Постанова № 32207895, 19.06.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2013 року Справа № 5017/241/2012

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіБожок В.С.,суддівКостенко Т.Ф., Сибіги О.М.розглянувши матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю "Молокозавод", м. Арциз, Одеська обл.на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 26.02.2013 рокуу справі господарського суду Одеської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Молокозавод", м. Арциз, Одеська обл.доТовариства з додатковою відповідальністю "Комсомолець", м. Арциз, Одеська обл.за участюПрокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства в Одеській області, м. Одеса, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, м. Одеса та Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, с. Лиман, Одеська обл.провизнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності

за участю представників

прокуратури: Томчук М.О., посвідчення ГПУ від 01.08.2012 року № 000606,

позивача: Шершньов В.П.,

відповідача: не з'явився,

Державної інспекції сільського госп. в Одеській обл.: не з'явився,

Інспекції ДАБК в Одеській обл.: не з'явився,

Лиманської сільської ради: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Молокозавод" (далі за текстом - ТОВ "Молокозавод") звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до товариства з додатковою відповідальністю "Комсомолець" (далі за текстом - ТДВ "Комсомолець") про визнання дійсним договору купівлі-продажу майнового комплексу - бази відпочинку "Комсомолець" № 1/06 від 02.12.2011 року, укладеного ТОВ "Молокозавод" та ТДВ "Комсомолець", та про визнання за позивачем права власності на базу відпочинку "Комсомолець", яка знаходиться на земельній ділянці, загальною площею 0,15 га за адресою: Україна, Одеська область, Татарбунарський район, с. Лиман, і зазначена в договорі купівлі-продажу № 1/06 від 02.12.2011 року.

Рішенням господарського суду Одеської області від 29.02.2012 року по справі позовні вимоги задоволено: визнано дійсним договір купівлі-продажу майнового комплексу - бази відпочинку "Комсомолець" № 1/06 від 02.12.2011 року, укладений між ТОВ "Молокозавод" та ТДВ "Комсомолець", та визнано право власності на майновий комплекс - базу відпочинку "Комсомолець", який знаходиться на земельній ділянці, загальною площею 0,15 га, розташований за адресою: Одеська область, Татарбунарський район, с. Лиман і зазначений в договорі № 1/06 від 02.12.2011 року, що укладений між ТОВ "Молокозавод" та ТДВ "Комсомолець", за позивачем.

Рішення місцевого господарського суду обґрунтовано положеннями ч. 2 ст. 220, ст. ст. 317, 319, 321, 328, 392, 657 Цивільного кодексу України і мотивовано набуттям позивачем права власності на підставі договору купівлі-продажу № 1/06 від 02.12.2011 року та ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення зазначеного договору.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2013 року рішення господарського суду Одеської області від 29.02.2012 року - скасовано та у задоволенні позовних вимог - відмовлено.

Постанову апеляційного господарського суду мотивовано тим, що при укладанні договорів купівлі-продажу нерухомого майна обов'язкова наявність двох елементів, а саме нотаріального посвідчення та державної реєстрації відповідного договору, а відтак відсутні підстави для застосування положень ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України та визнання спірного договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості дійсним, оскільки останній підлягає державній реєстрації і є вчиненим з моменту її проведення; крім того, відповідач не є тією особою, яка оспорює право власності ТОВ "Молокозавод" на продані відповідачем спірні об'єкти, а відтак відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання за позивачем права власності.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ "Молокозавод" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2013 року та залишити в силі рішення господарського суду Одеської області від 29.02.2012 року.

Прокуратурою та відповідачем відзивів на касаційну скаргу подано не було.

В судовому представник позивача просив касаційну скаргу задовольнити, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2013 року - скасувати та залишити в силі рішення господарського суду Одеської області від 29.02.2012 року, а прокурор проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду - без змін.

Відповідача та інших учасників судового процесу згідно з приписами ст. 1114 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак вони не скористались передбаченим процесуальним законом правом на участь в розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення прокурора та представника позивача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.12.2011 року ТДВ "Комсомолець" (продавець) та ТОВ "Молокозавод" (покупець) було укладено Договір купівлі-продажу № 1/06 (далі за текстом - Договір), відповідно до якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю комплекс майновий - базу відпочинку "Комсомолець ", яка складається з: будиночки дерев'яні - 6 шт., капітальна будівля їдальні - 1 од., трансформатор - 1 шт., ємкості для води - 2 шт., які знаходяться на земельній ділянці площею 0,15 га відповідно договору оренди з Лиманською сільською радою за адресою: с. Лиман, Татарбунарський район Одеської області, а покупець зобов'язується прийняти зазначений об'єкт та сплатити продавцеві договірну ціну за нього (п. 1.1 Договору).

Договірна ціна об'єкта становить 20 000,00 грн. (п. 1.4 Договору).

Відповідно до п. 3.1 Договору покупець зобов'язується сплатити продавцеві договірну ціну об'єкту до 05.12.2011 року.

Договір підлягає нотаріальному посвідченню, яке здійснюється в порядку, визначеному чинним законодавством (п. 10.2 Договору).

Згідно з пунктом 2.1 Договору передача об'єкта продавцем і прийняття об'єкта покупцем посвідчується накладною, яка оформлюється у відповідності до чинного законодавства України та згідно із вимогами, що звичайно ставляться.

Відповідно до наявної в матеріалах справи накладної б/н та б/д позивачу через Терзи Г.І. передано будиночки дерев'яні - 6 шт., капітальна будівля їдальні - 1 шт., трансформатор - 1 шт., ємкість для води - 2 шт. згідно Договору на загальну суму 20 000,00 грн.

У зв'язку з неможливістю позивачем здійснити нотаріальне посвідчення вказаного Договору купівлі-продажу нерухомого майна з причин ухилення відповідача від здійснення таких дій, позивач звернувся до господарського суду з даним позовом.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Предметом спору у даній справі є визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини.

Статтею 220 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Таким чином, на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України суд може визнати дійсним лише такий правочин, який сторонами було укладено.

Проте, за своєю правовою природою вищезазначений Договір є договором купівлі-продажу нерухомого майна, а відповідно до положень ст. 657 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення Договору) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

З цього вбачається обов'язкова наявність двох елементів при укладанні договорів купівлі-продажу нерухомого майна, а саме нотаріального посвідчення та державної реєстрації відповідного договору.

Крім того, ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення Договору) передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно з ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення Договору) якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Отже, правочин, момент укладення якого пов'язується з моментом державної реєстрації, зокрема, договір купівлі-продажу нерухомого майна, не може бути визнано дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, оскільки такий правочин є неукладеним.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України відзначає, що аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 18.04.2011 року № 2-17/604-2009 та в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9, в п. 13 якої роз'яснено, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного Кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що правовий аналіз вказаних норм свідчить про те, що правила ст. 220 Цивільного кодексу України не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210, 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін прав та обов'язків.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для застосування положень ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України та визнання спірного договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості дійсним, оскільки останній підлягав державній реєстрації і є вчиненим з моменту її проведення.

Крім того, в ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно.

Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна.

Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з положеннями ст. 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути заявлений до особи, яка оспорює або не визнає таке право власника, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, вказаною нормою встановлена обов`язкова умова, за наявності якої власник майна може пред`явити позов про визнання за ним права власності, зокрема це не визнання права його власності особою, яка вказана відповідачем.

Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.

Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майно, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Отже, сторонами у справі є особи, правовий спір яких вирішується в суді, що мають юридичну заінтересованість у результаті справи, мають комплекс процесуальних прав і обов'язків, необхідних для захисту прав, свобод та інтересів.

Колегія суддів Вищого господарського суду України відзначає, що в силу приписів ст. 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути заявлений до особи, яка оспорює або не визнає таке право власника, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності, а такі факти оспорювання, порушення, невизнання чи заперечення прав позивача саме відповідачем в матеріалах справи - відсутні, оскільки останній право власності на об'єкт нерухомого майна не оспорював та не заявляв претензій до позивача.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на ту обставину, що ст. 392 Цивільного кодексу України передбачено захист прав існуючого власника, право власності якого не визнається або оспорюється іншою особою, в той час як позивач у спорі про визнання права власності на нерухоме майно, не будучи власником спірного об'єкта нерухомості, звертається до суду з метою набуття права власності на таке майно, тобто визнання в судовому порядку права власності на річ за загальним правилом є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що позивачем не було доведено належними доказами порушення або оспорювання прав позивача відповідачем у розумінні приписів ст. 392 Цивільного кодексу України, а відтак апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи апеляційним господарським судом фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Поряд з цим, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи ТОВ "Молокозавод", викладені в касаційній скарзі, не приймаються судом касаційної інстанції до уваги, оскільки зводяться до вільного тлумачення правових норм, переоцінки наявних у справі доказів та не спростовують висновків апеляційного господарського суду.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками апеляційного господарського суду, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового акту не вбачається.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2013 року у справі № 5017/241/2012 - залишити без змін.

Головуючий суддя В.С. Божок

Судді: Т.Ф. Костенко

О.М. Сибіга