Ухвала суду № 32135140, 12.06.2013, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 червня 2013 р.Справа № 2-а-3696/10/1570

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Колесниченко О. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Лопушанській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2011 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень, -

В С Т А Н О В И В:

06.04.2010 року ТОВ «Альянс-Висотбуд» звернулося до окружного суду із позовом до СДПІ по роботі з ВПП у м. Одесі про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 25.08.2009 року №0001611630/0 та від 11.11.2009 року №0002021630/0/1 на загальну суму 161 495,67 грн.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що спірні податкові повідомлення-рішення є протиправними та безпідставними, так як підприємством до складу свого податкового кредиту було правомірно віднесено податкові накладні, виписані в минулих звітних періодах, і це, на думку позивача, не є порушенням Закону України «Про податок на додану вартість», як вважає податковий орган.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2011 року адміністративний позов ТОВ «Альянс-Висотбуд» задоволено в повному обсязі. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі від 25.08.2009 року №0001611630/0 та від 11.11.2009 року №0002021630/0/1.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник СДПІ по роботі з ВПП у м. Одесі 02.03.2011р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального та матеріального права і просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22.02.2011 року та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позову ТОВ «Альянс-Висотбуд» в повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, виступи сторін та дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що остання необґрунтована та задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ТОВ «Альянс-Висотбуд» зареєстроване виконавчим комітетом Одеської міської ради 30.07.2003 року за 1 556 120 0000 003308, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 № 252446.

Згідно довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України № 392 від 24.01.2007 року, основними видами діяльності позивача за КВЕД є: 45.21.1 будівництво будівель, 74.20.1 діяльність у сфері інжинірингу, 65.23.0 інше фінансове посередництво, 70.20.0 здавання в оренду власного нерухомого майна.

В серпні 2009р. головним державним податковим ревізор-інспектором ДПІ Довгань Т.В. було проведено документальну невиїзну (камеральну) перевірку податкової декларації з податку на додану вартість ТОВ «Альянс-Висотбуд», поданої за липень 2009 року, серпень 2009 року.

За результатами вказаної перевірки був складений акт №493/16-3/32623653/12 від 13.08.2009 року, в якому встановлено, що ТОВ «Альянс-Висотбуд», в порушення вимог п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 діючого на той час Закону України «Про податок на додану вартість», занижено суму ПДВ в розмірі 153 805,40 грн., яка підлягає нарахуванню до сплати в бюджет.

В подальшому, на підставі цього акту перевірки, відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення №0001611630/0 від 25.08.2009 року та 0002021630/0/1 від 11.11.2009 року, яким позивачу було визначено суму податкового зобов'язання - 161 495,67 грн., з яких, за основним платежем - 153 805,40 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - 7 690,27 грн. - за порушення позивачем вимог п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п.п.17.1.3 п.17.1 ст.17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Вказане податкове повідомлення-рішення №0001611630/0 від 25.08.2009 року було оскаржене позивачем спочатку в адміністративному порядку, але рішенням СДПІ по роботі з ВПП у м. Одесі «Про результати розгляду первинної скарги» від 29.10.2009р. №28037/10/25-021, дана скарга була залишена без задоволення, а податкове повідомлення-рішення №0001611630/0 від 25.08.2009 року, відповідно, без змін.

Не погоджуючись з вказаними вище рішеннями податкового органу, позивач оскаржив їх до суду.

Вирішуючи справу по суті та задовольняючи позов, суд 1-ї інстанції виходив з того, що спірні рішення податкового органу є протиправними та не заснованими на законі.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, цілком погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх правильними і відповідаючими вимогам ст.ст.2,7,10,11,70,71,72 КАС України та ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», посадові особи органів державної податкової служби зобов'язані дотримуватись Конституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, забезпечувати виконання покладених на органи державної податкової служби функцій та повною мірою використовувати надані їм права.

П.п.2.3.4 п.2.3 розділу ІІ «Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства» (затвердженого Наказом ДПА України №327 від 10.08.2005р.) передбачено, що не допускається відображення в акті перевірки необгрунтованих даних, а також суб'єктивних припущень перевіряючими, які не мають підтверджених доказів, та різного роду висновків щодо дій посадових осіб суб'єкта господарювання.

Так, порядок обчислення, сплати податку на додану вартість, порядок формування податкового кредиту передбачено ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Відповідно до пп.7.4.1, 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, яка була чинною під час проведення перевірки) - податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними.

Підпунктом 7.5.1 п.7.5 ст.7 вказаного Закону передбачено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата виникнення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків із використанням кредитних дебетових карток чи комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Так, судовою колегією встановлено, що в липні 2009 року позивачем отримані податкові накладні від постачальників - за товар, поставлений в попередніх звітних періодах, які, в свою чергу, були внесені до реєстру податкових накладних за липень 2009 року, що підтверджується журналом реєстрації вхідних податкових накладних у липні 2009 року.

Відповідно до п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. Як виняток з цього правила, підставою для нарахування податкового кредиту при поставці товарів (послуг) за готівку чи з розрахунками картками платіжних систем, банківськими або персональними чеками у межах граничної суми, встановленої Національним банком України для готівкових розрахунків, є належним чином оформлений товарний чек, інший платіжний чи розрахунковий документ, що підтверджує прийняття платежу постачальником від отримувача таких товарів (послуг), з визначенням загальної суми такого платежу, суми податку та податкового номера постачальника. У разі відмови з боку постачальника товарів (послуг) надати податкову накладну або при порушенні ним порядку її заповнення отримувач таких товарів (послуг) має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву зі скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум цього податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку внаслідок придбання таких товарів (послуг).

Тобто, в діючому на той час Законі міститься пряма норма, яка визначає правову підставу для нарахування податкового кредиту платником податків - податкова накладна. Разом із тим, Закон України «Про податок на додану вартість» містить імперативну норму, яка носить забороняючий зміст і не дозволяє включити платнику податків до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, якщо у платника податків відсутнє документальне підтвердження такого податкового кредиту, а саме: у разі відсутності оригіналу податкової накладної чи іншого подібного документа, на підставі яких згідно положень Закону здійснюється документальне підтвердження сум податкового кредиту. Таке правило визначено приписами п.п.7.4.5. п.7.4. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», приписами якого встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). При цьому, у системному зв'язку приписів п.п.7.2.6. п.7.2., п.п.7.4.5. п.7.4., п.п.7.5.1. п.7.5. ст.7 Закону визначено момент виникнення права платника податків на податковий кредит та момент, в який суми податку на додану вартість можуть бути віднесені платником податку до складу податкового кредиту, тобто той момент, в який платник податків має не тільки право на податковий кредит, але й достатні, визначені Законом правові та фактичні підстави для включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту відповідного періоду.

Таким чином, системний аналіз вищевказаних положень Закону України «Про податок на додану вартість» свідчить про наявність достатніх підстав для висновку про те, що платник податків має правову можливість скористатися правом на віднесення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту саме по даті фактичного отримання таким платником податків оригіналу податкової накладної.

Отже, вказана норма цього Закону фактично не містить будь-яких обмежень щодо можливості включення одержувачем товарів (послуг) сум ПДВ, які зазначені у податкових накладних минулих податкових періодів, до складу податкового кредиту звітного місяця.

За таких обставин, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, приходить до висновку, що відповідно до положень п.п.7.5.1. п.7.5. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», дата виникнення у позивача права на податковий кредит є дата фактичного отримання ним податкових накладних.

Також, судами обох інстанцій встановлено, що спірні суми ПДВ були включені позивачем до складу свого податкового кредиту в тому звітному періоді, в якому були отримані податкові накладні, оскільки включення таких даних позивачем в інших періодах без наявності податкових накладних було б безпідставним.

Крім того, слід зазначити, що аналіз вищезазначених норм Закону України «Про податок на додану вартість» дає підстави зробити й висновок і про те, що вказаним Законом передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, оскільки це єдиний документ первинного бухгалтерського та податкового обліку, що містить у собі суму ПДВ, яку можливо відобразити в податкових деклараціях з ПДВ.

Так, як видно з матеріалів справи, позивачем надані до суду 1-ї інстанції та долучені до матеріалів справи копії податкових накладних, щодо віднесення яких до складу податкового кредиту у липні 2009 року виник спір, а також усі банківські платіжні доручення про фактичне перерахування коштів в оплату товарів, робіт, послуг, з урахуванням сум ПДВ, по яким включені до складу податкового кредиту у липні 2009 року, що, в свою чергу, повністю підтверджують факти здійснення спірних господарських операцій.

До того ж, як вбачається з наданих до суду податкових накладних, вони складені у відповідності до вимог пп.7.2.1 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» та наказу ДПА України «Про затвердження форм податкової накладної та порядку їх заповнення» від 30.05.1997р. №165, і будь-яких порушень порядку їх виписки та заповнення судами обох інстанцій не встановлено, що також, не оспорювалося і представником відповідача у судовому засіданні.

Як вже зазначалося вище, відповідно до приписів пп.7.2.3 п.7.2, пп.7.3.1 п.7.3 та пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», податкова накладна є єдиною підставою для визначення сум податкового кредиту, оскільки цей документ підтверджує одну з подій, що її здійснено покупцем: чи то оплату покупцем товару чи отримання товару від продавця, що є підставою для виникнення податкових зобов'язань з податку на додану вартість. Зазначене підтверджується й приписами абз.3 п.п.7.2.3. п.7.2. ст.7 цього ж Закону, відповідно до якого визначено, що податкова накладна є також і звітним податковим документом та одночасно розрахунковим документом, а також, згідно з вимогами пп.7.2.6. п.7.2. ст.7 Закону, податкова накладна також є підставою для нарахування податкового кредиту.

При цьому, Закон України «Про податок на додану вартість», в свою чергу, містить і норму, яка встановлює, що платник податків повинен забезпечувати ведення реєстру виданих та отриманих податкових накладних, яким і підтверджується отримання податкових накладних таким платником податків.

Так, приписами п.п. 7.2.8. п. 7.2. ст.7 зазначеного Закону вказано, що платник податку веде реєстр отриманих та виданих податкових накладних у документальному або електронному вигляді за його вибором, у якому зазначаються порядковий номер податкової накладної, дата її виписки (отримання), загальна сума та сума нарахованого податку, а також реєстраційний номер платника податку продавця, який надав податкову накладну такому платнику податку. За наявності оригіналу податкової накладної не включення її до зазначеного реєстру не є підставою для відмови у зарахуванні суми податку, визначеної у такій податковій накладній, до складу податкового кредиту такого платника податку. Форма і порядок заповнення реєстрів отриманих та виданих податкових накладних встановлюються центральним податковим органом.

Тобто, зазначеною нормою Закону передбачено, що в реєстрі виданих та отриманих податкових накладних відображується, зокрема, й дата отримання платником податків відповідної податкової накладної.

Пунктом 1 «Порядку ведення реєстру виданих та отриманих податкових накладних» (затв. наказом ДПА України від 30.06.2005р. №244) визначено, що реєстр є формою для запису (реєстрації) отриманих та виданих податкових накладних. Тобто, вимогами вказаного Порядку встановлено, що ведення такого реєстру є правовою формою реєстрації отриманих платником податків податкових накладних. В свою чергу, пунктом 7 вказаного Порядку встановлено, що реєстр є основою для відображення зведених результатів такого обліку в податкових деклараціях з податку на додану вартість, тобто саме відомості, відображені в реєстрі виданих та отриманих податкових накладних є підставою для відображення показників в податкових деклараціях платника податків з податку на додану вартість. Також, даним Порядком встановлено форму Реєстру виданих та отриманих податкових накладних, якою передбачено, що в реєстрі відображається дата виписки та дата отримання податкових накладних в окремих рядках реєстру.

Як видно з матеріалів справи, позивач, в даному випадку, за датою отримання податкових накладних, вказаних у додатку до акту перевірки вніс всі передбачені законодавством відомості, зокрема, й відомості щодо дати отримання податкових накладних та згідно вказаних відомостей сформував податковий кредит з податку на додану вартість в податкових деклараціях за липень 2009 року.

Тобто, позивачем у передбаченій чинним законодавством правовій формі, визначеній п.п.7.2.8. п.7.2. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» та приписами зазначеного Порядку, відображено відомості щодо дати отримання податкових накладних, перелічених в додатку до акту перевірки, які стали підставою для формування податкового кредиту з податку на додану вартість у податкових деклараціях за липень 2009 року.

Таким чином, судом 2-ї інстанції встановлено, що позивач, суворо дотримуючись приписів п.1.7. ст.1, пп.7.2.3., 7.2.6., 7.2.8. п.7.2., пп.7.4.1, 7.4.5. п.7.4, п.7.5. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», включив до податкових декларацій з податку на додану вартість за липень 2009 року податкові накладні, отримані ним від контрагентів у звітному періоді.

Посилання ж відповідача на порушення позивачем вимог п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», тобто на відсутність звернення платника податку до податкового органу із заявою-скаргою на постачальника щодо відмови останнім в наданні податкової накладної, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає безпідставним, оскільки відповідно до приписів п.п.7.2.6. п.7.2.ст. 7 цього ж Закону, у разі відмови з боку постачальника товарів (послуг) надати податкову накладну або при порушенні ним порядку її заповнення отримувач таких товарів (послуг) має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву зі скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум цього податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку внаслідок придбання таких товарів (послуг)".

Тобто, зазначеною нормою Закону чітко визначено, що заяву зі скаргою на постачальника платник податку має право подати до органу державної податкової служби до податкової декларації з ПДВ виключно лише у разі відмови із боку постачальника надати податкову накладну на адресу контрагента, у якого виникає право на податковий кредит. Також, насамперед ще слід вказати, що зазначеним пунктом Закону визначено саме право, а не обов'язок платника податків подання такої заяви зі скаргою на постачальника. Крім того, можливість подання такої скарги визначено лише за умови відмови постачальника надати на адресу покупця податкову накладну. При цьому, відмова з боку постачальника товарів (робіт, послуг) у наданні покупцю оригіналу податкової накладної повинна бути конкретизована та визначена у певній формі (письмова відмова), оскільки Закон України «Про податок на додану вартість» не дозволяє органам державної податкової служби самовільно трактувати поняття «відмови від надання податкової накладної» та базувати власні висновки на припущеннях. Тобто, орган державної податкової служби не має передбачених законодавством повноважень застосовувати поняття «відмова від надання постачальником податкової накладної» без підтвердження належними доказами наявності факту такої відмови з боку постачальника товарів (робіт, послуг).

Крім того, судовою колегією по справі встановлено, що постачальники позивача жодним чином не відмовлялися від надання податкових накладних на адресу позивача, не надавали накладні з порушенням порядку їх заповнення, що й підтверджується оригіналами отриманих позивачем податкових накладних та реєстром виданих та отриманих податкових накладних, в якому відображено факт отримання оригіналів податкових накладних, перелічених в додатку до акту перевірки, а тому підстав для звернення зі скаргами на своїх контрагентів у позивача не було.

При цьому, суд зауважує, що будь-яких належних доказів, що спростовують зазначені висновки, представником відповідача під час розгляду справи не надано.

Окрім того, необґрунтованими є висновки відповідача і стосовно того, що позивач не звернувшись зі скаргою на постачальника, автоматично не скористалося правом на декларування податкового кредиту у тому періоді, в якому були виписані податкові накладні. Однак, оскільки, жодною нормою Закону не визначено підстав для позбавлення платника податків права на включення відповідних сум ПДВ до податкового кредиту у зв'язку із тим, що такий платник податків не звернувся зі скаргою на постачальника до органу державної податкової служби. Законом не надано такого права й органам державної податкової служби. Не визначено законодавством також й обставин, які б визначали підстави або обов'язкові умови для позбавлення платника податків сум ПДВ, сплачених контрагентам та віднесених до складу податкового кредиту у випадку, коли таким платником податків не подано скарг на таких контрагентів - постачальників товарів (робіт, послуг) до органів державної податкової служби.

Тобто, невиконання платником вказаної норми Закону, законодавець не пов'язує з втратою таким платником в подальшому права на податковий кредит. Підпункт 7.2.6 п.7.2. ст.7 Закону не обмежує платника в праві на податковий кредит, а лише надає право на включення до податкової декларації сум податкового кредиту за умови наявності у платника товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку внаслідок придбання таких товарі (послуг).

Таким чином, надання під час перевірки оригіналів податкових накладних, зазначених в додатках до акту перевірки, відображення позивачем цих податкових накладних в реєстрі виданих/отриманих податкових накладних за липень 2009 року і є фіксацією факту та дати отримання податкових накладних позивачем у передбаченій чинним законодавством правовій формі.

При цьому, судом 2-ї інстанції не приймається до уваги і посилання відповідача на те, що позивачем було порушено п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки зазначені норми Закону, які, як вважає контролюючий орган, порушив платник податків, не містять жодних вказівок або обмежень по строках отримання податкової накладної, і не обмежують строк дії права платників податків на формування податкового кредиту.

Підпунктом 4.4.1 п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (діючого на час перевірки позивача) встановлено, що у разі коли норма закону чи іншого нормативно - правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно - правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

До того ж, ще слід зазначити, що згідно із приписами ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, у відповідності до ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А згідно з ч.2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що, в свою чергу, не було зроблено представниками ДПІ при розгляді даної справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.

Отже, за таких обставин, судова колегія приходить до аналогічного, що і суд 1-ї інстанції висновку про те, що спірні податкові повідомлення-рішення були прийняті податковим органом неправомірно, необґрунтовано та без врахування усіх обставин для їх прийняття.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційної інстанції, відповідно до ст.200 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2011 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко