Ухвала суду № 31328046, 22.05.2013, Апеляційний суд Київської області

Справа № 1001/329/2012 Головуючий у І інстанції ЛитвиненкоПровадження № 11/780/519/13 Доповідач у 2 інстанції Зіміна В.Б.Категорія 34 22.05.2013

УХВАЛА

Іменем України

22 травня 2013 року м. Київ.

Колегія суддів судової палати з розгляду

кримінальних справ апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого Левчука О.Д.

суддів Зіміної В.Б., Полосенко В.С.

з участю: прокурора Красківського В.П.

потерпілих ОСОБА_2

захисника ОСОБА_3

засудженого ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві кримінальну справу за апеляціями прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції та потерпілої ОСОБА_2 на вирок Баришівського районного суду Київської області від 27 лютого 2013 року,-

в с т а н о в и л а:

Вироком Баришівського районного суду Київської області від 27 лютого 2013 року

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Лєрмонтове Серишівського району Амурської області Російської Федерації, українця, громадянина України, освіта вища, непрацюючого, одруженого, має на утриманні двох малолітніх дітей 2006 та 2009 років народження, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 раніше не судимого,

засуджено за ч.1 ст. 286 КК України до покарання у вигляді штрафу в розмірі 100 (ста) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 1700 (одна тисяча сімсот) гривень на користь держави без позбавлення прав керування транспортними засобами;

виправдано за ч.2 ст. 365, ч.1 ст. 366 КК України за недоведеністю його участі у вчиненні злочину.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь потерпілої ОСОБА_2 4474 (чотири тисячі чотириста сімдесят чотири) грн. 67 коп. заподіяної матеріальної шкоди та 10000 (десять тисяч) грн.. заподіяної моральної шкоди, всього стягнуто 14474 (чотирнадцять тисяч чотириста сімдесят чотири) грн. 67 коп.

Запобіжний захід засудженому до набрання вироком законної сили залишено підписку про невиїзд.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Згідно із вироком, органами досудового слідства ОСОБА_4 обвинувачується в тому, що 14.03.2006 р. близько 19 год., він, працюючи на посаді помічника дільничного інспектора міліції Яготинського РВ ГУ МВС України в Київській області, в званні сержанта міліції і являючись службовою особою, яка згідно з положенням ст. 1 Закону України «Про міліцію», постійно здійснює функції представника влади, прибув на територію молочнотоварної ферми сільськогосподарського ТОВ «Світанок» в с. Червоному Яготинського району Київської області. Приводом для цього стало телефонне повідомлення від керівника підприємства про перебування на фермі ОСОБА_5 у стані алкогольного сп'яніння і його конфлікту із бійкою зі сторожами.

Увійшовши до приміщення ферми, ОСОБА_4 запропонував ОСОБА_5 вийти із ним на подвір'я, коли той вже ні з ким не конфліктував і його поведінка не являла небезпеки. Вийшовши з приміщення, ОСОБА_4, без попередження і вияснення обставин, наніс ОСОБА_5 удар кулаком в обличчя, заподіявши перелом нижньої щелепи, який віднесений до категорії тілесних ушкоджень середньої тяжкості за ознакою тривалості розладу здоров'я.

Перевищення ОСОБА_4 влади проявилось у тому, що він, згідно до положень ч.2 ст. 12 Закону України «Про міліцію», мав право застосувати силу без попередження тільки в разі виникнення безпосередньої загрози життю або здоровю громадян чи йому особисто. Проте, така загроза, як і взагалі необхідність застосування заходів фізичного впливу до ОСОБА_5, були відсутні. ОСОБА_4 вчинив дії, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, за відсутності цієї умови.

Після травмування ОСОБА_5, ОСОБА_4 не забезпечив подання йому необхідної допомоги в найкоротший строк, як того вимагає ч.4 ст. 12 Закону України «Про міліцію», а відразу поїхав з місця події.

Ці дії ОСОБА_4 органом досудового слідства були кваліфіковані за ч.2 ст. 365 КК України, як перевищення влади, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав та повноважень, і заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам ОСОБА_5 як окремого громадянина та супроводжувалися насильством.

Крім того, ОСОБА_4 обвинувачується в тому, що застосував щодо ОСОБА_5 заходи фізичного впливу і заподіяв йому тілесні ушкоджень, всупереч вимогам ч.5, 6 ст. 12 Закону України «Про міліцію», рапортом не довів до відома начальника для сповіщення прокуророві, а сфальсифікував матеріали перевірки за фактом отримання ОСОБА_5 ушкоджень начебто в результаті падіння з воза. 17.03.2006р. в період з 9 год. до 13 год. ОСОБА_4 у приміщенні Яготинського районного відділу головного управління МВС України в Київській області, розташованому у м. Яготині Київської області, виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за цим фактом, на підставі п.2 ч.1 ст. 6 КПК України, зазначивши у ній завідомо неправдиві дані про таке падіння. Ця постанова, як офіційний документ, стала підставою для припинення, передбаченої ст. 97 КПК України, перевірки повідомлення з лікарні про госпіталізацію ОСОБА_5

Ці дії ОСОБА_4 органом досудового слідства були кваліфіковані за ч.1 ст 366 КК України, як внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, а також складанні і видачі неправдивих документів, ОСОБА_4 вчинив службове підроблення.

Вироком Баришівського районного суду Київської області від 27.02.2013 року ОСОБА_4 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст. 365, ч.1 ст. 366 КК України та виправдано за недоведеністю його участі у вчиненні злочинів.

Обґрунтовуючи прийняте рішення, суд першої інстанції послався на те, що проаналізувавши зібрані по справі та досліджені в судовому засіданні докази, керуючись вимогами ст. 62 Конституції України про те, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, суд прийшов до висновку, що їх (докази) не можна визнати достатніми для того, щоб зробити безперечний висновок про те, що ОСОБА_4 скоїв інкримінований йому злочин, передбачений ч.2 ст. 365 КК України.

Як зазначено у вироку, оскільки з матеріалів справи та досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що підсудний ОСОБА_4 тільки виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 17.03.2006р. за наданим йому рапортом оперативного чергового Яготинського районного відділу ГУ ОСОБА_6 та поясненнями ОСОБА_5 про те, що він отримав тілесні ушкодження від падіння з воза не підробляючи її, суд вважає за необхідне виправдати підсудного в інкримінованому йому злочинному діянні, передбаченому ч.1 ст. 366 КК України.

Разом з тим, суд визнав доведеним, що ОСОБА_4, керуючи транспортним засобом, порушив правила безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження за наступних обставин.

06.09.2011р. близько 17 год. ОСОБА_4, керуючи автомобілем «ВАЗ-2104» д.р.н. НОМЕР_1 рухався по вул. Шевченка в с. Сулимівка Яготинського району, поблизу АДРЕСА_2 грубо порушив вимоги ПДР України, а саме: п. п. 1.7, 2.3 «б», 12.1, 12.3, 12.4.

Проігнорувавши вказані норми безпеки дорожнього руху, не вибравши безпечної швидкості, ОСОБА_4 допустив неуважність, перевищив дозволену швидкість і згідно з висновком судової автотехнічної експертизи №786А від 24.10.2011р., перед початком гальмування, рухався від 76 до 94 км/год., в результаті чого втратив контроль за дорожньою ситуацією і автомобілем та вчинив наїзд на пішохода - людину похилого віку ОСОБА_7, яка переходила дорогу по його руху.

За даних дорожніх обставин, ОСОБА_4 повинен був діяти відповідно до вимог п.п. 12.3, 12.4 ПДР України, тобто рухатись зі швидкістю не більше 60 км/год., та з моменту виникнення небезпеки для руху при об'єктивній видимості потерпілої біля осьової лінії - 87 м., негайно вжити заходів по зменшенню швидкості автомобіля аж до його зупинки і при дозволеній швидкості мав технічну можливість відвернути наїзд шляхом застосування екстреного гальмування.

Внаслідок наїзду ОСОБА_7 отримала обширну скальповану рану голови, рвану рану правої гомілки, струс-забій головного мозку, перелом хірургічної шийки плечової кістки та підвивих голівки плеча, підвертлюжний перелом правої стегнової кістки, відрив малого вертлюга без зміщень, перелом 2-4 ребер з права, які у сукупності віднесені до категорії тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Ці суспільно-небезпечні наслідки перебувають у прямому причинному зв'язку з порушенням ОСОБА_4 вищезазначених ПДР України.

В апеляції прокурор зазначає, що вирок суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, невідповідність призначеного судом покарання ступені тяжкості злочину та особі засудженого, неповноту судового слідства та істотні порушення кримінально-процесуального закону.

Так, суд першої інстанції вказав, що основним джерелом доказів винуватості ОСОБА_4 є показання потерпілого ОСОБА_5, які є непослідовними, суперечливими та такими, що повністю спростовуються показання підсудного, частини свідків та частково самого потерпілого. При цьому, суд залишив поза увагою, що потерпілий упродовж семи років надає послідовні покази по суті обвинувачення, вказуючи прямо про спричинення йому саме ОСОБА_4 тілесного ушкодження, яке йому інкримінується.

Також, у вироку суд дійшов до висновку про те, що він не виключає можливості заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Однак, такий висновок сам по собі є припущенням, яке не можна покласти в основу прийнятого рішення.

Однобічно судом оцінюються показання судово-медичного експерта ОСОБА_10 про те, що ОСОБА_5, перебуваючи у стані сп'яніння, отримавши перелом щелепи, міг не знати про це.

Необґрунтованими є і висновки суду про недоведеність вини ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому злочину за ч.1 ст. 366 КК України, який умисно, розуміючи злочинність своїх дій у відношенні ОСОБА_11 вчинив службове підроблення.

Також, апелянт зазначає, що суд першої інстанції фактично не виконав вказівок Апеляційного суду Київської області наведених в ухвалі від 29.12.2010р., чим припустився неповноти судового слідства.

Крім цього, судом всупереч вимогам ст. 65 КК України, в частині обвинувачення за ч.1 ст. 286 КК України, призначено покарання, що не відповідає ступені тяжкості злочину та особі засудженого. Більш того, судом за відсутності на те правових підстав та без застосування положень ст. 69 КК України засудженому призначено покарання нижче від найнижчої межі визначеної санкцією ч.1 ст. 286 КК України.

В зв'язку з цим, прокурор просить вирок Баришівського районного суду Київської області від 27.02.2013 року щодо ОСОБА_4 скасувати та постановити свій вирок, за яким ОСОБА_4 визнати винним та засудити за ч.1 ст. 286 КК України до 3 років обмеження волі, з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки, за ч.2 ст. 365 КК України до 4 років позбавлення волі, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням владних повноважень строком на 3 роки, за ч.1 ст. 366 КК України до 2 років обмеження волі, з позбавлення права обіймати посади, пов'язані із здійсненням владних повноважень строком на 2 роки і на підставі ст. 49 КК України звільнити у зв'язку з закінченням строків давності. На підставі ст. ст. 54, 70, 72 КК України шляхом часткового складання призначених покарань остаточно призначити засудженому ОСОБА_4 покарання у вигляді 4 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням владних повноважень строком на 3 роки, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки та з позбавленням спеціального звання працівника міліції «сержант міліції».

В апеляції потерпіла ОСОБА_2 вважає вирок суду першої інстанції незаконним, через невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого і істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону.

Так, суд першої інстанції формально пославшись у вироку на ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_4 злочину, безпідставно застосував до нього покарання у виді штрафу, тобто прийняв явно несправедливе в силу м'якості рішення.

Разом з тим, призначаючи ОСОБА_4 покарання, суд першої інстанції не взяв до уваги вимоги ст. 65 КК України та п.3 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2007р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» і не врахував належним чином його ставлення до скоєного, який хоча вину свою і визнав, але не відшкодував заподіяну злочином реальну шкоду, що настала після ДТП, а також думку потерпілої сторони, яка наполягала на позбавленні засудженого волі.

Також, на думку апелянта, судом без належних на те підстав враховано щире каяття ОСОБА_4 та сприяння в розкритті злочину як пом'якшуючі покарання обставини. Суд прийшов до хибного висновку приймаючи рішення щодо стягнення з ОСОБА_4 на її користь моральної шкоди завданої злочином в сумі 10000 грн., зменшивши її та не вмотивувавши належним чином, а обмежився лише зазначенням ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, заподіяних ОСОБА_7 та фактом відшкодувань засудженим незначної частини шкоди. Крім того, судом не прийнято рішення про стягнення коштів витрачених Яготинською ЦРЛ, де на стаціонарному лікуванні перебувала її мати ОСОБА_7, що було встановлено в судовому засіданні, однак безпідставно залишилось поза увагою суду.

Дані порушення вимог кримінально-процесуального закону є істотними і відповідно до п.3 ч.1 ст. 367 КПК України на думку потерпілої ОСОБА_2 є підставою для скасування вироку в частині вирішення цивільного позову.

В зв'язку з цим, потерпіла просить вирок Баришівського районного суду Київської області від 27.02.2013р. щодо ОСОБА_4 за ч.1 ст. 286 КК України скасувати, як незаконний, а кримінальну справу повернути на новий судовий розгляд до суду першої інстанції у іншому складі суду.

Вислухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення:

прокурора, який підтримав апеляцію прокурора, підтвердив її доводи і просив задовольнити, а апеляцію потерпілої підтримав частково, в частині неправильного застосування кримінального закону;

потерпілу ОСОБА_2, яка свою апеляцію та апеляцію прокурора підтримала;

засудженого та його захисника, які вважають апеляції прокурора та потерпілої ОСОБА_2 не обґрунтованими та просили відмовити в їх задоволенні, а вирок суду залишити без змін;

вивчивши матеріали справи, вислухавши учасників судового розгляду в дебатах та засудженого з останнім словом, обговоривши доводи апеляції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляція потерпілої підлягає задоволенню, а апеляція прокурора - частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 323 КПК України (1960 року) вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Вирок повинен ґрунтуватись на матеріалах, всебічно і повно досліджених в судовому засіданні.

Вирок суду повинен бути мотивованим, у нього мають бути викладені докази, які стали підставою для висновку суду про винність особи.

Відповідно до п. п. 2, 4 ч.1 ст. 367 КПК України (1960 року) підставами для скасування або зміни судових рішень, зазначених у ч.1 ст. 347 КПК України (1960 року), при розгляді справи в апеляційному суді є невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи та неправильне застосування кримінального закону.

Згідно п.1 ч.1 ст. 369 КПК України (1960 року) вирок чи постанова вважаються такими, що не відповідають фактичним обставинам справи коли висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Ст. 371 КПК України (1960 року) визначено, що неправильним застосуванням кримінального закону, що тягне за собою скасування або зміну вироку є незастосування судом кримінального закону, який підлягає застосуванню.

Відповідно до ст. 327 КПК України (1960 року) виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину

У відповідності до ч.4 ст. 334 КПК України (1960 року), мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

Відповідно до вказаних норм закону, у мотивувальній частині виправдувального вироку має бути викладений аналіз і оцінка доказів, що були зібрані під час досудового слідства і подані у судовому засіданні, та висновок суду про те, чому суд відкинув докази обвинувачення.

В той же час, як встановлено під час апеляційного розгляду справи, судом першої інстанції вищевказані вимоги закону в повній мірі під час судового розгляду справи не виконані. Суд неповно перевірив докази у справі та не усунув суперечності в доказах.

Як вбачається з матеріалів справи потерпілий ОСОБА_5 як під час досудового слідства, так і в ході неодноразових судових засідань давав логічні і послідовні покази про обставини спричинення йому тілесних ушкоджень ОСОБА_4

Його покази також узгоджуються з поясненнями свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, які також під час досудового слідства, і в судових засіданнях стверджували про те, що після спілкування з ОСОБА_4, ОСОБА_5 тримався за щелепу та в нього була кровотеча.

Спростовуючи покази зазначених свідків та аналізуючи докази по справі, суд першої інстанції у вироку навів висновки, які є незрозумілими та суперечливими, мають взаємовиключні формулювання. Так, у своєму вироку суд посилається на покази судово-медичного експерта ОСОБА_15, а саме зазначає, що прямої кровотечі у ОСОБА_5. не було, оскільки про це не зазначалося в історії хвороби при надходженні потерпілого до лікарні, що на думку суду спростовує пояснення свідків про наявність кровотечі При цьому, суд не бере до уваги час спричинення травми потерпілому ОСОБА_5 та час його прибуття до лікарні, а також те, що зазначені покази судово-медичного експерта ніяким чином не можуть спростовувати покази свідків (т.7 а.с. 151 абз. 3).

Далі суд робить висновки: «та обставина, що кров у потерпілого з'явилася після того, як він поспілкувався із ОСОБА_4 не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки свідки ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_12 та ОСОБА_16 зазначили лише, що бачили кров на потерпілому, а коли вона з'явилась, їм невідомо» (т.7 а.с. 151 абз. 5).

Також суд зазначає у вироку: «суд відноситься критично до показів свідка ОСОБА_13 у судовому засіданні про те, що коли ОСОБА_5 зайшов з вулиці, то він бачив на ньому кров. Суд першої інстанції вважає, що дані покази ніяким чином не підтверджують спричинення підсудним потерпілому тілесних ушкоджень, так як сам свідок підтвердив, що він приїхав разом з дільничним і не бачив у якому стані був потерпілий до цього, чи була на ньому кров після бійки із сторожами» (т.7 а.с. 151 абз.7).

В той же час з матеріалів справи, а саме протоколів судових засідань вбачається, що свідки ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_11 підтвердили покази, які давали на досудовому слідстві та неодноразово в судових засіданнях в частині, що вони бачили кров на потерпілому після його спілкування з ОСОБА_4, однак дані покази свідків та потерпілого залишилось без належного дослідження судом першої інстанції, оцінені однобічно, без аналізу та оцінки в сукупності з іншими доказами по справі, а тому колегія суду вважає, що висновки суду першої інстанції зроблені у вироку щодо фактичних обставин справи є непослідовними, необґрунтованими, нелогічними та мають взаємовиключні формулювання.

Під час розгляду справи судом першої інстанції було встановлено та зазначено у вироку, що 14.03.2006р. у вечірній час до 19 год. в приміщенні сараю молочнотоварної ферми ТОВ «Світанок» в с. Червоному Яготинського району між потерпілим ОСОБА_5 та сторожами ОСОБА_8 і ОСОБА_9 відбувся конфлікт і бійка, під час якої ОСОБА_8 намагаючись захистити напарника ОСОБА_9 від побиття його ОСОБА_5, декілька разів ударив потерпілого кулаком по обличчю, з чого суд зробив висновок про можливість заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому свідками ОСОБА_8 чи ОСОБА_9

На думку колегії суддів даний висновок суду є припущенням і не може являтися доказом невинуватості засудженого ОСОБА_4

Також, є незрозумілими висновки суду першої інстанції про те, що з того, що ОСОБА_4 тільки виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 17.03.2006р. за наданим йому рапортом та поясненнями ОСОБА_5 щодо того, що останній отримав тілесні ушкодження від падіння з воза, не підробляючи її, не вбачається безпосереднього вчинення ОСОБА_4 інкримінованого йому злочину, передбаченого ч.1 ст. 366 КК України.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 14.03.2012р. був скасований вирок Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду від 09.12.2011р., яким ОСОБА_4 був засуджений за ч.1 ст. 286 КК України до 2 років обмеження волі без позбавлення права керувати транспортними засобами та на підставі ст. ст. 75, 76 КК України звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

В ухвалі колегія суддів зазначила, що доводи апеляції прокурора про м'якість призначеного засудженому покарання є обґрунтованими та звернула увагу суду першої інстанції на те, що судом не надано оцінки тому, що в матеріалах кримінальної справи є свідоцтво про смерть потерпілої ОСОБА_7 та довідка про причину смерті в якій вказується, що причиною смерті серед інших є і тілесні ушкодження, які були їй спричиненні в ході ДТП, винним у якій суд визнав ОСОБА_4

Однак, приймаючи рішення, суд першої інстанції не врахував вимоги Апеляційного суду Київської області, викладені в ухвалі від 14.03.2012р., не дослідив зазначені обставини, не дав їм належної оцінки і засудив ОСОБА_4 за ч.1 ст. 286 КК України до штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян без позбавлення права керування транспортними засобами, що є м'якшим за попереднє призначене покарання.

Крім того, судом першої інстанції без застосування ст. 69 КК України призначено засудженому покарання нижче від найнижчої межі, визначеної санкцією ч.1 ст. 286 КК України та рішення в цій частині не вмотивоване, що є істотним порушенням норм кримінального та кримінально-процесуального закону, а тому доводи апеляцій прокурора та потерпілої про м'якість призначеного покарання засудженому ОСОБА_4 за злочин, передбачений ч.1 ст. 286 КК України на думку колегії суддів є обґрунтованими.

Таким чином, аналіз матеріалів даної кримінальної справи свідчить про те, що судом першої інстанції допущено неповноту судового слідства та не усунуто ряд суперечностей у доказах, на що звертається увага в апеляціях, і без усунення яких вирок не може вважатися законним та обґрунтованим, допущено неправильне застосування кримінального закону, а тому вирок суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати зазначене, усунути вказані порушення та всебічно, повно та об'єктивно перевірити наведені в апеляціях прокурора та потерпілої доводи, після чого постановити рішення з дотриманням усіх вимог кримінального та кримінально-процесуального законів.

Керуючись ст. ст. 365, 366 КПК України (1960 року), колегія суддів Апеляційного суду Київської області;-

у х в а л и л а :

Апеляцію потерпілої - задовольнити, апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнити частково.

Вирок Баришівського районного суду Київської області від 27 лютого 2013 року щодо ОСОБА_4 скасувати, а справу повернути на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суду.

СУДДІ

Левчук О.Д. Зіміна В.Б. Полосенко В.С.