Ухвала суду № 32804287, 31.07.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"31" липня 2013 р. м. Київ К/9991/37630/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Маринчак Н.Є., Приходько І.В.,

за участю секретаря Сватко А.О.,

та представників сторін:

позивача - Білецької Г.О.,

відповідача - Сіротіної О.Б.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби (далі - ДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 16.03.2012

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08.05.2012

у справі № 2а-17024/11/2670

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "АРГО-торгівельна мережа" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2011 року Товариство звернулося до окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 31.10.2011 № 0009332307.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 16.03.2012, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.05.2012, позов задоволено з тим мотивів, що податковим органом не доведено існування обставин, з якими чинне податкове законодавством пов'язує необґрунтованість податкової вигоди платника.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства (зокрема, пункту 198.6 статті 198, пункту 201.6 статті 201 Податкового кодексу України) та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну невиїзну перевірку Товариства з питань правильності обчислення податкових зобов'язань та податкового кредиту по ПДВ за період з 01.06.2011 по 30.06.2011. За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 14.10.2011 № 1340/23-7/32249009 та прийнято податкове повідомлення-рішення від 08.11.2011 № 0009332307, згідно з яким позивачеві визначено податкове зобов'язання з ПДВ у сумі 2 743 110 грн. (у тому числі 2 743 109 грн. за основним платежем та 1 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що позивачем було незаконно сформовано податковий кредит по операціям з приватним підприємством «Кловські сапфіри» в рамках виконання договорів поставки у зв'язку з фіктивністю цих операцій. При цьому ДПІ посилається на те, що: названий контрагент відсутній за місцезнаходженням, не має матеріально-технічної бази (приміщень, транспортних засобів, виробничого та торговельного обладнання тощо), об'єктивно необхідної для провадження господарської діяльності, у перевіреному періоді мав єдиного постачальника - СПФ «Ліра», що належить до категорії «проблемних» платників, має ознаки фіктивного підприємства та свідоцтво платника ПДВ якого анульовано 26.08.2011.

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ складення платником пакету документів для збільшення податкового кредиту з метою отримання необґрунтованих податкових переваг, позаяк застосований позивачем механізм господарсько-правових правовідносин з приватним підприємством «Кловські сапфіри» створює лише видимість товарообігу та руху грошових коштів без реальних економічних змін майнового стану у процесі здійснення фактичної господарської діяльності.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Так, заперечуючи проти права позивача на податковий кредит в оспорюваній сумі, ДПІ посилалася на факти провадження контрагентом Товариства діяльності з порушенням вимог чинного законодавства, тобто на правопорушення, допущені третьою особою.

Податковою інспекцією не наведено переконливих доводів та не подано доказів, які безспірно б підтверджували недобросовісність саме позивача як платника податків.

Посилання ДПІ на відсутність у приватного підприємства «Кловські сапфіри» об'єктивної можливості для виконання поставки спірної продукції в силу відсутності основних засобів за даних обставин були обґрунтовано відхилені судами. Адже податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. До того, податкова інспекція не довела неможливості поставки спірним постачальником товару наявними у нього силами та засобами.

За умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників по ланцюгу для одержання Товариством незаконної податкової вигоди, правовідносини постачальника позивача з його контрагентами (зокрема, з СПФ «Ліра») не можуть впливати на оцінку правовідносин між останнім у ланцюгу постачання платником (позивачем у справі) та його безпосереднім постачальником - приватним підприємством «Кловські сапфіри» та на податковий облік позивача.

З урахуванням викладеного слід погодитися з висновком судів, що фіктивність операцій в рамках господарських правовідносин позивача з названим постачальником ДПІ не доведено, належних доказів побудови позивачем фінансово-господарських правовідносин на підставі свідомого укладання договорів з фіктивним підприємством з метою перенесення податкового навантаження на осіб, які не виконують свої податкові зобов'язання, податковим органом не представлено.

А відтак суди цілком об'єктивно визнали незаконним донарахування позивачеві оспорюваної суми податку на додану вартість та правомірно задовольнили позов.

Доводи, викладені у касаційній скарзі ДПІ, засновані на іншому розумінні вищенаведених законодавчих норм та спрямовані на переоцінку висновків судів, підтверджених відповідними доказами. Названі доводи були обґрунтуванням позиції податкового органу по справі під час вирішення спору по суті судами попередніх інстанцій та були об'єктивно відхилені як неспроможні.

За таких обставин підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 16.03.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08.05.2012 у справі № 2а-17024/11/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:Н.Є. Маринчак І.В. Приходько