Ухвала суду № 31693554, 28.05.2013, Севастопольський апеляційний адміністративний суд

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

Іменем України

Справа № 827/379/13-а

28.05.13 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Яковенко С.Ю.,

суддів Ілюхіної Г.П. ,

Лядової Т.Р.

секретар судового засідання Журавльова Н.А.

за участю сторін:

позивач: ОСОБА_2 довідка № 0001635 видана Головним управлінням Державної міграційної служби України в АР Крим від 04.01.2013 ,

позивач: ОСОБА_3 довідка № 0001636 видана Головним управлінням Державної міграційної служби України в АР Крим від 04.01.2013 ,

представник позивача: ОСОБА_2- ОСОБА_4, довіреність № б/н від 14.05.13

представник позивача: ОСОБА_3- ОСОБА_4, довіреність № б/н від 14.05.13

представник відповідача: Державної міграційної служби України- Хістов Вадим Юрійович, довіреність № 9-10127 від 27.06.12

розглянувши матеріали справи № 827/379/13-а за апеляційними скаргами ОСОБА_3, ОСОБА_2 та Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь (головуючий суддя Гавура О.В. судді: Прохорчук О.В., Майсак О.І. ) від 20.03.13 у справі № 827/379/13-а

за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)

ОСОБА_3 (АДРЕСА_1)

до Державної міграційної служби України (вул. Богомольця, 10, м. Київ 25, 01024)

про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 20.03.13 адміністративний позов задоволено частково.

Скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27 грудня 2012 року № 793-12 ОСОБА_3.

Скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27 грудня 2012 року № 788-12 ОСОБА_2.

Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_3 по справі №10 SEV 02001 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_2 по справі №10 SEV 00011 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця.

В решті позову відмовлено.

Не погодившись із зазначеною постановою суду, позивачі - ОСОБА_3 та ОСОБА_2, звернулися з апеляційною скаргою, в якій просять скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 20.03.13 та прийняти нове рішення по справі, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Відповідач також звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційні скарги мотивовані порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

У судовому засіданні 28.05.2013 позивачі та їх представник підтримали апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній.

Представник відповідача з апеляційною скаргою не погодився, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши позивачів та їх представника, представника відповідача, перевіривши юридичну оцінку обставин та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбек.

У Киргизстані до від'їзду в Україну мешкав у АДРЕСА_2. Освіта вища, за спеціальністю - викладач вищої математики.

ОСОБА_3 одружений з ОСОБА_2, мають двох неповнолітніх дітей.

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянкою Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбечка.

У Киргизстані до від'їзду в Україну мешкала в АДРЕСА_2.

ОСОБА_2 одружена, має двох неповнолітніх дітей. Освіта вища, за спеціальністю - хімік-біолог.

06.07.2010 ОСОБА_3 звернувся із заявою про надання статусу біженця до відділу міграційної служби в АР Крим Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) із заявою про надання статусу біженця.

13.07.2010 ОСОБА_2 звернулася із заявою про надання статусу біженця до відділу міграційної служби в АР Крим Держкомнацрелігій із заявою про надання статусу біженця.

У заяві про надання статусу біженця позивачі зазначали, що причиною такого звернення стало загострення конфлікту між киргизами та узбеками, порушення прав людини. Позивачі не можуть повернутись на Батьківщину у зв'язку з тим, що вони побоюються переслідувань зі сторони влади Киргизстану та певних груп населення за національною ознакою, не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни, тому що заворушення у цій країні відбувалися за підтримкою військових та правоохоронних органів.

Постановами Окружного адміністративного суду м. Севастополя від 07.12.2011 по справам №2а-2914/11/2770 та №2а-2561/11/2770 за позовами ОСОБА_3, ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій позовні вимоги задоволені частково, скасовані рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 22.02. 2011 № 175-11 про відмову ОСОБА_3 у наданні статусу біженця та № 171-11 про відмову ОСОБА_2 у наданні статусу біженця та зобов'язано Державний комітет України у справах національностей та релігій розглянути заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про надання статусу біженця та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця.

Дані постанови набрали законної сили.

У додатковій співбесіді від 14.05.2012, яка була проведена ГУ Державної міграційної служби України в АР Крим, відповідно до вказаних судових рішень, позивачі вказували, що причиною звернення до органів міграції, є те, що обстановка у Киргизії тяжка, узбеків притискують. На роботу не беруть, забороняється розмовляти на узбецькій мові, невиправдані затримання та арешти осіб узбецької національності. На питання чи підвертаються переслідуванням родичі, позивачі надали негативну відповідь.

31.01.2013 позивачі отримали повідомлення, що згідно з рішеннями Державної міграційної служби від 27.12.2012 №793-12 та №788-11 їм відмовлено в визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні на підставі абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадови особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано.

Згідно з частиною 6 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України іноземці та особи без громадянства користуються в Україні таким самим правом на судовий захист в адміністративних справах, що і громадяни України.

Це відповідає засадам правового статусу іноземців та осіб без громадянства, встановленим Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", відповідно до статті 3 якого іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 7 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено: оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Частиною п'ятою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", визначено підстави, умови й порядок звернення іноземця та особи без громадянства до відповідного органу міграційної служби із заявами про визнання їх біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення строку дії дозволу перебування в Україні, у разі їх законного перебування в Україні.

Відповідно до статті 8 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім'єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви.

Згідно з частиною 1 статті 10 Закону, рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.

Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

Згідно зі статтею 6 зазначеного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною першою статті 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" закріплено збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист. Зокрема, у частині першій статті 10 цього Закону передбачається, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих із заявником на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

При розгляді справи суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою, тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Судова колегія зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).

Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Так, згідно з п.п. 37 та 38 Керівництва фраза «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань» є головною у понятті. Оскільки побоювання суб'єктивні, це поняття надає суб'єктивний елемент про положення особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем.

Тому для встановлення статусу біженця вимагається, у першу чергу, оцінка клопотання заявника, а не суджень про обставини, що склалися у країні його походження. При цьому до уваги приймаються не тільки душевний стан особи при встановленні його статусу біженця, але й те, що цей стан повинен бути підкріплений об'єктивною ситуацією.

Пунктом 42 Керівництва передбачено, що при вирішенні питання про надання або відмову у наданні статусу біженця необхідно надати оцінку твердженням заявника. Уповноважена влада, яка встановлює статусу біженця, необов'язково повинна мати своє судження про умови у країні походження шукача притулку. Його твердження, однак, не можуть розглядатися абстрактно, а повинні буди оцінені у контексті відповідної вихідної інформації про створену ситуацію. Побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може доказати у межах розумного, що його тривале перебування у країні походження стало нестерпним для нього або було б нестерпним, якщо б він повернувся назад.

При цьому, відповідно до п. 43 Керівництва, ці міркування не повинні обов'язково засновуватися на особовому досвіді прохача. Те, що, наприклад, трапилось з його друзями, рідними та іншими членами тієї же расової або соціальної групи, може бути свідоцтвом того, що його побоювання стати раніше або пізніше жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

У п. 45 Керівництва зазначено, слово «побоювання» відноситься не тільки до особи, яка дійсно переслідувалась, але також і до тих, хто бажає уникнути ситуації, що може призвести до переслідування.

Користування паспортом, відповідно до пункту 48 Керівництва, не завжди може розглядатися як свідчення лояльності його власника або як показник відсутності побоювань. Сам по собі факт володіння дійсним національним паспортом не є перешкодою для отримання статусу біженця.

Пунктом 53 Керівництва встановлено, що прохач може піддаватися різним видам впливу, які самі по собі не підпадають під поняття «переслідування» (зокрема, дискримінація у різних формах), у деяких випадках у поєднанні з іншими неблагоприємними факторами (наприклад, загальна обстановка небезпеки у країні походження).

Відповідно до п. 54 Керівництва при певних обставинах дискримінація прирівнюється переслідуванням. У тому числі, коли дискримінація призводить до наслідків, які наносять істотну шкоду зазначеним особам, наприклад, серйозні обмеження у праві заробляти на життя, здійснювати релігійні обряди, у доступі до існуючих можливостей у сфері освіти.

У п. 65 Керівництва зазначено, що переслідування можуть виходити від решти населення, яка не поважає порядок, встановлений законами даної країни. Так, де серйозні дискримінаційні або принижуючі гідність дії здійснюються місцевим населенням, такі можуть розглядатися як переслідування, якщо відомо, що влада свідомо допускає це або якщо влада відмовляється або не може забезпечити ефективний захист.

Переслідування за національною ознакою, згідно з пунктом 74 Керівництва, можуть включати в себе вороже відношення та засоби, направлені проти національної (етнічної, язикової) меншості, та при певних обставинах факт належності до такої меншості може сам по собі слугувати підставою для обґрунтованих побоювань переслідування.

Керівництвом щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, введено таке поняття, як біженець «на місці».

Так, відповідно до п.п.94 та 95 Керівництва, вимога щодо знаходження особи за межами своєї країни для того, щоб називатися біженцем, не означає, що ця особа повинна обов'язково покинути її легально або навіть у зв'язку цілком обґрунтованих побоювань. Вона може вирішити просити статус біженця після перебування який-небудь термін за кордоном. Особа, яка не була біженцем у момент від'їзду з країни, але яка набула цього статусу пізніше, має назву біженець «на місці». Особа набуває статусу біженця «на місці» у зв'язку з обставинами, які виникли у країні його походження під час його відсутності.

Таким чином, встановлені судом факти свідчать, що позивачі вжили всіх можливих спроб обґрунтувати свої заяви; повідомили про всі важливі факти, які були в їх розпорядженні; зазначені факти є правдоподібними та несуперечливими щодо конкретної та загальної інформації у справі позивачів; позивачі заслуговують на довіру, оскільки відносно них не встановлено компрометуючої інформації.

Відповідачем не доведено обставин, які виключають можливість надання статусу біженця, що передбачені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_3 і ОСОБА_2 біженцями, не підлягають задоволенню, оскільки суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та вирішувати питання, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

З урахуванням викладеного, судова колегія вважає правильним висновок суду першої інстанції, що з метою належного і повного захисту прав та інтересів позивачів, необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 по справі №10 SEV 02001 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_2 по справі №10 SEV 00011 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця.

Рішення судом першої інстанції прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права та підстави для його скасування відсутні.

Згідно статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 195,196, пунктом 1 частини першої статті 198, п.1 частини першої статті 205, статтями 200, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_2 та Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 20.03.13 у справі № 827/379/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення згідно з частиною п'ятою статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалу може бути оскаржено в порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення ухвали в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення ухвали в повному обсязі.

Повний текст судового рішення виготовлений 03 червня 2013 р.

Головуючий суддя С.Ю. Яковенко

Судді Г.П.Ілюхіна

Т.Р.Лядова