Рішення № 33146897, 22.08.2013, Коропський районний суд Чернігівської області

2/735/151/2013р.

735/674/13-цр.

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

смт. Короп 22 серпня 2013 року

Коропський районний суд Чернігівської області

в складі: головуючого - судді Грушко О.П.

при секретарі - Хілько Н.В.

з участю позивача ОСОБА_1, представника позивачів -ОСОБА_2, відповідача - ОСОБА_3, представника відповідачів - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про визнання недійсним договору відчуження автомобіля та витребування його з чужого незаконного володіння,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачі звернулись до суду з даним позовом. 16.07.2013 року змінили підставу позову, подавши відповідну заяву (а.с. 71). Позовні вимоги мотивували тим, що у 2007 році придбали у спільну сумісну власність подружжя автомобіль ВАЗ 21154. У 2011 році відповідач 1, який є батьком позивача 1, продав вказаний автомобіль своїй сестрі - відповідачу 2. Вважають, що в даному випадку продаж автомобіля відбувся без згоди позивача 2. Крім того, відповідач 2 не є добросовісним набувачем. Також зазначили, що при продажу автомобіля відповідач 1 вступив у зловмисну домовленість з іншою стороною всупереч інтересам довірителя - позивача 1. Крім того, на думку позивачів, договір купівлі-продажу автомобіля не був спрямований на настання правових наслідків, обумовлених ним. У зв'язку з викладеним позивачі просять суд визнати недійсним договір купівлі-продажу укладеного на підставі довідки-рахунку № 625167 від 16.07.2011 року автомобіля ВАЗ-21154 2007 року випуску реєстраційний номер НОМЕР_1, та витребувати з чужого незаконного володіння, а саме від відповідачів на користь позивачів автомобіль ВАЗ-21154, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та стягнути судові витрати.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та представник позивачів ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали і просять їх задовольнити по вище викладеним мотивам.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 та представник відповідачів - ОСОБА_4 позовні вимоги не визнали. Пояснили, що сторона позивачів зазначила відразу декілька різних за змістом і взаємовиключних підстав для розірвання договору, не навівши жодних доказів на підтвердження наявності таких підстав. Відповідачі при виконанні умов договору діяли у відповідності до законодавства.

Зі згоди позивача ОСОБА_1 він був допитаний в судовому засіданні в якості свідка і показав, що у 2007 році у кредит придбав автомобіль ВАЗ 21154 для потреб родини. Але поскільки не мав часу користуватися автомобілем, не мав гаража, то відразу після продажу віддав автомобіль у користування батьку - відповідачу 1, а також зазначив його у технічному паспорті як особу, що має право керувати автомобілем. Отже батько користувався автомобілем з часу його придбання. Гроші на першочерговий внесок до банку надали батьки дружини. Періодичні платежі вносив сам, батько жодної матеріальної допомоги на придбання машини не надавав. 20 листопада 2010 року надав батьку «генеральну довіреність» на автомобіль. Але, надаючи довіреність не мав за мету продаж автомобіля. Довіреність надавав для того, щоб батько міг вільно використовувати автомобіль, проходити техогляд, тощо. При підписанні довіреності

ознайомлювався з її змістом, нотаріус роз'ясняв статтю 65 Сімейного кодексу. Але про довіреність дружині не повідомляв, дозволу на продаж машини в неї не отримував. У лютому 2011 року між батьками почалися конфлікти. З цього часу хотів повернути собі автомобіль, але батько не віддавав. Улітку 2011 року дізнався, що батько переоформив автомобіль на іншу особу, як потім виявилося - на свою сестру. Вона знала, що позивачі є подружжям, так як неодноразово була у них у гостях. Дружина - позивач 2 - отримала посвідчення водія у березні 2011 року. В цей же період придбали другий автомобіль.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_7 показала, що є матір'ю позивача 1. Приблизно у 2007 році хотіли з чоловіком придбати автомобіль, але не було грошей. Тоді син запропонував, що купить автомобіль у кредит і буде його сплачувати, а машину віддасть їм з чоловіком у користування. Так і зробили. Пізніше син дав батьку довіреність на машину. Після придбання машини, з чоловіком виникали конфлікти. Влітку 2011 року дізналися, що чоловік переоформив автомобіль на свою сестру - ОСОБА_6 Дозволу на це син йому не давав. На даний час машина знаходиться у чоловіка. ОСОБА_6 неодноразово була в гостях у позивачів і знала, що вони є подружжям. Приблизно за півроку до придбання сином машини, продали з чоловіком свій власний автомобіль «Волга».

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 показала, що є рідною сестрою позивача 1 і дочкою відповідача 1. У 2007 році брат придбав у кредит автомобіль і відразу віддав його у користування батькові. Але наскільки їй відомо, дозволу продавати автомобіль позивач 1 відповідачеві 1 не надавав. Також, наскільки їй відомо, ОСОБА_1 сам платив кредит за машину. Про це вона знає зі слів свого чоловіка, який працює разом з братом. У 2011 році батько переоформив автомобіль на свою рідну сестру - ОСОБА_6

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_9 показав, що є чоловіком сестри позивача 1, а також певний час працював разом з позивачем. Крім того, разом з дружиною проживав у родині відповідача 1 - ОСОБА_3 У 2007 році позивач ОСОБА_1 придбав у кредит автомобіль. З його слів батьки грошей на машину не давали, кредит платив сам. З часу придбання автомобілем користувався батько позивача. У лютому 2011 року між батьками позивача почалися конфлікти. Улітку 2011 року відповідач переоформив автомобіль на свою сестру ОСОБА_6 Остання знала, що позивачі є подружжям.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_10 показав, що протягом 8 років працював водієм разом з відповідачем ОСОБА_3, а також проживали у м. Києві по сусідству. У ОСОБА_3 був автомобіль «Волга», а потім він його продав. Як він пояснив, гроші від продажу віддав сину, а той придбав у кредит автомобіль і віддав його ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_3 в подальшому сам сплачував кредит, і з цією метою позичав у свідка гроші, так як через коливання курсу долара хотів скоріше погасити кредит. ОСОБА_3 постійно їздив на цій машині, підвозив свідка на роботу та до м. Батурина, коли їздив у Чернігівську області. У 2011 році побачив, що на машині змінено номери. ОСОБА_3 пояснив, що продав машину, так як син купує іншу.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_11 показала, що познайомилася з ОСОБА_3 у автопарку в Києві, де він працював водієм, а вона кондуктором. З його слів знала, що він придбав автомобіль у кредит і сплачував даний кредит. Автомобіль був оформлений на сина.

Заслухавши пояснення учасників, показання свідків, вивчивши матеріали справи, суд встановив такі обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 01 липня 2006 року (а.с. 11).

06 вересня 2007 року позивач ОСОБА_1 придбав автомобіль ВАЗ 21154 (а.с. 12-14). 11 вересня 2007 року він уклав кредитний договір з АБ «Брокбізнесбанк» на придбання автомобіля (а.с. 15-16).

20 листопада 2010 року позивач ОСОБА_1 видав довіреність на ім'я відповідача ОСОБА_3, якою уповноважив останнього розпоряджатись (укласти договір позички, обміняти, заставити) в тому числі зняти з обліку в органах Државтоінспекції та продати за ціну та на умовах на його розсуд вищевказаний автомобіль. Для чого відповідачу, крім іншого, позивачем надано право визначати ціну та умови договорів купівлі-продажу, міни, оренди на його розсуд, отримати

належне позивачеві майно за договором міни та належні йому гроші від продажу. Зміст ст. 65 Сімейного Кодексу України позивачеві роз'яснено (а.с. 7).

Відповідно довідки-рахунку КІМ № 635167 від 16 липня 2011 року спірний автомобіль було реалізовано ОСОБА_6 за ціною 33 тис. грн. (а.с. 44), що не заперечується сторонами.

08 травня 2013 року ОСОБА_1 скасував вищевказану довіреність (а.с. 8).

Таким чином, між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 існували правовідносини представництва за довіреністю, де відповідач був представником, а позивач - довірителем. В свою чергу, між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_6 відбулася купівля-продаж спірного автомобіля, де позивач був продавцем, а відповідач покупцем. Між позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 існували правовідносини з приводу спільної сумісної власності на спірний автомобіль.

Позивачі вважають, що в даному випадку покупець автомобіля - відповідач 2 є недобросовісним набувачем; при продажу автомобіля ОСОБА_3 вступив у зловмисну домовленість з іншою стороною всупереч інтересам довірителя - ОСОБА_1; договір купівлі-продажу автомобіля не був спрямований на настання правових наслідків, обумовлених ним; продаж автомобіля відбувся без згоди іншого співвласника - ОСОБА_5, а тому договір купівлі-продажу повинен бути визнаний недійсним, а автомобіль необхідно вилучити з чужого незаконного володіння.

Але такі позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України: Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Недобросовісним є набувач, який знав або повинен був знати, що особа, яка відчужила майно, не мала на це правових підстав. Сторона позивачів обґрунтовує недобросовісність ОСОБА_6 як набувача автомобіля тим, що остання знала про належність автомобіля подружжю позивачів, і що позивач ОСОБА_1 не мав права продати автомобіль без дозволу дружини. Але законодавство - ст. 65 Сімейного Кодексу України та ст. 369 ЦК України зобов'язує отримати згоду на продаж майна саме продавця - співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній власності, а не покупця такого майна. В свою чергу, закон не зобов'язує покупця майна перевіряти повноваження продавця майна на його продаж.

Сторона позивачів не надала суду доказів того, що відповідач ОСОБА_6 знала про те, що ОСОБА_1 не мав повноважень на продаж спірного автомобіля. Таким чином, відповідач ОСОБА_6 не є недобросовісним набувачем спірного майна.

Стаття 388 ЦК України передбачає вичерпний перелік випадків, коли майно може бути витребувано у добросовісного набувача. Але поскільки спірний автомобіль вибув з володіння позивача ОСОБА_1 за його вільним волевиявленням - шляхом надання доручення на розпорядження, і з володіння відповідача ОСОБА_3 також за вільним волевиявленням - на виконання делегованих дорученням повноважень, не був загублений або викрадений, підстави для витребування автомобіля з володіння ОСОБА_6 - відсутні. З цих же підстав не підлягає задоволенню і вимога про витребування автомобіля від відповідача ОСОБА_3 Так, суду не надано будь-яких документальних підтверджень володіння автомобілем відповідачем ОСОБА_3, а надавати автомобіль у користування іншим особам - є правом власника автомобіля.

Відповідно до ст. 232 ЦК України: Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. У п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено: Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

В судовому засіданні було встановлено, що реалізуючи автомобіль від імені позивача, ОСОБА_3 діяв у межах повноважень, наданих йому довіреністю останнього. Жодних доказів умислу відповідача діяти всупереч інтересам позивача та наявності домовленості з іншою стороною про діяльність всупереч інтересам позивача, суду не надано. Суд не приймає як доказ

показання ОСОБА_1 про те, що після виникнення конфліктів між батьком та матір'ю він неодноразово вимагав у батька повернення автомобіля, але той відмовляв, а потім, щоб не повертати, оформив машину на сестру, адже позивач у будь-який момент міг скасувати довіреність, видану батьку, а зробив це тільки через два роки після продажу автомобіля. А сам лише факт відчуження автомобіля сестрі, в даному конкретному випадку, не може свідчити про наявність домовленості між стороною і представником, так як особою, яку представляють, був рідний син. А відповідно до положень цивільного законодавства, зокрема про спадкування, діти є ближчими родичами, ніж сестри та брати.

Згідно ст. 234 ЦК України: Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, вимога про визнання правочину недійсним через його фіктивність, задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 65 Сімейного Кодексу України: Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Отже, законодавець передбачив право звернення до суду за захистом у разі порушення прав одного із подружжя - співвласника майна іншим співвласником, тобто у разі, якщо між подружжям немає спільної згоди щодо розпорядження майном.

У позові зазначено, що ОСОБА_1 продав автомобіль без згоди дружини ОСОБА_5 Але, між подружжям відсутній цивільно-правовий спір щодо будь-якого майна, що є або перебувало раніше у їх спільній сумісній власності. Аналіз ст. 65 Сімейного Кодексу України та ст. 369 ЦК України показує, що вказані норми закону передбачають можливості захисту права спільної сумісної власності від порушень з боку інших співвласників, а не сторонніх осіб.

В той же час, оцінка встановлених в судовому засіданні обставин, а саме: використання спірного автомобіля з часу його придбання відповідачем ОСОБА_3, про що було достовірно відомо всім членам родини; звернення з позовом через два роки після продажу автомобіля; відсутність цивільно-правового спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з приводу відчуження спільного сумісного майна, приводить до висновку, що розпорядження спірним автомобілем відбувалося за взаємною згодою позивачів.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 60, 61, 88, 212-215, 218 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

В позові ОСОБА_1 та ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про визнання недійсним договору відчуження автомобіля та витребування його з чужого незаконного володіння - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду в повному обсязі виготовлено 23 серпня 2013 року.

Суддя: Грушко О. П.