Рішення № 33604479, 17.09.2013, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Головуючий у 1 інстанції Черков В.Г.

Доповідач Соломаха Л.І.

Категорія 51

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого-судді Пономарьової О.М.

суддів Соломахи Л.І., Биліни Т.І.

при секретарі Біляєві М.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу відповідача - державного підприємства «Селидіввугілля» на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 серпня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Селидіввугілля» (третя особа - Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Новогродовці Донецької області) про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я, -

В С Т А Н О В И В:

13 серпня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Селидіввугілля» (далі - ДП «Селидіввугілля») про відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що 26 червня 2009 року при виконанні трудових обов'язків з ним стався нещасний випадок, внаслідок якого він отримав травму правового ока та рішенням МСЕК від 21 березня 2011 року йому встановлена стійка втрата професійної працездатності - 10%.

Посилаючись на те, що через ушкодження здоров'я на виробництві йому заподіяна моральна шкода, просив стягнути з відповідача на його користь на відшкодування моральної шкоди грошову компенсацію в розмірі 11 470 грн. (а.с. 1-2).

Згідно повного тексту рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 серпня 2013 року з ДП «Селидіввугілля» на користь ОСОБА_1 стягнуто на відшкодування моральної шкоди 3 000 грн. та на користь держави судовий збір в розмірі 114,70 грн. (а.с. 17).

В апеляційній скарзі відповідач - ДП «Селидіввугілля», посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (а.с. 20-23).

В судове засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1, представники ДП «Селидіввугілля» та Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Новогродовці Донецької області не з'явилися.

Представники ДП «Селидіввугілля» та Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Новогродовці Донецької області повістки про явку до суду 17 вересня 2013 року отримали 12 вересня 2013 року, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (форма № 119) (а.с. 33-35).

Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Новогродовці Донецької області надіслало клопотання про розгляд справи у відсутність його представника (а.с. 86).

ДП «Селидіввугілля» причини неявки представника у судове засідання не повідомило і відповідно до частини 2 ст. 77 ЦПК України вважається, що він не з'явився у судове засідання без поважних причин.

Повістка, яка направлялася позивачу ОСОБА_1 за зазначеною ним в позовній заяві адресою: АДРЕСА_1, повернута до апеляційного суду з довідкою Укрпошти про причини повернення - «за зазначеною адресою не проживає (а.с. 38-39).

Згідно копії паспорта ОСОБА_1 НОМЕР_1, виданого 13 червня 2001 року Красноармійським РВ УМВС України в Донецькій області, зареєстрованим місцем проживання позивача є АДРЕСА_1 (а.с. 3-4).

Відповідно до частини 5 ст. 74 ЦПК України у разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка фізичним особам, які не мають статусу підприємців, надсилається за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

Тобто позивач про час та місце розгляду справи повідомлений відповідно до частини 5 ст. 74 ЦПК України.

Відповідно до частини 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних підстав:

Відповідно до ст. 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

З матеріалів справи встановлено порушення судом першої інстанції вимог частини 2 ст. 218 ЦПК України.

Так, згідно вступної та резолютивної частин рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 серпня 2013 року, яке було проголошено у судовому засіданні та приєднано до матеріалів справи (а.с. 16), грошова компенсація моральної шкоди в розмірі 3 000 грн. на користь ОСОБА_1 та судовий збір в розмірі 114,70 грн. на користь держави стягнуті з ДП «Селидіввугілля» ВП «Шахта «Росія» (а.с. 16).

Проте згідно ст. 30 ЦП України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи.

Згідно частин 1, 2 ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» боржником та стягувачем можуть бути фізичні та юридичні особи.

Усупереч зазначених норм права суд першої інстанції, розглянувши справу за участю представника юридичної особи - ДП «Селидіввугілля» Корнелюк Г.О., яка діяла на підставі довіреності саме цієї юридичної особи від 20 вересня 2012 року № 1/1333 (а.с. 12), відповідні суми на користь позивача стягнув з ДП «Селидіввугілля» відокремлений підрозділ «Шахта «Росія». Суд не врахував, що такої юридичної особи, як ДП «Селидіввугілля» відокремлений підрозділ «Шахта «Росія», не існує, фактично відповідні суми стягнуто із структурного підрозділу, що не може бути боржником у виконавчому провадженні.

Після проголошення вступної та резолютивної частин рішення при складанні повного тексту рішення судом внесені зміни до резолютивної частини рішення. Згідно резолютивної частини повного тексту судового рішення грошова компенсація моральної шкоди в розмірі 3 000 грн. на користь ОСОБА_1 та судовий збір в розмірі 114,70 грн. на користь держави стягнуті з ДП «Селидіввугілля» (а.с. 17), тобто суд змінив особу, з якої стягнуті певні грошові суми як на користь позивача, так і на користь держави.

Відповідно до п. 4 частини 1 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення.

Відповідно до частини 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Апеляційний суд вважає, що порушення судом першої інстанції вимог частини 2 ст. 218 ЦПК України, а саме, зміна рішення суду після його проголошення, призвело до неправильного вирішення справи, невизначеності особи, з якої підлягають стягненню визначені судом грошові суми на користь позивача та на користь держави, а тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

З матеріалів справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з ДП «Селидіввугілля», працював у Відокремленому підрозділі «Шахта «Росія».

26 червня 2009 року під час виконання трудових обов'язків прохідника підземного з позивачем стався нещасний випадок, внаслідок якого він отримав травму правого ока, що підтверджується актом № 21 про нещасний випадок на підприємстві, пов'язаний з виробництвом (форма Н-1), який затверджений директором ВП «Шахта «Росія» 28 червня 2009 року (а.с. 6).

Згідно виписки із акту огляду МСЕК серія ДОН - 04 № 007996 від 02 вересня 2009 року позивачу за цим нещасним випадком вперше встановлена втрата професійної працездатності 10% на строк до 02 вересня 2011 року (а.с. 14).

Згідно виписки із акту огляду МСЕК серія ДОН - 04 № 085720 від 20 вересня 2011 року позивачу втрата професійної працездатності встановлена - 10% безстроково (а.с. 5).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок ушкодження здоров'я на виробництві 26 червня 2009 року позивачу заподіяна моральна шкода, яка підлягає йому відшкодуванню на підставі ст. 173 КЗпП України.

Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п.п. 1-14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами), відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» (у редакції Закону від 21 листопада 2002 року № 229-IV), КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Пославшись лише на вимоги ст. 173 КЗпП України, як на підставу задоволення позовних вимог, суд першої інстанції в порушення вимог частини 1 ст. 214 ЦПК України фактично не встановив яка ж правова норма підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли між сторонами.

Згідно частини 1 ст. 9 Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» (в редакції Закону від 21 листопада 2002 року № 229-IV) відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року № 1105 - XIV, а саме, підпунктом «е» пункту 1 частини першої ст. 21, частиною 3 ст. 28 передбачався обов'язок Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання у разі настання страхового випадку відшкодувати заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я грошову суму за моральну шкоду.

Проте Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 лютого 2007 року № 717-V, який набув чинності 20 березня 2007 року, з Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» підпункт «е» пункту 1 частини першої ст. 21, частина 3 ст. 28, які передбачали зобов'язання Фонду у разі настання страхового випадку відшкодувати заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я грошову суму за моральну шкоду, виключені.

Тобто з 20 березня 2007 року спеціальний закон щодо відшкодування працівнику моральної шкоди, заподіяної йому ушкодженням здоров'я на виробництві, відсутній, а тому до цих правовідносин повинен застосовуватися загальний закон, яким є ст. 2371 КЗпП України.

Зазначене випливає з рішення Конституційного суду України від 08 жовтня 2008 року по справі № 20-рп/2008 (справа про страхові виплати), в пункті 5 якого зазначено, що статтею 1167 ЦК України та статтею 2371 КЗпП України застрахованим громадянам, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця). Встановлений законодавцем розподіл обов'язків щодо відшкодування моральної шкоди потерпілим на виробництві від нещасного випадку та професійного захворювання не суперечить вимогам статті 22 Конституції України.

Тобто правовідносини по відшкодуванню позивачу моральної шкоди, заподіяної йому ушкодженням здоров'я внаслідок нещасного випадку, який стався 26 червня 2009 року, регулюються саме ст. 2371 КЗпП України.

Згідно ст. 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 153 КЗпП України (в редакції, яка діяла на час нещасного випадку) на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Згідно ст. 6 Закону України Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» (в редакції Закону від 21 листопада 2002 року № 229-IV) умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Відповідно до ст. 13 цього Закону роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.

Відповідно до ст. 38 Закону України від 06 жовтня 1999 року № 1127-XIV «Гірничий закон України» власник (керівник) гірничого підприємства зобов'язаний забезпечувати безпеку гірничих робіт, охорону праці, додержання встановлених нормативів у сфері проведення гірничих робіт, правил безпеки, правил технічної експлуатації та єдиних правил безпеки при підривних роботах.

Відповідно до ст. 40 Закону України від 06 жовтня 1999 року № 1127-XIV «Гірничий закон України» до працівників гірничих підприємств, залучених або постійно зайнятих на гірничих роботах, законодавством встановлюються спеціальні вимоги щодо стану їх здоров'я, професійної підготовки, кваліфікації, трудової дисципліни в небезпечних умовах.

Та обставина, що в акті № 21 про нещасний випадок на підприємстві, пов'язаний з виробництвом, причиною нещасного випадку в п. 7 зазначено недотримання заходів особистої безпеки при виконанні робіт постраждалим, не звільняє відповідача від відповідальності за завдану позивачу моральну шкоду. Складений 28 червня 2009 року акт № 26 про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, вже є доказом того, що відповідач не забезпечив безпечні і нешкідливі умови праці позивачу, який перебуваючи на своєму робочому місці та на території підприємства, отримав ушкодження здоров'я, що стало наслідком неналежної організації відповідачем охорони праці та відсутності контролю за дотриманням трудової дисципліни в небезпечних умовах.

Доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність його вини в нещасному випадку, що стався з позивачем, є необґрунтованими.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до ст. 2371 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Доводи відповідача про те, що факт завдання позивачу моральної шкоди недоведений, оскільки позивачем не надано висновку медико-соціальної комісії про встановлення позивачу факту заподіяння моральної шкоди, не ґрунтуються на законі.

Згідно п. 1.1 «Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків», затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 листопада 1995 року № 212, на який посилається відповідач, на МСЕК дійсно було покладено обов'язок встановлення факту спричинення моральної шкоди. Такий обов'язок випливав з вимог частини 3 ст. 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», яким до 20 березня 2007 року було передбачено, що моральна шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом соціального страхування за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 р. по справі № 1-9/2004 (справа про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування) положення частини 3 статті 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» треба розуміти як визначення порядку, процедури та розмірів відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, в окремому випадку - лише у разі відсутності втрати потерпілим професійної працездатності.

Стаття 2371 КЗпП України не передбачено надання таких висновків медичних органів як умови відшкодування моральної шкоди.

Крім того, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05.06.2012 року № 420 «Про затвердження Порядку та Критеріїв встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків», наказ МОЗ України від 22 листопада 1995 року № 212 «Про затвердження Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків», на який посилається відповідач, визнано таким, що втратив чинність.

«Порядком та Критеріями встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків», затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05.06.2012 року № 420, який набрав чинності 28 вересня 2012 року, тобто був діючим на час звернення позивача до суду, на МСЕК не покладено обов'язок встановлення факту спричинення моральної шкоди. Не покладено на МСЕК такий обов'язок і «Положенням про медико-соціальну експертизу», яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1317 «Питання медико-соціальної експертизи».

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи. Доказами, на підставі яких суд встановив наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди, є акт про нещасний випадок на підприємстві, пов'язаний з виробництвом, рішення МСЕК про встановлення позивачу стійкої втрати працездатності.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що внаслідок порушення відповідачем права позивача на безпечні умови праці позивачу заподіяна моральна шкода, оскільки внаслідок порушення законного права на безпечні умови праці позивач отримав травму ока, за якою йому встановлена стійка втрата професійної працездатності, що вимагало та вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер моральних страждань, ступінь втрати позивачем професійної працездатності - 10%, та, виходячи з вимог розумності, виваженості та справедливості, визначив її розмір в 3 000 грн.

Відповідно до частини 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Апеляційний суд вважає, що розмір моральної шкоди, визначений судом першої інстанції, є розумним, виваженим та справедливим. Позивач у віці 42 роки отримав травму, внаслідок якої він втратив професійну працездатність на 10%, відновлення стану його здоров'я є неможливим.

Доводи апеляційної скарги про невірну оцінку глибини моральних страждань позивача та про неповне з'ясування судом обставин справи є необґрунтованими. Що саме суд не врахував при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди, відповідачем в апеляційній скарзі не зазначено.

Слід зазначити, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як не має і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Враховуючи вищезазначене, рішення суду першої інстанції, як таке, що постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 із стягненням грошової компенсації моральної шкоди з юридичної особи - ДП «Селидіввугілля».

Відповідно до частини 5 ст. 88 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При зверненні до суду позивач судовий збір не сплачував, від його сплати він звільнений на підставі п. 1 ст. 5 Закону України № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір».

Відповідно до частини 3 ст. 88 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Відповідно до п/п 2 п. 1 частини 2 ст. 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» у разі подання позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір в розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду.

Згідно ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» від 06 грудня 2012 року № 5515-VI мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2013 року складала 1 147 грн.

Тобто, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 114,70 грн.

Керуючись ст. 307, ст. 309, ст. 314, ст. 316 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу відповідача - державного підприємства «Селидіввугілля» задовольнити частково.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 серпня 2013 року скасувати та ухвалити нове.

Стягнути з державного підприємства «Селидіввугілля» (ідентифікаційний код юридичної особи 33426253, юридична адреса: вул. Карла Маркса, 41, м. Селидове, Донецька область, 85400) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець м. Селидове Донецької області, зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1) на відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я, 3 000 (три тисячі) гривень.

Стягнути з державного підприємства «Селидіввугілля» (ідентифікаційний код юридичної особи 33426253, юридична адреса: вул. Карла Маркса, 41, м. Селидове, Донецька область, 85400) на користь держави судовий збір у розмірі 114 (сто чотирнадцять) гривень 70 копійок за наступними реквізитами: код бюджетної класифікації доходів 22030001 «Судовий збір» (Державна судова адміністрація України, 050"(ознака 80)), код ЕДРПОУ апеляційного суду Донецької області 02891428, пункт 1.2; розрахунковий рахунок 31212206780004; одержувач - державний бюджет м. Донецьк Ворошиловський район; ЄДРПОУ - 38033949, МФО 834016, банк: ГУ ДКСУ у Донецькій області.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: О.М. Пономарьова

Судді: Л.І. Соломаха

Т.І. Биліна