Рішення № 31257074, 08.04.2013, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа № 784/1032/13 08.04.2013 08.04.2013 08.04.2013

Провадження №22ц/784/1143/13 Головуючий 1 інстанції Батченко О.В.

Категорія - 19 Доповідач апеляційної інстанції Лисенко П.П.

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

08 квітня 2013 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Серебрякової Т.В. та Шолох З.Л.,

із секретарем судового засідання Скопенко В.М.,

за участі:

відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2013 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, набутих й утримуваних ними без достатньої правової підстави,-

у с т а н о в и л а :

01 грудня 2011 року ОСОБА_4 пред'явила зазначений позов, який обґрунтовувала наступним.

Подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_3, на праві спільної сумісної власності належить трикімнатна квартира АДРЕСА_1.

Восени 2011 року вона домовилася з ними про купівлю-продаж названої квартири за 59 500 доларів США.

06 жовтня 2011 року, в рахунок майбутнього платежу за квартиру, передала їм в якості авансу 8 000 гривень, обумовивши сплату решти суми - днем укладення в належній формі договору купівлі-продажу.

У подальшому, з вини подружжя, які не звільнили квартиру, договір купівлі-продажу не відбувся, через що вона попросила повернути передану грошову суму, проте грошей не отримала.

Посилаючись на указані обставини, просила позов задовольнити.

22 лютого 2012 року, ОСОБА_2 пред'явив до ОСОБА_4 зустрічний позов, про відшкодування збитків та моральної шкоди.

Ухвалою названого суду, постановлену у судовому засіданні без видалення до нарадчої кімнати (а.с. - 64), і яка набрала законної сили - у прийнятті зустрічного позову було відмовлено.

У судовому засіданні позивач позов підтримала.

Відповідачі позов не визнали, вважають, що не повинні повертати позивачеві гроші, оскільки вина у зриві договору купівлі-продажу лежить на покупцеві, а за договором про передачу авансу, це звільняє їх від обов'язку повертати грошові кошти, отримані як аванс.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2013 року позов задоволено у повному розмірі і вирішено питання про розподіл судових витрат.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали на це рішення апеляційну скаргу, в якій просять його скасувати і ухвалити у справі нове рішення, яким у позові відмовити за його безпідставністю.

Скаргу обґрунтовували невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи і положенням чинних цивільного та цивільно-процесуального законодавств.

Апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржене рішення суду 1 інстанції в частині розподілу судових витрат змінити, оскільки в ній суд постановив його без точного додержанням норм процесуального права, і залишити без зміни в іншій частині.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому судовому рішенні, районний суд виходив з того, що між сторонами існує зобов'язання у зв'язку із збереженням відповідачами без достатньої правової підстави грошей позивачки, авансованих у зв'язку із бажанням придбати належну тим квартиру, а оскільки договір купівлі-продажу квартири не відбувся, то відповідачі повинні повернути отриману грошову суму.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.

В силу ст. 11 ЦК України, права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За ст.ст. 6, 626 - 628 ЦК України - договором є домовленість двох або більше сторін,спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, проте і при цьому, для них є обов'язковим урахування вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За сутністю обов'язків сторін у зобов'язанні та взаємної залежності договорів один від одного, договори бувають попередні, основні, додаткові та договори на забезпечення виконання основного договору (зобов'язання).

Основний договір - це договір, що містить істотні умови, обов'язкові для такого виду договорів, а також передбачає інші, обумовлені сторонами права та обов'язки сторін по ньому.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

При цьому, попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, то у письмовій формі.

Главою 49 ЦК України передбачено 6 видів забезпечення виконання зобов'язань, одним з яких є завдаток, які втілюються в життя укладенням відповідних договорів .

Всі вони є додатковими зобов'язаннями, їх метою є стимулювання належного виконання сторонами головного зобов'язання і вони слідують долі головного зобов'язання.

Забезпечувальні зобов'язання можуть встановлюватися тільки по відношенню до дійсних вимог, які містяться в головному зобов'язанні.

Без укладення в належній формі головного зобов'язання неможливо укласти дійсне забезпечувальне зобов'язання.

За ст. 638 ЦК України, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з істотних умов договору, це стосується консенсуальних договорів.

Для договору купівлі-продажу квартири, у відповідності зі ст. 657 ЦК України, належною формою його укладення - є нотаріальна форма.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу квартири, в силу ст. ст. 216, 220 ЦК України, тягне за собою його нікчемність, а значить - він не є реальним і не може забезпечуватися додатковими зобов'язаннями, він не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

В силу ст. 570 ЦК України, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом та повертається у тому розмірі у якому вона була надана.

З системного аналізу зазначених норм, випливає висновок про те, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Цей обов'язок зберігається за названою особою і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Назване положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події, зокрема і у разі повернення виконаного за недійсним правочином або повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.

Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом та повертається у тому розмірі у якому вона була надана.

Як вбачається з матеріалів справи, 06 жовтня 2011 року сторони уклали між собою договір, який за своєю сутністю є попереднім до договору купівлі-продажу квартири, виписавши в ньому положення, встановлені законодавцем до договорів завдатку. Цей договорі є нікчемним, а основний договір, аванс за яким видавався, не відбувся. Тому в силу ст. 1212 ЦК України, відповідачі, як особи, що отримали аванс, повинні його повернути позивачеві. Оскільки ті від цього відмовляються, то безпідставно утримувані гроші слід стягнути з них у солідарному порядку, оскільки вони як співвласники майна, частки в якому не визначені, діяли сумісно, за судовим рішенням.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і районний суд, то в зазначеній частині підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

В той же час, розподіляючи судові витрати, суд не у повній мірі дотримався положень глави 8 ЦПК України і не звернув своєї уваги на положення Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20 грудня 2011 року.

Так, судом з відповідачів у дольовому порядку на користь позивача стягнуто по 694 гривні 25 копійок, що в сумі становить 1 385 гривень 50 копійок. За його розрахунками, її складовими є - 1 200 гривень витрат позивача на правову допомогу і 188 гривень 20 копійок судового збору.

У повній мірі з таким погодитися не можна.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України - судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати та звільнення від сплати встановлюються законом України «Про судовий збір».

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать:

· витрати на правову допомогу;

· витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду;

· витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

· витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи;

· витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України, якщо позов задоволено частково судові витрати призначаються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

З наведеного і слід було виходити при розподілі судових витрат.

Так, на час пред'явлення даного позову розмір судового збору, належного до сплати становив 188 гривень 20 копійок (1% ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати станом на 1 січня 2011 року - 941 гривня = 188 гривень 20 копійок), і саме названу суму слід було сплатити позивачці при подачі позовної заяви, така ж сума підлягала б компенсації, у разі задоволення позову у повному обсязі, за судовим рішенням.

Оскільки, саме названу суму суд стягнув з відповідачів, то в цій частині рішення є також вірним.

В той же час, при стягненні компенсації витрат на правову допомогу суд допустився помилки.

Позивач кінцево просила стягнути на її користь 1 200 гривень компенсації витрат на правову допомогу і суд задовольнив це клопотання у повному обсязі.

Проте з таким у повній мірі погодитися не можна.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судовий збір» - розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Як вбачається з матеріалів справи, у судовому засіданні правова допомога надавалася протягом 1 години, іншого допустимими та належними доказами позивач не довів, хоча за ст. 60 ЦПК України то є його обов'язком.

На 08 лютого 2013 року мінімальна заробітна плата становила 1 147 гривень, а, відповідно, 40 % - 458 гривень 80 копійок. Саме в наведеному розмірі і слід було стягнути компенсацію.

В загальному з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь позивача слід було стягнути 647 гривень судових витрат, тобто по 323 гривні 50 копійок з кожного.

Оскільки суд стягнув її у значно більшому розмірі, то компенсацію слід зменшити рішенням суду апеляційної інстанції, відкоригувавши відповідно загальний розмір стягнення.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів ,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2013 року змінити, зменшивши розмір судових витрат, стягнутих в дольовому порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 з 694 гривень 25 копійок до 323 гривні 50 копійок, з кожного.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає чинності з дня його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Судді: