Ухвала суду № 35751128, 22.10.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" жовтня 2013 р. м. Київ К/9991/11622/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.

суддів: Голубєвої Г.К.

Карася О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніко Січ»

на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2009 року

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2011 року

у справі № 2а-3679/09/0870

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніко Січ»

до Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ніко Січ» (позивач) звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя (відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень № 0000842305/0 від 12 червня 2009 року та № 0000852305/0 від 12 вересня 2009 року.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2011 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями у справі, позивач оскаржив їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

В поданій касаційній скарзі, ТОВ «Ніко Січ», посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2009 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2011 року та направити справу на новий судовий розгляд.

Представники сторін в судове засідання не з'явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

В зв'язку з цим, касаційний розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до пункту 2 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи в межах доводів касаційної скарги відповідно до статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено планову виїзну перевірку ТОВ «Ніко Січ» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 07 листопада 2007 року по 31 грудня 2008 року, валютного та іншого законодавства за період з 07 листопада 2007 року по 31 грудня 2008 року, за результатами якої складено акт № 86/23-508/35535738 від 29 травня 2009 року.

На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення № 0000842305/0 від 12 червня 2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 127 513,60 грн. (97 972,00 грн. - основний платіж, 29 541,60 грн. - штрафні (фінансові) санкції), та № 0000852305/0 від 12 вересня 2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 107 041,50 грн. (69 836,00 грн. - основний платіж, 37 205,50 грн. - штрафні (фінансові) санкції).

Перевіркою, зокрема, встановлено порушення позивачем підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1, підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 334/94-ВР), підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 168/97-ВР) у зв'язку з неправомірним віднесенням до складу валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість сум, сплачених Товариству з обмеженою відповідальністю «НІКО-Україна», що є пов'язаною особою, в ціні придбаних послуг з оренди нежитлового приміщення (автокомплексу), яка є вищою за звичайну ціну.

При цьому для визначення рівня звичайних цін податковим органом використано інформацію, отриману від Центральної універсальної біржі «Запоріжжя», Товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості «Арсенал» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Автомобільний дім «Альфа Запоріжжя».

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з ненадання позивачем економічного обґрунтування вартості послуг з оренди нежитлового приміщення, отриманих від ТОВ «НІКО-Україна».

Однак, колегія суддів вважає такий висновок судових інстанцій передчасним, з огляду на таке.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пунктом 1.18 статті 1 Закону № 168/97-ВР звичайні ціни розуміються та застосовуються за правилами, визначеними пунктом 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР.

Відповідно до підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 334/94-ВР витрати, понесені платником податку у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у пов'язаної особи визначаються виходячи із договірних цін, але не більших за звичайні ціни, що діяли на дату такого придбання.

Підпунктом 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР передбачено, що якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Згідно з цим підпунктом справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Відповідно до підпункту 1.20.8 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених Законом № 334/94-ВР, покладається на податковий орган у встановленому порядку. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін.

Таким чином, якщо не доведене зворотне, звичайною вважається ціна, визначена сторонами договору. При цьому обов'язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на податковий орган.

Підпунктом 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР передбачено, що для визначення звичайної ціни використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Однак, при цьому необхідно враховувати, чи є умови таких договорів співставними, важливе значення також мають і властивості приміщення, яке є предметом договору оренди.

При визначенні звичайної ціни на послуги з оренди приміщення слід враховувати такі умови, як його місце розташування, фізичний стан тощо.

Відповідно до пункту 13 Указу Президента України від 23 липня 1998 року № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» індикативні або звичайні ціни на товари (роботи, послуги) для застосування їх у податкових або митних цілях установлюються на підставі статистичної оцінки рівня цін реалізації таких товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України, яка проводиться уповноваженим державним органом у визначеному ним порядку.

Отже, з'ясування рівня звичайних цін має відбуватись відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація - надаватись уповноваженим державним органом. В свою чергу, будь-які дані, надані приватними структурами чи не уповноваженими на це державними органами (висновки, результати досліджень, витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно тощо), не є статистичними документами стосовно звичайних цін на товари (роботи, послуги) та не можуть бути підставою для визначення звичайної ціни.

За змістом частин 4, 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів до своєчасного їх подання.

Предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення.

Відтак в даному випадку з метою повного та всебічного з'ясування обставин у справі, судам слід було витребувати у податкового органу на обґрунтування його правової позиції інформацію щодо рівня звичайних цін на послуги з оренди приміщення автокомплексу в 2008 році, надану уповноваженим державним органом.

Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій не вимагали від відповідача надати такі докази, не створили стороні у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин у справі.

Згідно з частинами 2, 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій не виконано вимоги щодо об'єктивності, всебічності та повноти розгляду справи.

В зв'язку з цим, відповідно до вимог статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати, що згідно з частиною 1 статті 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення у справі.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніко Січ» задовольнити.

Скасувати постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 12 серпня 2009 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2011 року.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Головуючий Рибченко А.О.

Судді Голубєва Г.К.

Карась О.В.