Постанова № 31598514, 23.05.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-11381/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Огурцов О.П.

Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 травня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Бистрик Г.М., Усенка В.Г.,

при секретарі - Ніколаєнко М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний виставковий центр» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 грудня 2012 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний виставковий центр» до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі міста Києва Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И Л А:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Міжнародний виставковий центр» звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі міста Києва Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення № 0002712230 від 29.05.2012.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 грудня 2012 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішення, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове про задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що постанова суду першої інстанції є незаконною та такою, що прийнята з порушенням норм матеріального права при недотриманні норм процесуального права.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до ч.4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити виходячи із наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м. Києва проведено документальну позапланову невиїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний виставковий центр» з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість по взаємовідносинах з ПП «Альфа-Тех» за липень, грудень 2011 року, за результатами якої 10.05.2012 складено акт №379/23-02/20076465.

За результатами перевірки були встановлені та зазначені в акті порушення пп.14.1.181 п.14.1 ст.14, п.п. 198.2, 198.3, 198.6 ст.198, п.200.1 ст.200 Податкового кодексу України, а саме: по взаємовідносинах з ПП «Альфа-Тех» завищено суму податкового кредиту з ПДВ на суму -1102123 грн., в тому числі за липень 2011 року на 808939,01 грн. та за грудень 2011 року на суму 293183,98 грн., в результаті чого занижено податкове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 1102123 грн.

Крім того, податковий орган прийшов до висновку, що згідно ст.203, ст.215, ст.216, ст.228, ст.236 Цивільного кодексу України, правочини здійснені між позивачем та ПП «Альфа-Тех» за липень, грудень 2011 є нікчемними та, як наслідок, недійсними з моменту їх вчинення.

Так, підставою для висновку податкового органу про наявність порушень була встановлена розбіжність між сумою податкового зобов'язання ПП «Альфа-Тех» та сумою податкового кредиту позивача.

На підставі встановлених порушень відповідачем 29.05.2012 року прийнято податкове повідомлення-рішення №0002712230 про донарахування основного зобов'язання позивачу з податку на додану вартість в розмірі 1102123,00 грн. та застосування штрафних санкцій у розмірі 275531,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про правомірність винесеного податковим органом податкового повідомлення-рішення.

Проте колегія суддів не погоджується з таким висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.187.1 ст.187 Податкового кодексу України датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно п.п.198.2, 198.3 ст.198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку (п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України).

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Згідно п. 5 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом ДПА України № 165 від 30.05.1997 затвердженим в Міністерстві юстиції України 23.06.1997 за № 233/2037, визначено один випадок недійсності податкової накладної, а отже і неможливості формування на її підставі податкового кредиту - якщо вона заповнена особою, яка не зареєстрована як платник ПДВ.

Крім того, відповідно до ч.1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Колегія суддів зазначає, що із системного аналізу положень цих норм законодавства України вбачається, що податковий кредит є правом платника податку щодо зменшення податкових зобов'язань звітного періоду, яке виникає виключно за наявності податкових накладних. Закон забороняє включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни придбання товарів (робіт, послу), якщо ці суми не підтверджені податковими накладними, та передбачає відповідальність платника податків за порушення цих вимог у вигляді фінансових санкцій.

Отже, виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів.

Крім того, в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України № 742/11/13-11 від 02.06.2011 р. зазначено, що судам належить звертати особливу увагу на дослідження обставин реальності здійснення господарських операцій платника податку, на підставі яких таким платником були сформовані дані податкового обліку. При цьому приймати на підтвердження даних податкового обліку можна лише достовірні первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

З метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати рух активів у процесі здійснення господарської операції.

При цьому, дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту є придбання платником податків товарів (послуг) для використання їх в своїй господарській діяльності.

З матеріалів справи вбачається, що в перевіряємому періоді позивач мав взаємовідносини з ПП «Альфа-Тех», за результатами чого включив до складу податкового кредиту суму ПДВ.

Так, між позивачем та ПП «Альфа-Тех» було укладено договір купівлі-продажу устаткування №076/11 від 06.07.2011, згідно якого ПП «Альфа-Тех» зобов'язалось продати, а позивач купити технологічне устаткування для виробництва меблів, що було в експлуатації та відновлене, перелічене у специфікації.

При здійсненні взаємовідносин за договором ПП «Альфа-Тех» було оформлено на користь позивача видаткові накладні від 11.07.2011 №№РН-0000360, РН-0000361, РН-0000362, РН-0000363, РН-0000364, РН-0000365, РН-0000366, РН-0000367, РН-0000368 та податкові накладні від 11.07.2011 №43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51.

Так, згідно із специфікацією та вищевказаними видатковими накладними позивач придбав устаткування на суму 4853635,28 грн., в т.ч.ПДВ-808939,22 грн.

Крім того, на підставі договору про виконання робіт №0911 від 01.09.2011 ПП «Альфа-Тех» зобов'язалось за завданням позивача виконати роботи по формуванню комплектів фурнітури для виробництва меблів, розкрою заготовок для пакування, переробці коркових виробів та інше.

На підтвердження реальності вчиненої між Позивачем та ПП «Альфа-Тех» господарської операції позивачем надані акт приймання виконаних робіт №1 від 22.12.2011 та податкові накладні від 16.12.2011 №№ 31, 32, 33 та від 19.12.2011 №№ 38, 39.

Згідно із специфікаціями та вищевказаними видатковими накладними позивач придбав устаткування на суму 1533653,87 грн., в т.ч. ПДВ -255608,98 грн.

Також між позивачем та ПП «Альфа-Тех» укладено договір купівлі-продажу устаткування №0111 від 01.11.2011, згідно якого ПП «Альфа-Тех» зобов'язалось продати, а позивач купити технологічне устаткування для виробництва меблів, що було в експлуатації та відновлене та складське устаткування, перелічене у специфікації.

При здійсненні взаємовідносин за договором ПП «Альфа-Тех» було оформлено на користь позивача видаткові накладні від 16.12.2011 №№РН-000620, РН-000621, РН-000622, від 19.12.2011 №№РН-000623, РН-000624 та податкові накладні від 11.07.2011 №43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Крім, того суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договору, були сфальсифікованими, як і не надано відомостей про звернення до правоохоронних органів у зв'язку з виявленими порушеннями складання завідомо неправдивих документів звітності.

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «безтоварності» здійснених позивачем господарських операцій.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, під час проведення перевірки податковим органом предметом дослідження перевіряючих були лише декларації з податку на додану вартість з розшифровками податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагента та дані «АІС співставлення ПЗ та ПК», акт виїзної документальної перевірки ПП «Альфа-Тех» з питань достовірності задекларованих показників у декларації з податку на додану вартість за період грудень 2011 року від 18.04.2011 № 175/22-20/35894741, при цьому будь-яких відомостей, в тому числі і податкових накладних, на підставі яких позивачем у перевіряємому періоді віднесено суми до податкового кредиту, податковим органом при здійсненні перевірки досліджено не було.

Так, як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням позивача фактично притягнуто до відповідальності за віднесення сум до податкового кредиту, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, однак, як вже було зазначено вище, відповідачем під час проведення документальної перевірки не досліджувалось первинних документів на підставі яких позивачем формувався податковий кредит, усі висновки викладені у акті перевірки ґрунтуються лише на даних Автоматизованої системи співставлення податкового кредиту та податкових зобов'язань в розрізі контрагентів на рівні ДПА України.

Окрім того, судова колегія вважає помилковим висновок суду про недоведеність позивачем того факту, що господарські операції з контрагентом мають реальний характер.

Відповідно до положень статті 11 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час відповідно до принципу офіційного з'ясування обставин справи, передбаченого частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Задля вжиття належних заходів із метою встановлення обставин правомірності позовних вимога або їх безпідставності суд повинен витребувати у податкового органу або платника податків ті докази, які не надані учасниками справи, але які, на думку суду, можуть підтвердити або спростувати доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків. Відповідні дії можуть бути вчинені судом на підставі пункту 1 частини другої статті 110, статті 114 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі ненадходження витребуваних додаткових доказів у строк, установлений судом, спір може бути розв'язано на підставі наявних у справі доказів.

Вказана позиція висловлена в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України № 742/11/13-11 від 02.06.2011 р.

Проте, як убачається із матеріалів справи, судом не було проведено відповідних дій щодо встановлення факту реальності здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом.

Так, суд першої інстанції в своєму рішенні лише зазначив, що будь-яких інших доказів на підтвердження факту виконання у повному обсязі сторонами зобов'язань за наведеним договором не надано.

В той же час позивачем на підтвердження зазначеної обставини суду апеляційної інстанції було надано необхідні документи, які долучені до матеріалів справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 195 КАС України, якими закріплено, що суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає необґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає за можливе дослідити первинні документи, додані до апеляційної скарги позивача, як доказ реальності здійснення господарських операцій між ТОВ «МВЦ» та ПП «Альфа-Тех».

Так, апелянтом було надано договори, акти приймання-передачі устаткування, банківські виписки з особового рахунку ТОВ «МВЦ», видаткові накладні, акти приймання-передачі, прибуткові накладні, товарно-транспортні накладні, вантажні митні декларації.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

З усього цього слідує, що належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків акту перевірки, відтак, правочини, укладені позивачем з ПП «Альфа-Тех» відповідають нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача з контрагентом, що підтверджуються первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Що ж стосується твердження відповідача про те, що правочини, укладені між позивачем та ПП «Альфа-Тех» є нікчемними, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Інших підстав для визнання правочину нікчемним чинним законодавством України не передбачено.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яке викладене у постанові Пленуму від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. Водночас, при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем будь-яких доказів щодо винесення вироку за вчинення будь-якого злочину, пов'язаного саме з господарською діяльністю позивача та вказаного контрагента не надано.

Податковим органом не наведено жодної підстави та не надано належних доказів вважати укладені позивачем угоди - нікчемними правочинами.

В свою чергу, державним податковим інспекціям надано право подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами (ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»), а не самостійно вирішувати дане питання.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України № К-1470/09 від 15.04.2009 року.

Також колегією суддів взято до уваги лист Державного комітету України з питань регуляторної політки та підприємництва № 7319 від 16.09.2011 року, де зазначено, що головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки. Вказані ж в актах податкових органів недоліки, допущені суб'єктами господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину.

Крім того, колегія суддів, зазначає, що контрагент позивача ПП «Альфа-Тех» на момент складання податкових накладних був зареєстрований як платник податку на додану вартість у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак, судом, під час здійснення судочинства не було враховано вимогу вказаної норми закону. Так, відповідачем не надано належних доказів на підтвердження висновку про порушення позивачем податкового законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

За таких обставин, висновки суду першої інстанцій щодо правомірності прийняття державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м. Києва податкового повідомлення-рішення від 29.05.2012. №0002712230 не ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до п.1, 4 ч.1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний виставковий центр» задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 грудня 2012 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний виставковий центр» задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва від 29.05.2012. №0002712230.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в порядку та строки передбачені ст. 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:

О.М. Оксененко

Судді:

Г.М. Бистрик

В.Г. Усенко

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Бистрик Г.М.

Усенко В.Г.