Постанова № 33394000, 03.09.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, корпус 1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03 вересня 2013 року 15 год. 45 хв. № 826/8521/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Данилишина В.М., суддів Келеберди В.І., Кобилянського К.М., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянина Демократичної Республіки Конго ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача, а також зобов'язання його вчинити певні дії.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва 03 червня 2013 року надійшов позов громадянина Демократичної Республіки Конго ОСОБА_3 (також далі - позивач) до Державної міграційної служби України (також далі - відповідач), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві (також далі - третя особа), про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 05 квітня 2013 року № 222-13 (також далі - оскаржуване рішення), а також зобов'язання відповідача повторно розглянути питання про визнання позивача біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням положень Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (також далі - Закон), а тому є таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 06 червня 2013 року відкрито провадження в адміністративній справі, у якій призначено попереднє судове засідання, та, згідно з ч. 2 ст. 53 Кодексу адміністративного судочинства України (також далі - КАС України), до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві (також далі - третя особа).

У судовому засіданні 26 червня 2013 року судом до участі у справі допущено перекладача.

Ухвалою суду від 08 липня 2013 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні колегією суддів.

У ході судового розгляду справи позивач позов підтримав та просив задовольнити його повністю.

Представники відповідача позов не визнали та просили відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову, наданих суду у судовому засіданні 07 серпня 2013 року.

Представник третьої особи у судовому засіданні 26 червня 2013 року також просив відмовити у задоволенні позову повністю.

У судове засідання 07 серпня 2013 року представник третьої особи не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи третя особа повідомлена належним чином, заява про розгляд справи за відсутності її представника до суду не надійшла.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у судовому засіданні 07 серпня 2013 року судом, згідно з ч. 6 ст. 128 КАС України, прийнято рішення про подальший розгляд справи у порядку письмового провадження, про що третю особу повідомлено письмово.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному досліджені, суд -

ВСТАНОВИВ:

Позивач відповідною заявою від 05 листопада 2012 року № 311 звернувся до Управління у справах біженців третьої особи для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Оскаржуваним рішенням підтримано висновок третьої особи та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивача повідомлено шляхом складання третьою особою повідомлення від 12 квітня 2013 року № 82.

Суд не погоджується з доводами позивача щодо наявності підстав для визнання неправомірним та скасування оскаржуваного рішення, а також зобов'язання відповідача повторно розглянути питання про визнання позивача біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України, виходячи з аналізу наявних у матеріалах справи доказів та наступних положень і обставин.

Так, згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року), нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон.

Зокрема, згідно з п.п. 1, 13 ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 6 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з ч.ч. 2, 3 розділу 1 Закону України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу", метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року стосовно статусу біженця) Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа, яка клопоче про надання їй статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Можна припустити, що вказана особа має обґрунтоване право побоюватись стати жертвою переслідувань, якщо вона вже була жертвою переслідувань за однією з причин, перерахованих у Конвенції 1951 року. Однак, слово "побоювання" відноситься не тільки до особи, яку дійсно переслідували, а й до тих, хто бажає уникнути вказаної ситуації.

Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Таким чином, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3", згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 п. "A" ст. 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

З матеріалів особової справи позивача № 12 KYIV 312-01, копію якої долучено до матеріалів справи, вбачається, що позивач є громадянином Демократичної Республіки Конго, ІНФОРМАЦІЯ_1, віросповідання - католик.

У ході співбесід із працівниками Управління у справах біженців третьої особи позивач, зокрема, повідомив, що країну постійного проживання, а саме Демократичну Республіку Конго, він покинув 15 вересня 2010 року через переслідування з політичних міркувань. В Україну позивач прибув 16 вересня 2010 року нелегально шляхом перетину повітряного кордону. Документи, які підтверджують особу позивача, відсутні. 13 жовтня 2010 року позивач звертався до міграційної служби Київської області, однак отримав відмову у визнанні біженцем.

Згідно з поясненнями позивача, наданими у ході співбесіди 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2009 року члени угрупування Інєла напали на угрупування Монзая, до якого належав позивач. За наказом лідера угрупування Інєла про знищення членів угрупування Монзая, 29 листопада 2009 року у дім позивача увірвались члени угрупування Інєла та вбили його батька, потім зґвалтували та вбили його матір і двох сестер, а також поранили його ножем. Після описаний подій члени угрупування Інєла підпалили будинок, у якому проживала сім'я позивача. Від загибелі позивача врятував друг батька.

На підтвердження викладених обставин позивач надав органам відповідача незасвідчену належним чином копію ордера оголошення в розшук, яка, однак, викликала сумнів у третьої особи щодо достовірності та, як наслідок, можливості підтвердити його твердження.

За переконанням відповідача, доводи позивача носять суб'єктивний характер та не мають будь-якого документального підтвердження.

З'ясувати факт спричинення позивачу ножового поранення у ході першої співбесіди не вдалось. Однак, на додаткову співбесіду, про яку позивача повідомлено шляхом направлення йому відповідного запрошення, він не з'явився. Медичний огляд, для проходження якого позивач отримав відповідне направлення, він також не пройшов.

Проаналізувавши викладені обставини, суд погоджується з доводами представників відповідача, що позивач не довів обставин його переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань у Демократичній Республіці Конго. Зокрема, позивач не довів факт наявності основних підстав, за яких особі може бути надано статус біженця.

Основною метою звернення позивача із заявою про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, за переконанням суду, є легалізація його перебування на території України.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем дотримано положення ст. 19 Конституції України, а також відповідні положення Закону, а тому відсутні підстави для визнання неправомірним та скасування оскаржуваного рішення та, як наслідок, зобов'язання відповідача повторно розглянути питання про визнання позивача біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.

Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

За переконанням суду, у ході судового розгляду справи позивач не надав належних доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовується позов, а представники відповідача надали достатньо належних доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються заперечення проти позову.

На підставі викладених положень та обставин, суд прийшов до висновку, що позов громадянина Демократичної Республіки Конго ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача, а також зобов'язання його вчинити певні дії є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.

Слід зазначити, що клопотання позивача про витребування у третьої особи матеріалів особової справи позивача, а у відповідача - копії оскаржуваного рішення судом задоволено повністю, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Стосовно процесуального строку звернення позивача до суду з позовом суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи викладені положення та зважаючи, що з вимогою про визнання неправомірним та скасування оскаржуваного рішення, прийнятого 05 квітня 2013 року, позивач звернувся 03 червня 2013 року, суд прийшов до висновку, що позивач не пропустив встановлений положеннями КАС України процесуальний строк звернення до суду з позовом.

Згідно з ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. У зв'язку з ухваленням судового рішення на користь суб'єкта владних повноважень та відсутністю з його сторони судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.

Керуючись ст.ст. 7-11, 24, 25, 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов громадянина Демократичної Республіки Конго ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Копії постанови направити (вручити) сторонам та третій особі (їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.

Відповідно до ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.

Згідно зі ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя В.М. Данилишин

Суддя В.І. Келеберда

Суддя К.М. Кобилянський