Ухвала суду № 32477123, 10.07.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" липня 2013 р. м. Київ К/9991/43546/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Маринчак Н.Є.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби (правонаступника державної податкової інспекції в м. Суми, далі - ДПІ)

на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27.03.2012

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.06.2012

у справі № 2а-1870/1554/12

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Баєр Електро" (далі - Товариство)

до ДПІ

про скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У березні 2012 року Товариство звернулося до Сумського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 26.01.2012 № 0000581503/0/6401.

Постановою названого суду від 27.03.2012, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.06.2012, позов задоволено. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що реальність виконання поставок позивачеві в рамках господарських правовідносин з приватним підприємством «ДК ЛТД» підтверджується документально, тоді як самі по собі допущені контрагентом правопорушення у сфері оподаткування не можуть негативно впливати на податковий облік платника.

Посилаючись на невідповідність висновків судів, зокрема, вимогам підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», положенням статей 198, 201 Податкового кодексу України, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні позовних вимог Товариства.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено документальну невиїзну позапланову перевірку Товариства з питань достовірності визначення податкового кредиту за період з травня 2010 року по червень 2011 року, оформлену актом від 03.11.2012 № 7/15-319/36334265. За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято оспорюване податкове повідомлення-рішення, згідно з яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 412 982,75 грн. (у тому числі 379 108 грн. за основним платежем та 33 874,75 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що:

приватне підприємство «ДК ЛТД» не задекларувало суму податкових зобов'язань, яка б відповідала сумі податкового кредиту, сформованого позивачем за наслідками здійснення господарських операцій з цим контрагентом;

у приватного підприємства «ДК ЛТД» відсутні основні фонди, транспорті засоби, об'єктивно необхідні для провадження господарської діяльності; чисельність працівників цього підприємства складає 1 особу;

позивачем не подано первинних документів, складенням яких опосередковується поставка товару (як-от - договори, товарно-транспорті накладні тощо);

реальність виконання спірних операцій з поставки приватним підприємством «ДК ЛТД» товару в адресу Товариства не підтверджується з врахуванням реального часу здійснення операцій, місцезнаходження майна, відсутності трудових ресурсів та матеріально-технічної бази, які є економічно необхідними для здійснення поставок.

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ штучного складення платником пакету документів для формування податкового кредиту з метою мінімізації сплати податку до бюджету, позаяк застосований позивачем механізм господарсько-правових правовідносин з приватним підприємством «ДК ЛТД» створює лише видимість товарообігу та руху грошових коштів без реальних економічних змін майнового стану у процесі здійснення фактичної господарської діяльності.

Відповідно до пункту 1.4 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За змістом підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 названого Закону підставою для формування податкового кредиту є податкова накладна. При цьому підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 Закону встановлюються обов'язкові для оформлення податкової накладної вимоги, недотримання яких є підставою для відмови у визнанні права платника на податковий кредит.

Згідно з пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Згідно з пунктом 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 статті 198 Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Як встановили суди, фактичне виконання операцій з поставки приватним підприємством «ДК ЛТД» товарів позивачеві підтверджується наявними у справі податковими накладними, видатковими накладними, довіреністю на отримання товарно-матеріальних цінностей, виписками з особового рахунку позивача, які містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про зміст та обсяг спірних операцій.

Саме по собі недекларування постачальником відповідної суми податкового зобов'язання з ПДВ, за відсутності доказів узгодженості дій платника та такого постачальника, не може розглядатися як перешкода для реалізації права платника на податковий кредит.

Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Посилання ДПІ на відсутність у зазначеного постачальника об'єктивної можливості для виконання поставки товарів в силу відсутності основних засобів за даних обставин були об'єктивно відхилені судами. Адже податкове законодавство не ставить право платника на формування валових витрат в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. До того ж, ДПІ не довела неможливості поставки спірним постачальником товарів наявними у нього силами та засобами.

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України погоджується з висновком попередніх судових інстанцій щодо обґрунтованості позовних вимог.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 27.03.2012 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.06.2012 у справі № 2а-1870/1554/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова Н.Є. Маринчак