Рішення № 31858767, 11.06.2013, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 2601/16348/12

Провадження №: 2/752/422/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2013 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Пасинок В.С.,

при секретарі - Тасенко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Відділ опіки, піклування, усиновлення та інших форм виховання Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, -

в с т а н о в и в:

у серпні 2012 року позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Орган опіки, піклування, усиновлення та інших форм виховання Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири та реєстраційного посвідчення на об'єкт нерухомості.

Свої вимоги обґрунтувала тим, що укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 22 червня 2007 року договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 порушено її права та законні інтереси як малолітньої на той час дитини щодо користування вказаною квартирою.

Тому, просила суд підтвердити її право на користування житлом, а саме: квартирою АДРЕСА_1, визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 22 червня 2007 року та відновити правовідношення щодо прав власності на житло - квартиру АДРЕСА_1, яке існувало до 22 червня 2007 року.

В ході розгляду справи позивач змінювала підстави позову, разом з тим, остаточно просила суд підтвердити її право на користування житлом, а саме: квартирою АДРЕСА_1, визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 22 червня 2007 року та відновити правовідношення щодо прав власності на житло - квартиру АДРЕСА_1, яке існувало до 22 червня 2007 року (а.с. 71-73, 126).

Позивач, яка в установленому законом порядку повідомлялась про час, місце та дату розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила, подала заяву про розгляд справи за її відсутності. (а.с. 126).

Відповідач ОСОБА_2, яка в установленому законом порядку повідомлялась про час, місце та дату розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила. Проте, в ході розгляду справи не заперечувала проти можливості розгляду справи за її відсутності, а також проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 (а.с. 121, 123, 145).

Відповідач ОСОБА_3, який в установленому законом порядку повідомлявся про час, місце та дату розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації явку свого представника в судове засідання не забезпечила. Причини неявки суду не відомі.

Третя особа - ОСОБА_4, яка повідомлялась в установленому законом порядку повідомлялась про час, місце та дату розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила. В ході розгляду справи надала заяви про розгляд справи за її відсутності, а також про те, що проти задоволення вимог ОСОБА_1 не заперечує (а.с. 124, 144).

Третя особа - ОСОБА_5, яка також повідомлялась в установленому законом порядку повідомлялась про час, місце та дату розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила. В ході розгляду справи надала заяви про розгляд справи за її відсутності, а також про те, що проти задоволення вимог ОСОБА_1 не заперечує (а.с. 128).

Дослідивши матеріали справи, оцінивши письмові докази по справі в їх сукупності, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що згідно свідоцтва про право власності на житло № 5175 від 21 жовтня 1994 року, виданого органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району м. Києва, та реєстраційного посвідчення Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 036034 від 13 червня 2007 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_5. (а.с. 9, 10).

Судом встановлено, що 13 червня 2007 року між власниками квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4., ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за № 1575, яким змінено правовий режим спільної власності зі спільної сумісної на спільну часткову, та визначено ідеальні частки кожного з них, а саме: по 1/4 (а.с. 7-8).

22 червня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, ОСОБА_3 й ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за № 1727, за умовами якого покупець ОСОБА_2 прийняла від покупців ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в особисту приватну власність 3/4 належних останнім квартири АДРЕСА_1 та сплатила ним обумовлену грошову суму (а.с. 11-12).

25 червня 2007 року право власності ОСОБА_2 було зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (а.с. 13).

Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 в його обґрунтування вказала на те, що укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 22 червня 2007 року договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 порушено її права та законні інтереси як малолітньої на той час дитини щодо користування вказаною квартирою.

Однак, суд критично ставиться до вказаного твердження позивача, вважає його хибним, а тому не приймає до уваги, виходячи з наступного.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності складають правомочності володіння, користування і розпорядження речами.

Судом встановлено, що уклавши спірний договір, відповідачі та треті особи у справі здійснили реалізацію свого права щодо володіння, користування та розпорядження належною кожному з них 1/4 частиною квартири АДРЕСА_1.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Разом з тим, заперечуючи права відповідачів на реалізацію наданого їм законом права власності, позивач в той же час жодним чином не ставить під сумнів правомірність та законність підстав набуття ними права власності. Зокрема. позивачем не оспорюється дійсність та законність документів, на підставі яких у відповідачів виникло вказане право власності, зокрема, свідоцтва про право власності на житло № 5175 від 21 жовтня 1994 року, виданого органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району м. Києва, реєстраційного посвідчення Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна № 036034 від 13 червня 2007 року та договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за № 1575, яким змінено правовий режим спільної власності зі спільної сумісної на спільну часткову, та визначено ідеальні частки кожного із співвласників (а.с. 7-10). Останні на момент розгляду справи в установленому законом порядку недійсними не визнані та не є скасованими. Доказів на підтвердження зворотного в розпорядження суду не надано.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Крім того, як визначає п. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

До того ж, законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 ЦК України).

Зокрема, відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.

Відповідно до вимог ст. ст. 10, 11, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів, сторони мають рівні права щодо надання доказів, судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Позивачем в силу зазначених вимог закону не надано доказів в розумінні положень ст. ст. 57-59 ЦПК України щодо наявності обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Отже, у суду відсутні підстави для висновку про те, що відповідачі у справі не мали законних підстав для реалізації свого права власності на належне їм майно (його частину), яке виникло у них на законній підставі, й, до речі, ще до народження самого позивача, а саме: у 1994 році.

Крім того, ОСОБА_1 як на підставу поданого нею позову посилається на те, що внаслідок укладення договору купівлі-продажу від 22 червня 2007 року було порушено її права як малолітньої особи на той час щодо користування квартирою АДРЕСА_1.

Проте, суд приходить до висновку про помилковість й вказаного твердження позивача.

Згідно положень ст. 29 ЦК України та ст. 160 СК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно ч. 1 ст. 404 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Статтею 403 ЦК України сервітут визначається як право обмеженого користування чужим майном, що може бути встановлено для задоволення потреб осіб у житлі, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут - це речове право не власника на обмежене користування житлом для проживання.

Згідно ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Отже, аналіз положень ст. 405 ЦК України свідчить про те, що підставою для виникнення сервітуту для членів сім'ї власника є юридичні факти, зокрема, народження дитини у батьків, які є власниками житла.

Разом з тим, згідно ч. 5 ст. 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Крім того, відповідно вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Разом з тим, в ході розгляду справи відповідачами не заперечувалось право позивача на право користування квартирою АДРЕСА_1, в якій остання проживає, а з боку позивача, як того вимагає ст. 60 ЦПК України, не було надано доказів на підтвердження своєї позиції щодо порушення її права користування вказаною квартирою.

Тому, виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріплений в ст. 11 ЦПК України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1

З огляду на викладене, на підставі ст. ст. 6, 11, 15, 16, 29, 202, 203, 215-216, 328, 401-405, 509, 626, 627, 628, 636 ЦК України, ст. 160 СК України, Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» та керуючись ст. ст. 3, 10, 11, 57- 60, 74, 88, 208, 212- 215, 218 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Відділ опіки, піклування, усиновлення та інших форм виховання Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва шляхом подання через Голосіївський районний суд м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.С. Пасинок