Ухвала суду № 35311496, 10.10.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/6235/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Савченко А.І. Суддя-доповідач: Мельничук В.П.

У Х В А Л А

Іменем України

10 жовтня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.

суддів: Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е.,

при секретарі: Бойку А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу представника Державної міграційної служби України - Бакланова Дмитра Андрійовича на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 червня 2013 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Кіровоградській області про визнання неправомірним, скасування рішення, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України у Кіровоградській області про визнання неправомірним, скасування рішення, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії. Свої вимоги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням положень Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту", а тому є таким, що підлягає скасуванню.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 червня 2013 року задоволено вказаний вище позов частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 29 березня 2013 року №166-13 про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила статус біженця в Україні. У решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням представник Державної міграційної служби України - Бакланов Дмитро Андрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що суперечить нормам матеріального та процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції було встановлено наступне.

Позивач є громадянкою Російської Федерації, уродженка міста Магадан.

До України позивач потрапила у 1996 році легально у зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідування через політичні причини, а також внаслідок бойових дій на території Чеченської Республіки, де вона проживала.

Зазначені обставини стали підставою для винесення Державним комітетом України у справах національностей та міграції рішення від 07 березня 2000 року №208/12-2 про надання статусу біженця.

Під час чергового звернення позивача з приводу продовження дії посвідчення біженця та проїзного документа біженця, працівниками відповідача 2 було виявлено, що в останньому містяться відмітки органу охорони державного кордону (пункт пропуску Іловайськ) про перетин позивачем кордону України у напрямку Російської Федерації.

Окрім того, з Посольства Російської Федерації на Україні надійшов лист, в якому містилась інформація про отримання позивачем 09 вересня 2010 року паспорту громадянина Російської Федерації.

Викладене стало підставою для вилучення зазначених документів та підготовки Управлінням ДМС України у Кіровоградській області подання про втрату статусу біженця громадянкою Російської Федерації ОСОБА_3 від 12 лютого 2013 року, за результатами розгляду якого ДМС України 29 березня 2013 року прийнято рішення про втрату позивачем статусу біженця № 166-13.

Не погоджуючись з винесеним відповідачем рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не було належним чином досліджено доводи заяви позивача.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується з огляду на наступне.

Судом першої інстанції зі змісту оскаржуваного рішення ДМС України від 29 березня 2013 року № 166-13 встановлено, що підставою для його прийняття стала та обставина, що позивач добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності.

Відповідного висновку суб'єкт владних повноважень дійшов з огляду на отримання листа Посольства Російської Федерації на Україні від 27 грудня 2012 року № 4151/к, у якому зазначено про отримання позивачем 09 вересня 2010 року в Посольстві Росії в Україні паспорта громадянки Російської Федерації.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно з пунктами 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або / і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Відповідно до пункту 1 частини 6 статті 11 вказаного вище Закону статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

У той же час, як встановлено судом першої інстанції підставою для висновку суб'єктів владних повноважень про те, що позивач добровільно знову скористалась захистом країни громадянської належності, стало отримання останньою паспорта країни громадянської належності.

Проте, колегія суддів погоджується з критичним сприйняттям судом першої інстанції такого твердження, оскільки такі дії з боку позивача не свідчать про те, що вона скористалась захистом країни громадянської належності. Більш того, нормативно-правовими актами України не передбачено, що отримання паспорту є доказом того, що особа скористалась захистом країни громадянської належності.

Також колегія суддів бере до уваги встановлений судом першої інстанції факт відсутності у проїзному документі біженця, виданого позивачу, відміток про перетин нею кордону України у напрямку Російської Федерації.

Окрім того, відповідно до приписів статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

З огляду на викладене, добровільне повернення до країни, яку залишила особа чи за межами якої вона перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, є окремою підставою для прийняття рішення про втрату статусу біженця, на яку в оскаржуваному рішення відповідача посилання відсутні.

За вказаних обставин колегія суддів вважає спростованими і доводи Управління ДМС України в Кіровоградській області про те, що на момент складення подання про втрату статусу біженця позивачем, в країні громадянської належності - Російська Федерація, Чечня, обставин (військові дії), на підставі яких позивача було визнано біженцем, більше не існує.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає недоведеною правомірність спірного рішення від 29 березня 2013 року №166-13 про втрату статусу біженця.

Щодо вимоги позивача про визнання дій Управління ДМС України в Кіровоградській області в частині вилучення посвідчення біженця позивача у жовтні 2012 року без надання їй паспортного документу, який би замінював вилучений до 29 березня 2013 року, тобто до моменту винесення рішення про втрату особою статусу біженця неправомірними, колегія суддів зазначає наступне.

Нормативно-правовим актом, який врегульовує процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є наказ Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за № 1146/19884, яким затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оформлення втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту, скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено у розділі VII зазначених Правил.

Так, рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може бути прийнято ДМС України за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 7.10. розділу VII Правил № 642 орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасовано рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту:

а) протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи про прийняття щодо неї відповідного рішення;

б) протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі письмове повідомлення про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 34), з викладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження, про що робиться відповідний запис у журналі реєстрації видачі повідомлень;

в) вилучає посвідчення біженця або посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, та їх проїзні документи для виїзду за кордон або визнає недійсними ці документи, що оформлюється наказом керівника органу міграційної служби (додаток 35), про що робиться запис у журналі реєстрації видачі посвідчення біженця або у журналі реєстрації видачі посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, та в журналі реєстрації видачі проїзних документів для виїзду за кордон.

У разі використання особою права на оскарження рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби залишає на зберіганні національний паспорт та інші документи (якщо такі є в особовій справі заявника), при цьому оформлюючи відповідну розписку, та видає такій особі під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Довідка видається строком на два місяці з подальшим щомісячним продовженням її дії на весь час розгляду скарги (пункт 7.11. Правил № 642).

Отже, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що протягом часу оскарження, зокрема, рішення про втрату статусу біженця, документи, що підтверджуються такий статус залишаються на зберіганні в органі міграційної служби, а особі видається довідка про звернення за захистом в Україні.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність залишення посвідчення біженця та проїзного документа біженця в органах міграційної служби, виписаних на ім'я позивача на час розгляду питання про втрату нею статусу біженця.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині зобов'язання видати позивачу нове посвідчення біженця замість вилученого, оскільки, як відповідне посвідчення до закінчення процедури оскарження рішення про втрату статусу біженця зберігається в органі міграційної служби, а підставою для видачі нового посвідчення є виключно рішення відповідного органу про визнання біженцем, яке в даному випадку відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доказів, які б підтвердили правомірність оскаржуваного рішення, відповідачі суду не надали.

Відповідно до положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За вказаних обставин колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в зазначеній вище частині є обґрунтованими, а тому позов підлягає частковому задоволенню.

Доводи апеляційної скарги спростовуються вищевикладеним, а тому вона задоволенню не підлягає.

За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника Державної міграційної служби України - Бакланова Дмитра Андрійовича - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 червня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: Т.М. Грищенко

В.Е. Мацедонська

.

Головуючий суддя Мельничук В.П.

Судді: Грищенко Т.М.

Мацедонська В.Е.