Постанова № 31802216, 06.06.2013, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

« 05» червня 2013 р. Справа №917/120/13-г

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Білоусова Я.О., суддя Кравець Т.В.,

при секретарі Ісаєвій А.Ю.,

за участю представників сторін:

позивача - Нестерчук А.П., за довіреністю №262/10 від 14.12.2012 року;

відповідача - Остроушко О.Л., за довіреністю №01-11/4354 від 16.04.2013 року; Гуйван П.Д., за довіреністю №01-11/4347 від 16.04.2013 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Публічного акціонерного товариства «Полтаваобленерго», м.Полтава (вх.№1541П/2-7) на рішення господарського суду Полтавської області від 18.04.2013 року у справі №917/120/13-г,

за позовом Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», м.Київ,

до Публічного акціонерного товариства «Полтаваобленерго», м.Полтава,

про стягнення грошових коштів у сумі 835665,69 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

В січні 2013 року ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» звернулось до господарського суду Полтавської області з позовом про стягнення з ПАТ «Полтаваобленерго» 835665,69 грн., в тому числі: 144902,77 грн. пені за період з 14.07.2012 року по 31.08.2012 року, 329452,98 грн. інфляційних за січень 2011 року - квітень 2012 року, 361309,94 грн. - 3% річних за період з 21.11.2010 року по 31.08.2012 року, які нараховані позивачем внаслідок неналежного виконання відповідачем умов договору №3028/06/10-1092БО-24 поставки природного газу для вироблення теплової енергії для потреб установ та організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, а також інших суб'єктів господарювання від 11.10.2010 року.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 18.04.2013 року у справі №917/120/13-г (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мацко О.С., суддя Тимощенко О.М., суддя Сірош Д.М.) визнано недійсним положення п. 9.3 договору №3028/06/10-1092БО-24 від 11.10.2010 року, укладеного між ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Полтаваобленерго», а саме: «Неустойка нараховується за шість місяців, що передують моменту звернення з претензією або позовом».

Позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Полтаваобленерго» на користь Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» 329452,98 грн. інфляційних, 361309,94 грн. річних, 13815,26 грн. витрат по сплаті судового збору.

В іншій частині позову відмовлено.

Публічне акціонерне товариство «Полтаваобленерго» з рішенням суду першої інстанції не погодилося та звернулося до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 18.04.2013 року у справі №917/120/13-г в частині стягнення з відповідача на користь позивача нарахувань 329452,98 грн. індексу інфляції, 3% річних в розмірі 361309,94 грн. та припинити провадження у справі в цій частині.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач вказує, що 25.02.2013 року ПАТ «Полтаваобленерго» направило до ДК «Газ України» заяву №01-11/2948 про зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 835665,69 грн., відповідно до якої припинились зобов'язання ПАТ «Полтаваобленерго» перед ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України»: щодо сплати штрафних санкцій по договору №3028/06/10-1092БО-24 від 11.10.2010 року; пені - 144902,77 грн., нарахування на індекс інфляції - 329452,98 грн., 3% річних - 361309,94 грн., всього 835665,69 грн.; щодо сплати неустойки в розмірі 164379,94 грн. нарахованої за період з 14.11.2011 року по 17.11.2011 року та 3% річних в розмірі 671285,75 грн. нарахованих з 12.12.2011 року по 06.12.2012 року по договору №06/10-2588/3607 від 20.12.2010 року, всього на суму 835665,69 грн., у зв'язку з чим, на думку відповідача, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України у нього відсутнє зобов'язання по сплаті штрафних санкцій, які є предметом даного спору. Апелянт зазначає, що в порушення вимог Господарського процесуального кодексу України, господарським судом першої інстанції не було надано належної оцінки наданим доказам, не встановлено законності чи незаконності правочину, що був предметом заперечень проти позову.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 17.05.2013 року апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Полтаваобленерго» прийнято до провадження та призначено до розгляду.

05.06.2013 року ПАТ «Полтаваобленерго» надало до суду доповнення до апеляційної скарги (вх.№4606), в яких вказує, що законодавство пов'язує можливість вимоги кредитора про сплату індексу інфляції та трьох відсотків річних з наявністю заборгованості у боржника. Пред'явлення такої вимоги без наявності основної заборгованості суперечить законодавству України. Апелянт зазначає, що з наданих позивачем розрахунків та додаткових матеріалів вбачається, що станом на момент подачі позову заборгованості ПАТ «Полтаваобленерго» перед позивачем по договору не існувало, а вимога про сплату індексу інфляції та трьох відсотків річних на час існування заборгованості позивачем не висувалось.

До початку судового засідання 05.06.2013 року представник позивача надав через канцелярію суду відзив на апеляційну скаргу (вх.№4607), в якому просить рішення господарського суду Харківської області від 18.04.2013 року по справі №917/120/13-г залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Позивач вказує, що відповідач не надав суду первинну документацію на підтвердження наявності зустрічного зобов'язання у ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» зі сплати пені, трьох відсотків річних, інфляційних втрат, а заперечення відповідача є необґрунтованими та такими, що не засновані на належних і допустимих доказах.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, заслухавши пояснення представників сторін, а також перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 11.10.2010 року між ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» (постачальником) та ВАТ «Полтаваобленерго» (в подальшому - ПАТ «Полтаваобленерго» - відповідач) було укладено договір поставки природного газу №3028/06/10-1092БО-24 для вироблення теплової енергії для потреб установ та організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, а також інших суб'єктів господарювання (т. 1, а.с. 9-16).

Відповідно до умов договору (п. 1.1) ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» зобов'язалася поставити ВАТ «Полтаваобленерго» в період з 01.10.2010 року по 31.12.2010 року, а ВАТ «Полтаваобленерго» прийняти та оплатити природний газ з урахуванням вартості його транспортування в обсязі, зазначеному в пункті 1.2. договору, до 4600 тис. куб. м.

Розрахунки проводяться шляхом поетапної оплати, порядок якої передбачений пунктом 4.1 договору.

Остаточний розрахунок за фактично спожиті обсяги газу здійснюються на підставі акта приймання-передачі природного газу до 20 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу.

Строк дії договору передбачений пунктом 10.1 договору, а саме набирає чинності з моменту його підписання повноважними представниками сторін та скріплення печатками, поширює дію на відносини, що фактично склалися між сторонами з 01.10.2010 року і діє в частині поставки газу до 31.12.2010 року включно, а у частині розрахунків за газ - до їх повного здійснення.

Договір підписано повноважними представниками сторін та скріплено печатками.

Відповідно до ч.1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частина 2 статті 509 Цивільного кодексу України передбачає, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно п.1 ч.2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України, передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Позивач (постачальник) належним чином та у повному обсязі виконав свої договірні зобов'язання та на підставі договору поставки газу 3028/06/10-1092БО-24 від 11.10.2010 року передав відповідачу протягом жовтня - грудня 2010 року природний газ, що підтверджується актами прийому-передачі природного газу від 31.10.2010 року на 1706724,46 грн., від 30.11.2010 року на 3135403,68 грн., від 31.12.2010 року на 5342017,97 грн., які складені та підписані ДК «Газ України» та ВАТ «Полтаваобленерго» на загальну суму 10184146,11 грн., підписаними уповноваженими представниками сторін без зауважень та засвідченими відбитками печаток обох підприємств (т. 1, а.с. 17-19).

Як вбачається з розрахунку позивача (т. 1, а.с.20), відповідачем проводилися розрахунки за поставлений позивачем природний газ несвоєчасно, з порушенням строків розрахунків, що підтверджується платіжними дорученнями по оплаті за природний газ №4353 від 29.10.2010 року, №8547 від 29.11.2010 року, №№395267_001, 391333_001 від 01.12.2010 року, №№398685_001, 404683_001 від 02.12.2010 року, №№420040_001,409694_001, 417485_001 від 03.12.2010 року, №№422853_001, 432663_001 від 06.12.2010 року, №№440483_001, 4524221_001 від 07.12.2010 року, №№458961_001, 467516_001 від 08.12.2010 року, №№474229_001, 483140_001 від 09.12.2010 року (т. 1, а.с. 183-199).

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Як визначено у статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні збитки за своєю правовою природою є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, а нарахування 3% річних по грошових розрахунках є визначеною законом платою боржника за користування грошовими коштами кредитора. При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Так, у зв'язку із простроченням виконання у визначення строки відповідачем свого зобов'язання щодо сплати за поставлений природний газ позивачем за період простроченого платежу з 14.07.2012 року по 31.08.2012 року, нараховані та заявлені до стягнення інфляційні у розмірі 329452,98 грн. за січень 2011 року - квітень 2012 року та 3% річних за період з 21.11.2010 року по 31.08.2012 року, що склали 361309,94 грн.

Колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд обґрунтовано та правомірно дійшов висновку про задоволення вимог позивача щодо стягнення інфляційних витрат за період з січня 2011 року по квітень 2012 року в розмірі 329452,98 грн. та 3% річних за період з 21.11.2010 року по 31.08.2012 року в розмірі 361309,94 грн., оскільки вказані вимоги підтверджуються наявним у справі належним розрахунком та вказані вимоги були заявлені до стягнення в межах позовної давності.

Крім того, розділом VII договору передбачена відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за договором, зокрема, пунктом 7.3.1. договору передбачено, що у разі порушення покупцем умов п. 4.1 договору, покупець зобов'язується (крім суми заборгованості) сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу, за кожен день прострочення платежу.

Відповідно до п.9.3. договору строк позовної давності за цим договором та до вимог про стягнення неустойки встановлюється тривалістю у 3 роки. Неустойка нараховується протягом шести місяців, що передують моменту звернення з претензією або позовом.

Статтею 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі (ст. 547 Цивільного кодексу України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст.549 Цивільного кодексу України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ст.551 Цивільного кодексу України).

З огляду на ч.6 ст.232 Господарського кодексу, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Пунктом 9.3 договору сторонами погоджено, що неустойка нараховується продавцем протягом шести місяців, що передують моменту звернення з претензією або позовом.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України визначено строк та порядок нарахування штрафних санкцій, а строк, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом свого порушеного права, встановлюється Цивільним кодексом України.

Частиною першою статті 223 Господарського кодексу України визначено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено Господарським кодексом України

Стаття 259 Цивільного кодексу України надає сторонам право за взаємною домовленістю збільшувати позовну давність, яка встановлена законом, а не визначати початок перебігу позовної давності, що врегульовано ст. 261 Цивільного кодексу України.

Статтею 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому, частиною 2 ст. 260 Цивільного кодексу України закріплено імперативну норму, відповідно до якої порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що сторонам за договором надається право змінити лише строк, протягом якого управнена сторона може нарахувати штрафні санкції, тоді як момент виникнення права на нарахування відповідних штрафних санкцій є незмінним та пов'язується законом з днем, коли зобов'язання мало бути виконане, що відповідно, кореспондується з положеннями ст.ст. 260, 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу позовної давності за вказаними вимогами з урахуванням імперативу встановленого ч.2 ст. 260 Цивільного кодексу України щодо заборони зміни порядку обчислення позовної давності.

Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України викладеною у постановах від 04.12.2012 року у справі №17/034-11, від 11.12.2012 року у справі №10/065-11, від 11.12.2012 року у справі №15/046-11, прийнятих за результатом перегляду судових рішень з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, які з огляду на вимоги статті 111-28 та частини 3 статті 82 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України і висновки по яких необхідно враховувати обираючи при прийнятті рішення правову норму, що підлягатиме застосуванню до спірних правовідносин. Про що зазначено і в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 22.01.2013 року №01-06/85/2013.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 Цивільного кодексу України).

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про невідповідність положення пункту 9.3 договору вимогам статей 260, 261 Цивільного кодексу України та положенням частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, щодо строків нарахування неустойки, що відповідно до приписів п.1 ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання зазначеного положення договору недійсним.

Статтею 83 Господарського процесуального кодексу України господарському суду приймаючи рішення надано право визнавати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Таким чином, господарський суд першої інстанції правомірно вийшов за межі позовних вимог та визнав недійсним положення п. 9.3 договору, а саме "неустойка нараховується за шість місяців, що передують моменту звернення з претензією або позовом", як таке, що суперечить законодавству.

Оскільки, позивачем було здійснено нарахування пені за 6 місяців, що передують моменту звернення з позовом, місцевий господарський суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, нарахованої за період з 14.07.2012 року по 31.08.2012 року.

Колегія суддів також погоджується з висновком господарського суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмету спору внаслідок зарахування однорідних зустрічних вимог, виходячи з наступного.

26.02.2013 року відповідач направив позивачу заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог за вих.№01-11/2148 (т.1, а.с. 70-72), відповідно до якої зараховуються зустрічні однорідні вимоги (санкції):

- зобов'язання ПАТ «Полтаваобленерго» перед ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» щодо сплати штрафних санкцій по договору №3028/06/10-1092БО-24 від 11.10.2010 року: пені - 144902,77 грн., нарахування на індекс інфляції - 329452,98 грн., 3% річних - 361309,94 грн., всього 835665,69 грн.;

- зобов'язання ДК «Газ України» НАК «Нафтогаз України» перед ПАТ «Полтаваобленерго» щодо сплати неустойки в розмірі 164379,94 грн. нарахованої за період з 14.11.2011 року по 17.11.2011 року та 3% річних в розмірі 671285,75 грн., нарахованих з 12.12.2011 року по 06.12.2012 року по договору №06/10-2588/3607 від 20.12.2010 року, всього 835665,69 грн. Залишок неустойки в розмірі 4272,26 грн. за 17.11.2011 року не зараховується.

Відповідно до статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Згідно частини третьої статті 203 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування.

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Допускаються випадки, так званого часткового зарахування, коли одне зобов'язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов'язання. В такому випадку зобов'язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.

Вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам, як бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо);строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Оскільки залік взаємних однорідних вимог проводиться за заявою однієї сторони, то він є одностороннім правочином.

В листі Вищого господарського суду від 12.03.2009 року, №01-08/163 «Про деякі питання порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України» зазначено про те, що припинення зобов'язання зарахуванням означає відсутність предмета спору за умови, якщо між сторонами не залишилися спірних (неврегульованих) питань; наприклад, якщо позивач заперечує існування своєї заборгованості перед відповідачем, у господарського суду немає підстав для висновку про відсутність предмета спору. Зарахуванням може бути погашене дійсне зобов'язання, яке забезпечене судовим захистом.

Як встановлено судом першої інстанції позивач заперечує щодо проведення взаємозаліку та наполягає на задоволенні позовних вимог.

При цьому, у доповненнях до відзиву на позовну заяву відповідач зазначає, що нарахування пені у розмірі 144902,77 грн. (яка заявлена до стягнення у межах даної справи), частини річних і інфляційних, які, на думку відповідача, знаходяться поза межами позовної давності, є неправомірним та просить не враховувати ці суми при проведенні зарахування, а відмовити у їх задоволенні, а в іншій частині позову - припинити провадження у справі.

Вказане свідчить про неоднозначність позиції відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Згідно пункту 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні складатись під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Факт проведення сторонами у справі господарських операцій, що стосуються виконання ними зобов'язань, повинні підтверджуватися первинними бухгалтерськими документами.

Колегія суддів вважає, що господарським судом першої інстанції правомірно враховано, що в порушення вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України відповідачем не доведено належними доказами, а саме первинною документацією, наявності зустрічного боргу, проти якого заперечує позивач.

За таких обставин, судова колегія вважає, що оскаржуване господарського суду Полтавської області відповідає обставинам справи та вимогам закону, а тому достатні правові підстави для її скасування відсутні, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України визначає, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду не приймає до уваги доводи скаржника, оскільки місцевий господарський суд з урахуванням системного аналізу обставин справи, приписів чинного законодавства України а також доказів, які містяться в матеріалах справи дійшов обґрунтованого висновку щодо виходу за межі позовних вимог та визнати недійсним положення п. 9.3 договору №3028/06/10-1092БО24 від 11.10.2010 року та щодо задоволення позовних вимог саме частково .

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги та досліджені в судовому засіданні докази не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення господарського суду Полтавської області від 18.04.2013 року по справі №917/120/13-г має бути залишене без змін.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 99, п.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Полтаваобленерго» залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 18.04.2013 року по справі №917/120/13-г залишити без змін.

Повний текст постанови складено 10 червня 2013 року.

Головуючий суддя Хачатрян В.С.

Суддя Білоусова Я.О.

Суддя Кравець Т.В.