Ухвала суду № 32145505, 12.06.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"12" червня 2013 р. м. Київ К/9991/66953/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

за участю секретаря Сватко А.О.

та представників сторін:

позивача - Нікітіна В.А.,

відповідача (державної податкової інспекції у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим Державної податкової служби (далі - ДПІ)) - Чорного О.В.,

розглянув у судовому засіданні касаційні скарги ДПІ та спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим Державної податкової служби (далі - СДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 30.11.2011

та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2012

у справі № 2а-14042/09/0170

за позовом відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Кримавтотранс"(далі - Товариство)

до СДПІ та ДПІ

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційних скарг Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 30.11.2011, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2012, позов задоволено; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення СДПІ від 25.11.2009 № 0000024102/0, згідно з яким Товариству визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 22 319 550 грн. (у тому числі 11 159 775 грн. за основним платежем та 11 159 775 грн. за штрафними санкціями).

У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що позивач не є постачальником послуг з перевезення (перевізником), а відтак не повинен включати до бази оподаткування ПДВ усю виручку, отриману від продажу пасажирських квитків в рамках виконання укладених з перевізниками договорів про організацію перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом та надання автостанційних послуг.

Посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам пункту 3.1 статті 3, пункту 4.1 статті 4, підпункту 5.1.13 пункту 5.1 статті 5, підпункту 7.3.1 пункту 7.3 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», СДПІ та ДПІ звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційними скаргами, в яких просять скасувати прийняті у справі судові акти та повністю відмовити в задоволенні позовних вимог Товариства.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційних скарг, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог скаржників з урахуванням такого.

Судами під час розгляду справи встановлено, що оспорювану суму податкового зобов'язання з ПДВ було визначено позивачеві за наслідками проведення ДПІ планової виїзної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2007 по 30.06.2009, оформленої актом від 12.11.2009 № 10993/23-7/03120667.

У перевіреному періоді в рамках виконання договорів про організацію перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом та надання автостанційних послуг, укладених позивачем з перевізниками (юридичними та фізичними особами), Товариство здійснювало продаж квитків на перевезення пасажирів та багажу та надавало інші послуги в процесі диспетчерського керування транспортним процесом. Умовами названих договорів передбачено, що 10% суми виторгу від реалізації квитків залишається в розпорядженні позивача як оплата за надані послуг, а 90% виторгу (у тому числі ПДВ) є власністю перевізника; виторг, отриманий від реалізації багажних квитків, розподіляється у співвідношенні: 50% позивачеві та 50% перевізникові.

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що при продажу пасажирських квитків на автостанціях позивач повинен включити до бази оподаткування ПДВ усю суму цього податку, отриману від пасажира у складі вартості квитка, тоді як фактично позивач обчислював податкові зобов'язання ПДВ лише з суми винагороди за надані послуги з організації перевезення і багажу.

Приймаючи рішення про задоволення даного позову, попередні судові інстанції погодилися з доводами позивача про те, що квиток на проїзд не є товаром, а за змістом Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 № 176 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Правила), являє собою документ установленої форми, який підтверджує факт укладення договору перевезення, а тому об'єктом оподаткування ПДВ при продажу квитків на автотранспортні перевезення пасажирів та багажу є лише операція з надання послуг із реалізації квитків.

Відповідно до статті 910 Цивільного кодексу України за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Частиною першою статті 36 Закону України «Про автомобільний транспорт» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що автостанції надають пасажирам послуги, пов'язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов'язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху.

У частинах другій-четвертій цієї статті встановлено, що до обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам, належать: продаж квитків; користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння; можливість користування громадськими вбиральнями; інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки. До обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями автомобільному перевізнику, належать: продаж квитків; організація прибуття та відправлення автобуса з облаштованих платформ; інформування водія щодо умов дорожнього руху на маршруті. За надання обов'язкових послуг автостанцій з осіб, які придбавають проїзні квитки, стягують автостанційний збір, що входить до вартості квитка.

У статті 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільного перевізника визначено як фізичну або юридичну особу, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Таким чином, Товариство не є перевізником, позаяк не надає безпосередньо послуги з перевезення пасажирів та вантажу, а як власник автостанції в рамках правовідносин з пасажирськими перевізниками за їх дорученням та від їх імені укладає з пасажирами договори перевезення.

Посилання податкового органу на те, що зобов'язання з ПДВ було донараховано позивачеві на підставі абзацу другого пункту 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» об'єктивно були відхилені судами як необґрунтовані, позаяк в зазначеній нормі йдеться про випадки здійснення платником податку діяльності з поставки товарів, отриманих у межах договорів комісії (консигнації), поруки, доручення, довірчого управління, інших цивільно-правових договорів, що уповноважують такого платника податку (комісіонера) здійснювати поставку товарів від імені та за дорученням іншої особи (комітента) без передання права власності на такі товари, коли базою оподаткування є продажна вартість останніх, визначена у порядку, встановленому цим Законом. За змістом Правил квиток на автобус є не товаром, а документом, який на підставі договору перевезень посвідчує право пасажира на користування автомобільним транспортом та перевезення за плату багажу.

У статті 50 Закону України «Про автомобільний транспорт» зазначено, що договір про перевезення вантажу автомобільним транспортом укладається відповідно до цивільного законодавства між замовником та виконавцем у письмовій формі (договір, накладна, квитанція тощо).

Таким чином, на правовідносини з надання послуг із реалізації квитків на автотранспорт правила абзацу другого пункту 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» поширюватися не можуть.

Перелік обов'язкових послуг (робіт), що надаються (виконуються) на автостанціях та їх гранична вартість визначаються у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

А відтак суди, встановивши, що позивач забезпечує функціонування автомобільного транспорту, між ним та автотранспортними підприємствами укладено договори, за якими автостанція продає квитки на перевезення пасажирів та їх багажу, здійснює відправлення поданих автобусів за графіками руху, інформує водіїв про дорожньо-погодні умови на маршрутах тощо, дійшли правильного висновку про те, що Товариство надає послуги із забезпечення перевезення пасажирів автомобільним транспортом, а не безпосередньо з їх перевезення. У позивача немає транспортних засобів для перевезення пасажирів, ліцензій та дозволів на надання таких послуг. За надані послуги Товариство одержує плату у відсотках від вартості реалізованих квитків, на яку воно нараховує ПДВ. Таким чином, для позивача об'єктом оподаткування є лише операція з надання послуг із реалізації квитків.

З урахуванням викладеного суди цілком правомірно задовольнили позов, визнавши незаконним оспорюване донарахування позивачеві податку на додану вартість.

Норми матеріального права було правильно застосовано судами, їх висновки відповідають установленим у справі обставинам та наявним у ній доказам, а відтак підстави для скасування оскаржуваних судових актів відсутні. Інша ж оцінка скаржником фактичних обставин зі спору та тлумачення закону не є свідченням судової помилки.

З огляду на зміну найменування Товариства Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне замінити позивача у справі його правонаступником - публічним акціонерним товариством «Акціонерна компанія «Кримавтотранс».

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Замінити відкрите акціонерне товариство «Акціонерна компанія «Кримавтотранс» його правонаступником - публічним акціонерним товариством «Акціонерна компанія «Кримавтотранс».

2. Касаційні скарги державної податкової інспекції у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим Державної податкової служби та спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим Державної податкової служби залишити без задоволення.

3. Постанову окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 30.11.2011 та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2012 у справі № 2а-14042/09/0170 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько