Ухвала суду № 31982802, 17.06.2013, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Головіна Т.М.

Доповідач - Темнікова В.І.

Справа № 1203/4132/12

Провадження № 22ц/782/2196/13

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2013 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області в складі :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів -Коновалової В.А., Гаврилюка В.К.,

за участю секретаря - Тищенко І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луганську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Артемівського районного суду м. Луганська від 23 квітня 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства „ ОТП Банк" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Артемівського районного суду м. Луганська від 23 квітня 2013 року позовні вимоги були задоволені. Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ПАТ „ОТП Банк" борг за кредитним договором від 22.07.2008р. у сумі 1082016,46 грн. та судовий збір у сумі 3012 грн.

Не погодившись з зазначеним рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що судом порушені норми процесуального права, що рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, що призвело до невірної оцінки доказів.

В судовому засіданні представник позивача не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідач до судового засідання не з'явився, хоча про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені такі умови. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України. Виходячи з наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог.

Ухвалюючи рішення по справі суд виходив з того, що ним були встановлені факти про те, що 22.07.2008р. між ЗАТ «ОТП Банк», який змінив назву на ПАТ «ОТП Банк», та ТОВ «Центр послуг плюс» було укладено кредитний договір № СМ - 5МЕ 900/091/2008 на суму 198000 швейцарських франків строком дії до 21.07.2008 року зі сплатою 11,5% річних та з зобов'язанням щомісячно сплачувати тіло кредиту, відсотки за користування кредитом, і у разі прострочення платежів - з виплатою пені на умовах договору -1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожен день прострочення. В той же день - 22.07.2008р. для забезпечення виконання зобов'язань за даним кредитним договором позивач уклав з відповідачем ОСОБА_2 договір поруки № 5К-ЗМЕ 900/091/2008, за яким останній зобов'язався перед Банком відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань (п. 1.1 .договору). П.1.2. договору поруки передбачено право кредитора на звернення з вимогою про виконання боргових зобов'язань як до боржника, так і до поручителя, чи до обох одночасно. П.2.1 договору визначено, що порукою за цим договором забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі , у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено у кредитному договорі, зокрема: повернення основної суми боргу не пізніше 21.07.2013р., яка може скласти 198000 швейцарських франків; щомісячна плата процентів за користування кредитом; сплата пені за прострочення повернення кредиту в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожен день прострочення. Обидва договори є чинними, умови договорів не суперечать закону і підлягають виконанню сторонами.

Також суд виходив з того, що з заяви на видачу готівки вбачається, що кредитор видав боржнику на підставі кредитного договору вказану у договорі суму кредиту - 198000 швейцарських франків, тобто виконав умови договору з свого боку. З даних особистого рахунку вбачається, що боржник за кредитним договором не виконав договірні зобов'язання по поверненню тіла кредиту і сплаті відсотків за користування кредитом, а тому станом на 10.11.2011р. заборгованість ТОВ «Центр послуг плюс» перед позичальником складає 1082016,46грн., що складається з: 107792,46 швейцарських франків - заборгованість за кредитом, 6749,01 швейцарських франків - відсотки за користування кредитом, 70637,38 грн. - пеня за період з 23.05.2011 р. по 28 09 2011 р. Вказані суми відповідач не оспорив в судовому засіданні.

Також судом було встановлено, що позивач надсилав боржнику і поручителю письмову вимогу про дострокове повне виконання зобов'язань. Однак у вказаний у письмовій вимозі і в передбачений договором строк боржник і поручитель вимогу позивача не задовольнили і своїх договірних зобов'язань не виконати. Ухвалою Господарського суду Луганської області від 07.02.2012р. порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Центр послуг плюс» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Підстав для звільнення відповідача від обов'язку за договором або для зменшення суми боргу в ході розгляду справи встановлено не було. Тому, проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, суд дійшов остаточного висновку про обґрунтованість вимог позивача.

Вказані обставини та висновки суду 1 інстанції підтверджуються матеріалами справи та відповідають вимогам закону, зазначеному в тексті оскаржуваного рішення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд не прийняв до уваги те, що підписання кредитного договору та договору поруки стало наслідком порушення норм чинного законодавства, а саме п.2 , ч.2 п.4, ч. 4 п. 5 ст.11, п.2 ч.2 ст. 19 Закону України „Про захист прав споживачів" не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення суду, виходячи з наступного.

Згідно п. 22 ст. 1 Закону України „Про захист прав споживачів" споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Якщо продукція придбавається фізичною особою - підприємцем, то при вирішені питання про можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону України „Про захист прав споживачів" суду необхідно з'ясовувати, для яких цілей використовується придбана продукція: особистих потреб фізичної особи чи її використання пов'язане із підприємницькою діяльністю фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності. Тобто, із змісту Закону України „Про захист прав споживачів" випливає, що положення даного закону можуть застосовуватися тільки до споживчих кредитів, тобто кредитів, укладених з фізичними особами.

Як убачається з матеріалів справи кредитний договір , який є предметом спору по даній справі, було укладено між ЗАТ «ОТП Банк», який змінив назву на ПАТ «ОТП Банк», та ТОВ «Центр послуг плюс», яке є юридичною особою, а тому на правовідносини по укладенню даного кредитного договору Закон України „Про захист прав споживачів" не розповсюджується.

Посилання апелянта в апеляційній скарзі на порушення при укладенні кредитного договору положень ст.. 215, 203, п.1 ст.230 ЦК України та на необхідність застосування у зв'язку з цим положень ст. 216, 236 ЦК України, не заслуговують на увагу, так як апелянт є поручителем, а не боржником за кредитним договором. Сам боржник не оспорює по даній справі правомірність укладення договору, не посилається на те, що його ввели в оману під час його укладення, тощо. Положення ч. 2 ст. 555 ЦК України про те, що поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника, а також про те, що поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг, стосуються, виходячи зі змісту даної норми права, тих обставин, які виникли уже після укладення договору, тобто на стадії його виконання. Правом вимоги визнання недійсності кредитного договору з підстав, які були на час укладення договору і стосувалися особисто боржника, поручитель за діючим законодавством не наділений.

В зв'язку з викладеним не заслуговують на увагу також доводи апеляційної скарги про порушення позивачем при укладенні кредитного договору положень ст.. 5 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", якою передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України, ст..2 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності", а також ст.. 192 ЦК України, згідно якої законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом, ст.. 99 Конституції України, ст.. 524 ЦК України, якою передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні та ст.. 35 Закону4 України „ Про національний банк України", відповідно до якої гривня (банкноти і монети), як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів. При цьому апеляційний суд враховує також те, що позивач є банковою установою, що має дозвіл на проведення валютних операцій, на видання кредиту. Дане право позивача підтверджується наявністю у нього ліцензії на проведення валютних операцій, і відповідного дозволу на залучення та розміщення іноземної валюти на ринку України, до чого відноситься і кредитування населення. Згідно з п. 1 ч.2 ст.47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями. Одночасно ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» дійсно передбачено, що валютні операції провадяться на підставі ліцензії Національного банку України. Банківською ліцензією та отриманим дозволом на залучення та розміщення іноземної валюти на ринку України позивачу було надане право здійснювати операції з валютними цінностями , зокрема, вести рахунки клієнтів (резидентів та нерезидентів ) в іноземній валюті, вести кореспондентські рахунки банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті, залучити та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України, тощо. Згідно п. п. 1,2,4 ст.5 Декрету, Національний банк України видає індивідуальні і генеральні ліцензії на здійснення валютних операції, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом; генеральні ліцензії видаються комерційними банками та іншими фінансовими установами України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операції, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання; індивідуальні ліцензії видаються резидентами і нерезидентами на здійснення разової валютної операції на період .необхідний для здійснення такої операції. Згідно даного Закону і підзаконних актів, які мають застосовуватись при вирішенні даного спору, наявність у позивача банківської ліцензії та дозволу не потребує отримання банком та позичальником індивідуальної ліцензії кожного разу для надання кредиту в іноземній валюті. Банк правомірно надав кредит в іноземній валюті та встановив плату за користування кредитом у відсотках до суми кредиту з огляду на приписи ст.2 ,п. п. „в" п.4 ст.5 Декрету , п.1 ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 1 ч. З Положення про порядок та умови торгівлі в іноземною валютою та з огляду на наявність у Банку дозволу № 62-1 від 03.12.2001 р. на право здійснення операцій з валютними цінностями. Крім того, в період укладення договору сторони кредитного договору( банк та боржник) діяли добросовісно і дійшли домовленості відносно всіх основних і суттєвих його умов, в тому числі про юридичну природу договору, строк його дії, коло обов'язків і прав кожної з сторін. Волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі, боржник погоджувався із всіма умовами договору, про що свідчить його підпис в договорі і часткове погашення кредиту в іноземній валюті. Зазначені умови договору є суттєвими і оговорені в самому договорі, його форма і зміст відповідають ст. 203 ЦК України. Після укладення договору кредиту позичальник його не оспорював, приступив до його виконання, тобто погодився з умовами договору. За тим же договором визначено повернення кредиту в тій самій валюті, в якій видано кредит, що повністю відповідає суті договору кредиту (позики) і не суперечить чинному законодавству. На згоду боржника з укладеним договором вказує і той факт, що він погодився отримати суму кредиту, отримав її і витратив за власним бажанням і на власний розсуд.

Інші доводи апеляційної скарги також не впливають на правильність прийнятого судом рішення, так як фактично містять суб'єктивне тлумачення апелянта норм матеріального та процесуального права і направлені на переоцінку доказів, які судом першої інстанції були належним чином досліджені та оцінені.

При прийнятті остаточного рішення по справі апеляційний суд враховує також те, що відповідач вже звертався до суду з позовом до позивача про визнання кредитного договору недійсним і йому рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 12.03.2013р. у задоволенні позову було відмовлено.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Артемівського районного суду м. Луганська від 23 квітня 2013 року - залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після набрання нею законної сили в касаційному порядку.

Головуючий

Судді