешту батька і брата.

Представник позивача у судовому засіданні зазначала (аналогічні підстави зазначались позивачем під час співбесіди), що Громадянка Азербайджану ОСОБА_1 є засновником і співробітником правозахисного центру, в 2012 році до установи звернулись мами військових, діти яких загинули в армії від насилля командирів і осіб з якими вони разом проходили строкову службу. Після їх вбивств їх внутрішні органи були вилучені на донорські. В результаті чого в країні розпочалися багатотисячні мітинги проти безчинства влади і їх бездіяльності. Під час підготовки до мітингу на позивачки напали в блоці будинку і стали погрожувати вбивством, приставивши ножа.

В заяві на статус біженця, анкеті та під час співбесіди заявниця зробила заяву про те, що станом на теперішній час в країні її громадянської належності і походження її батько, а так само і вона переслідуються через правозахисну діяльність батька. Вона допомагала своєму батьку розповсюджувати всю інформацію, яку він збирав відносно порушень норм законодавства та моралі з боку представників влади Азербайджану, зокрема, на YouTube та в соціальній мережі Facebook.

Представником позивача звернено увагу суду на той факт, що у національних та міжнародних засобах масової інформації широко розповсюджені статті щодо діяльності її батька та переслідування з боку органів влади в Азербайджані відносно всієї їх сім'ї, отримання погроз та необхідність виїхати за межі території України (копії зазначених статей додані до позовної заяви).

Згідно зі статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. При цьому, відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Як наслідок, суд критично ставиться до послання представника відповідачів, що позивачем не доведено факт очевидності побоювання стати жертвою переслідування за однією з вищенаведених умов чи за декількома.

Натомість, суд вважає, що відомості про постійні погрози вбивства, арешту батька, її та її брата, можуть бути визнані обґрунтованою умовою побоювання позивача.

Більше того, в частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Однак, відповідачем не надано жодних доказів, які б посвідчували існування обставин, що передбачені частиною 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту".

Відповідей до статті 9, статті 10 та статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" в разі виникнення сумнівів у відповідачів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів, відповідач наділений правом звертатися з відповідними запитами до органів Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Крім того, відповідно до частини 6 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.2-4 ч.1 ст.6 цього Закону.

Однак, жодних доказів звернення відповідача до Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян в матеріалах особової справи позивача не міститься.

При цьому, матеріали особової справи позивача не свідчать про направлення запитів до Управління Служби Безпеки України в місті Києві з метою здійснення перевірки наявності обставин, за яких заявнця не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що заява позивача є обґрунтованою, а ситуація, яка склалась на Батьківщині позивача, є несприятливою і обґрунтовує доводи і пояснення, викладені в позовній заяві.

Крім цього, суд звертає увагу, що згідно з частиною 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Так, на виконання вимог статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" та відповідно до пункту 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 405/2011, за підписом уповноваженої посадової особи центрального органу - першого заступника начальника Головного управління ДМС України в м. Києві Литус Ю.Г - надіслано позивачу повідомлення про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, зі змісту вказаного документу вбачається, що останній лише містить інформацію про наявність рішення ДМС України від 02 серпня 2013 року № 459-13 та посилання на норми Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту", причин відмови не викладено взагалі, що свідчить про порушення порядку повідомлення особи про відмову у наданні статусу біженця.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає спірне рішення таким, що прийнято неправомірно та підлягає скасуванню.

Водночас, вирішуючи адміністративну справу в частині вимог про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту суд зазначає наступне.

За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є виключною компетенцією уповноваженого органу.

Як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Таким чином, вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд, зокрема, може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Стаття 162 Кодексу адміністративного судочинства України визначає повноваження суду при вирішенні справи, за частиною 2 якої, зокрема, передбачено, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За таких обставин, враховуючи, що спірне рішення підлягає скасуванню, з метою захисту прав позивача, керуючись повноваженнями наданими статтею 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідним задовольнити позов шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву Громадянки Азербайджану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведена правомірність та обґрунтованість прийняття спірного рішення з урахуванням вимог встановлених частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи за межі позовних вимог та з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 128, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1.Адміністративний позов Громадянки Азербайджану ОСОБА_1 задовольнити частково.

2.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 серпня 2013 року № 459-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянки Азербайджану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства України.

Постанова набирає законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя К.Ю. Гарник

Судді: В.А. Донець

Б.В. Санін