Ухвала суду № 34792258, 12.11.2013, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 11/774/1514/13 Головуючий Байбара А.Г.

Категорія КК: ч.2 ст.191, Доповідач Косенко Л.М.

ч.1 ст.366

У Х В А Л А

Іменем України

12 листопада 2013 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Косенка Л.М.

суддів Кір'яка А.В., Крот С.І.

при секретарі Письменній К.В.

з участю прокурора Грамма О.А.

захисника ОСОБА_1

засудженої ОСОБА_2

розглянула у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську кримінальну справу за апеляціями прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, та захисника ОСОБА_1 в інтересах засудженої ОСОБА_2 на вирок Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 2 липня 2013 року.

Цим вироком засуджено

ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1,

раніше не судиму,-

- за ч.1 ст.366 КК України на 2 роки обмеження волі з позбавленням права обіймати посади з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій. Згідно п.2 ч.1 ст.49 та ч.5 ст.74 КК України ОСОБА_2 звільнено від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

- за ч.2 ст.191 КК на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій.

На підставі ст.75 КК України ОСОБА_2 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки та покладанням на неї обов'язків, передбачених ст.76 КК України.

Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь садівницького товариства «Дніпро» м. Дніпродзержинська 27 190 грн. на відшкодування матеріальної шкоди.

Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винною у привласненні чужих коштів шляхом зловживання службовим становищем та складанні неправдивих офіційних документів за таких обставин.

У травні 2008 року на зборах садівницького товариства «Дніпро» ОСОБА_2 було обрано його головою.

В період з 7 червня по 31 грудня 2008 року щомісячно ОСОБА_2, працюючи головою садівницького товариства «Дніпро», з метою привласнення коштів належних зазначеному товариству складала неправдиві акти про виконання робіт ОСОБА_3 за трудовими угодами, на підставі яких отримувала в касира-бухгалтера ОСОБА_4 кошти як оплату за роботу, яка фактично ніким не виконувалася. Отримані кошти ОСОБА_2 привласнила.

За таких обставин ОСОБА_2 незаконно заволоділа належними садівницькому товариству «Дніпро» коштами: в червні - 7030 грн., серпні - 4000 грн., вересні - 4000 грн., жовтні - 4000 грн., листопаді - 4080 грн., грудні - 4040 грн., а всього за вказаний період вона привласнила чужих коштів на загальну суму 27 190 грн.

В апеляції з доповненнями прокурор стверджує, що суд призначив засудженій м'яке покарання, при цьому не зазначив у вироку строк відбування додаткового покарання. Крім того, прокурор посилається на те, що при засудженні ОСОБА_2 за ч.2 ст.191 КК суд не звільнив її від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст.49 КК.

Виходячи з наведеного прокурор просить вирок суду першої інстанції скасувати та апеляційному суду ухвалити свій вирок, яким призначити ОСОБА_2 більш суворіше покарання за ч.2 ст.191 і ч.1 ст.366 КК та за сукупністю злочинів, а на підставі ст.49 КК звільнити її від кримінальної відповідальності за вказаними статтями Кримінального кодексу.

Захисник ОСОБА_1 в апеляційній скарзі в інтересах засудженої ОСОБА_2 посилаючись на відсутність доказів вини останньої у злочинах, за які її засуджено, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, допущені судом істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону та неправильне застосування кримінального закону, просить вирок районного суду скасувати, а справу закрити у зв'язку з відсутністю події злочину на підставі п.1 ст.6 КПК 1960 року.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду Дніпропетровської області, міркування прокурора Грамма О.А., яка частково підтримала апеляційні вимоги прокурора, який брав участь у розгляді справи, і просила вирок скасувати через суттєві порушення вимог кримінально-процесуального закону, допущені судом, доводи захисника ОСОБА_1 про задоволення його апеляційних вимог, пояснення засудженої ОСОБА_2 з приводу поданих апеляцій, виступ її в судових дебатах та звернення до суду з останнім словом, в яких вона підтримала апеляцію свого захисника і заперечувала доводи, викладені в апеляції прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи поданих апеляцій, колегія суддів приходить до наступного.

Згідно з роз'ясненнями, даними у п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» конституційне положення про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком (ч.1 ст.62 Конституції України), покладає на суди всю повноту відповідальності за правильне вирішення справи.

Відповідно до положень ст.323 КПК 1960 року вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим. Суд обгрунтовує вирок на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні, і оцінює їх за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності, керуючись законом. Законним є вирок, постановлений за умови правильного застосування кримінального закону і дотримання при провадженні у справі кримінально-процесуального закону.

Суд у вироку має зазначити джерело доказу, а з показань підсудного, потерпілого, свідка та інших доказів йому слід наводити лише ті обставини, в яких йде мова про фактичні дані, що стосуються доказування. При цьому суд повинен також зазначити, які обставини даними доказами спростовуються або підтверджуються. Остаточну оцінку доказам суд дає з точки зору їх допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст.324 КПК 1960 року, а висновки суду щодо оцінки доказів повинні бути викладені в точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви в їх достовірності.

Однак при розгляді даної справи суд першої інстанції у повній мірі зазначених вимог закону не дотримався, а тому постановлене у ній рішення в повному обсязі не можна визнати законним і обгрунтованим.

У вироку щодо зазначених у вироку епізодів злочинної діяльності ОСОБА_2 суд навів окремі докази, які до того ж належним чином не досліджував і не зазначав, які обставини ними підтверджуються або спростовуються. Тобто суд на обгрунтування своїх висновків щодо винуватості засуджених в учиненні названих злочинів належним чином не проаналізував докази у справі і фактично не дав їм належної оцінки, про що свідчить наступне.

Органом досудового слідства ОСОБА_2 звинувачено у тому, що вона будучи головою садівницького товариства «Дніпро», як службова особа, в період з 7 червня по 31 грудня 2008 року неодноразово виготовляла неправдиві офіційні документи про виконання робіт, на підставі яких щомісячно незаконно одержувала належні товариству кошти у різних сумах, всього в розмірі 27 190 грн., які потім привласнила.

Дії ОСОБА_2 органи слідства кваліфікували за ч.2 і 3 ст.191 та ч.1 ст.366 КК України.

Суд, формулюючи у вироку обвинувачення, яке знайшов доведеним, зазначив, що ОСОБА_2 учинила ці дії щодо привласнення чужих коштів не за ознакою повторності, оскільки за висновком суду привласнення зазначених коштів у розмірі 27 190 грн. складалось із ряду тотожних злочинних дій, що охоплювалися єдиним умислом винної особи.

Дійшовши висновку про доведеність вини ОСОБА_2 у привласненні, як це зазначено у вироку, належних садівницькому товариству «Дніпро» коштів та в службовому підробленні офіційних документів, суд кваліфікував її дії за ч.2 ст.191 та ч.1 ст.366 КК України.

Між тим, органи досудового слідства не пред'являли ОСОБА_2 обвинувачення в тому, що вона мала загальну мету незаконного заволодіння коштами саме в розмірі 27 190 грн., а її злочинні дії охоплювалися єдиним умислом.

Відповідно до ст.275 КПК 1960 року розгляд провадиться тільки відносно підсудних і тільки в межах пред'явленого їм обвинувачення.

Дані про те, що в судовому засіданні прокурор в порядку ст.277 КПК 1960 року змінив пред'явлене ОСОБА_2 обвинувачення відсутні.

Крім того, у вироку рішення суду щодо перекваліфікації дій ОСОБА_2 не вмотивовано, тому його не можна визнати обгрунтованим.

Вважаючи доведеним, що ОСОБА_2 привласнила грошові кошти за наведених у вироку обставин, суд посилався, зокрема, на показання свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_10

Однак в подальшому при оцінці показань названих свідків суд піддав сумнівам пояснення цих осіб відносно зазначених обставин привласнення ОСОБА_2 коштів. Незважаючи на те, що в показаннях названих осіб містяться істотні суперечності, суд в порушення вимог ст.334 КПК 1960 року не зазначив мотивів, з яких він одні показання вказаних свідків відкинув як неправдиві, а інші їх свідчення визнав такими, що підтверджують вину засудженої.

Крім того, суд оцінюючи показання свідків ОСОБА_11 і ОСОБА_5 також без зазначення мотивів дав своє тлумачення пояснень цих осіб, навівши свій особистий висновок відносно того, про які обставини розповідали ці свідки, хоча вони, як це убачається з їх показань, не стверджували, що мова йде саме за ті події, на які посилався суд у своїх висновках.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2, яку визнано винною в злочинних діях, та її захисник під час досудового і судового слідства скаржилися на необ'єктивність та упередженість слідства та суду, а також на однобічність і неповноту досудового і судового слідства. При цьому зазначали, що у справі немає доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 учинила саме такі дії, про які зазначено у вироку.

Такого характеру доводи наведено і в апеляції захисника засудженої ОСОБА_2

За таких обставин суд, постановляючи вирок щодо ОСОБА_2, повинен був дати остаточну оцінку кожному доказу з точки зору його допустимості, належності, достовірності та достатності для правильного встановлення всіх обставин, що входить у предмет доказування у справі. При цьому в обвинувальній частині вироку мали бути точно описані обставини справи із зазначенням ознак об'єктивної сторони складу кожного злочину, визнаного судом доведеним, та його кваліфікуючих ознак. У цій частині вироку необхідно викласти весь обсяг обвинувачення, обставини, які визначають ступінь винності підсудної, а потім навести докази, на яких грунтується висновок суду щодо неї і відносно кожного злочину.

Проте, у вироку суд навів окремі докази, які до того ж належним чином не досліджував і не зазначав, які обставини ними підтверджуються або спростовуються. До того ж у порушення ст.334 КПК 1960 року суд в деяких випадках зовсім залишив поза увагою доводи підсудної та її захисника, які на думку цих осіб свідчили про невинуватість ОСОБА_2 в пред'явленому обвинуваченні, і не надав їм будь-якої оцінки.

Враховуючи наведене слід визнати, що судом допущено неповноту з'ясування фактичних обставин справи, а тому його висновок про наявність в діях ОСОБА_2 зазначених у вироку епізодів складу злочинів, як цього вимагає ст.11 КК, і про що є роз'яснення в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», є передчасним.

Як убачається з матеріалів справи, під час судового розгляду справи підсудна та її захисники заявили численні клопотання щодо необхідності ретельного дослідження доказів, які на їх думку на досудовому слідстві отримано з істотними порушеннями норм кримінально-процесуального закону.

Однак, як свідчать матеріали справи, суд не навів своєї обгрунтованої відмови в клопотаннях цих осіб відносно ретельного дослідження цих обставин, а у вироку висновком загального характеру лише зазначив, що наведені докази у сукупності є несуперечливими і у повній мірі підтверджують винуватість підсудної у вчиненні нею зазначених злочинів.

Вказане порушення свідчить про можливість неправильного та неповного встановлення фактичних обставин справи. Сторона захисту мала право поставити свої запитання щодо належної перевірки правильності дій слідчих органів на стадії розслідування справи, але була позбавлена можливості зробити це.

Згідно з роз'ясненнями в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» суду належало дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто не тільки тих, що стверджують, а і тих, що спростовують обвинувачення ОСОБА_2, чого у справі зроблено не було.

З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла переконання про невиконання судом вимог ст.257 КПК 1960 року, п.1 і пп. «d» п.3 ст.6 Міжнародної Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенції), що є безумовною підставою для скасування вироку.

Вимоги ст.6 Конвенції передбачають, що, наводячи конкретні мотиви клопотання про дослідження певних доказів, які могли дати підсудному можливість виправдати себе, він повинен мати право на те, аби обгрунтованість цих мотивів дослідив суд, що в свою чергу є важливими гарантіями справедливого судового розгляду. Нездатність суду першої інстанції забезпечити такий підхід у дослідженні доказів, коли обвинувальний вирок у справі грунтується виключно або вирішальною мірою на доказах та показаннях осіб, зібраних лише стороною обвинувачення, свідчить про порушення принципу процесуальної рівності сторін.

Таким чином, з наведених обставин убачається, що суд першої інстанції не дав аналізу всіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в доказах, здобутих під час досудового слідства, які стверджують чи спростовують обвинувачення, а тому питань, що вирішуються судом при постановленні вироку, зазначених у ст.324 КПК 1960 року, не вирішив.

Отже, доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_1 про неповноту та однобічність судового слідства, істотні порушення судом вимог кримінально-процесуального закону в зазначеній в ухвалі частині є правомірними, у зв'язку з чим постановлений по справі вирок не можна визнати законним, обгрунтованим і справедливим, а тому він відповідно до вимог статей 367 і 368 КПК 1960 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, при якому з урахуванням доводів поданих апеляцій слід ужити заходів для повного, об'єктивного та всебічного дослідження обставин справи та доказів, усунення наявних у них суперечностей, надання їм належної оцінки, а також перевірити доводи засудженої та її захисника відносно неправильності досудового слідства та отримання певних доказів з істотними порушеннями норм кримінально-процесуального закону.

Вирок підлягає скасуванню і тому, що судом не виконано вимог закону про повне фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів. Як видно з матеріалів справи, таке фіксування судового процесу здійснювалося за вимогою учасників судового розгляду справи. Однак за період з 13 вересня 2011 р. по 20 листопада 2012 р. відсутні дані про фіксування судових засідань технічними засобами, що згідно п.10 ч.2 ст.370 КПК 1960 року є безумовною підставою для скасування вироку.

У випадку доведеності вини ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих їй дій суду слід правильно їх кваліфікувати та призначити основне і додаткове покарання у відповідності з вимогами статей 65 і 55 КК України, на що є посилання в апеляціях прокурора і захисника.

Крім того, у випадку наявності законних підстав суд має вирішити питання щодо застосування вимог ст.49 КК України за окремими статтями Кримінального кодексу України, про що йдеться в апеляційних скаргах прокурора.

За відсутності остаточної оцінки кожного доказу з точки зору його допустимості, належності, достовірності та достатності для правильного встановлення всіх обставин справи колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляції прокурора в частині, де йдеться про звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.366 і ч.2 ст.191 КК України на підставі ст.49 КК України.

З цих підстав не підлягає задоволенню і апеляція захисника ОСОБА_1 в тій частині, де порушується питання про застосування щодо ОСОБА_2 закону про амністію від 2011 року та закриття справи за відсутністю події злочину.

З огляду на викладене, керуючись ст. ст. 365, 366 КПК 1960 року, пунктами 11,15 розділу XI Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, колегія суддів

Ухвалила:

Апеляції прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, та захисника ОСОБА_1 частково задовольнити.

Вирок Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 2 липня 2013 року щодо ОСОБА_2 скасувати, а справу повернути на новий судовий розгляд в той самий суд в іншому складі.

Судді