Рішення № 30829502, 01.04.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-51/16177-2012 01.04.13

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «А.В.С.»

до Київської міської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації)

про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради, визнання договору частково недійсним та виключення пункту договору

Судді: Пригунова А.Б. (головуюча)

Чебикіна С.О.

Гулевець О.В.

Представники:

від позивача: Пантія О.А.

від відповідача: Матвіяк Л.В.

від третьої особи: Матвіяк Л.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про скасування п.п. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. №419-5/1829 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею»; визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.», що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003 р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік». Позовні вимоги обґрунтовані зміною законодавства України, що регулюють правовідносини сторін, а саме: позивач посилається на ч.7 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» якою заборонено органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, та, крім того, згідно з пунктом 7 розділу V Прикінцевих положень вказаного закону будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ, прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього закону, прийняті до набрання чинності цим законом, підлягають приведенню у відповідність з цим законом. Позивач зазначив, що спірне рішення відповідача не було приведено у відповідність до вимог закону, а отже є таким, що не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню, а абзац п. 8.4 договору оренди земельної ділянки підлягає виключенню шляхом внесення змін до договору. Нормативно обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач посилався також на положення ст. ст. 203, 207, 321, 652 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2012 р. порушено провадження у справі № 5011-51/16177-2012, призначено її до розгляду у судовому засіданні на 05.12.2012 р. за участю представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи та залучено до участі у розгляді даної справи третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації).

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 16.01.2013 р., у зв'язку з перебуванням судді Пригунової А.Б. у відпустці, справу № 5011-51/16177-2012 передано судді Івченку А.М. для подальшого розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.01.2013 р. справу № 5011-51/16177-2012 призначено до розгляду у судовому засіданні на 30.01.2013 р.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 30.01.2013 р. у зв'язку з виходом судді Пригунової А.Б. із відпустки, справу № 5011-51/16177-2012 передано їй для розгляду.

Третя особа - Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації) подало письмові пояснення по справі, у яких зазначає, що акти цивільного законодавства не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність, в той час як обов'язок, що випливає з рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 не є цивільною відповідальністю.

Також третя особа зазначає, що на момент укладення договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., останній не суперечив нормам законодавства України.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечив, мотивуючи свої заперечення тим, що в Законі України «Про регулювання містобудівної діяльності», на який посилається позивач в обґрунтування заявлених вимог, не зазначається про незаконність рішень органів місцевого самоврядування, прийнятих до набрання чинності вказаним законом, а лише надано вказівку щодо приведення таких рішень у відповідність до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Розгляд справи переносився в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2013 р. призначено колегіальний розгляд справи № 5011-51/16177-2012.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 04.03.2013 р. визначено склад суду для розгляду справи № 5011-51/16177-2012 - Пригунова А.Б. (головуюча), Чебикіна С.О. та Гулевець О.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2013 р. у складі: Пригунова А.Б. (головуюча), Чебикіна С.О. та Гулевець О.В. справу № 5011-51/16177-2012 прийнято до свого провадження та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 25.03.2013 р. за участю представників сторін та третьої особи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2013 р. у даній справі розгляд справи призначено на 01.04.2013 р.

29.03.2013 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва Товариство з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» подало заяву про зміну підстав позову у справі № 5011-51/16177-2012. При цьому позивач зазначає, що спірне рішення Київської міської ради має бути частково скасоване, а абзац п. 8.4 договору має бути визнаний недійсним та виключений з договору оренди, оскільки станом на даний час, не дивлячись на відповідні звернення позивача, зазначене рішення не приведене у відповідність до вимог чинного законодавства - пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та, крім того, не внесені відповідні зміни до договору оренди. Крім того, позивач звертає увагу суду на те, що укладаючи договір оренди, сторони останнього не могли передбачити, що відповідачу буде заборонено законом вимагати передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), а отже при укладенні договору його сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане. Крім того, така обставина не могла бути усунена і після її виникнення, оскільки законотворча діяльність є виключною компетенцією Верховної Ради України, як законодавчого органу України. При цьому, позивач стверджує, що виконання обов'язку про передачу частини площі приміщення на сьогоднішній день призведе до значних фінансових втрат позивача, що, в свою чергу, позбавить позивача на те, на що він розраховував при укладенні договору. Тож, позивач вважає, що Товариство з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» не може вважатися стороною, яка несе ризик зміни обставин, оскільки зміна обставин пов'язана із прийняттям правового акту, що захищає права позивача. Нормативно обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилається на п. 10 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» від 16.09.2008 р. № 509-VІ, Закон України "Про планування і забудову територій", Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 188 Господарського кодексу України, ст. 652 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 4 Господарського процесуального кодексу України.

Також, через канцелярію суду в порядку ст.83 Господарського процесуального кодексу України, обргунтовуючи необхідністю захисту своїх прав і законних інтересів, позивач подав клопотання про вихід суду за межі позовних вимог у даній справі.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Як зазначається у п. 3.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 від 26.12.2011 р. право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви.

При цьому, відповідно до п. 3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 від 26.12.2011 р. розгляд справи починається заново і в разі зміни складу суду (в тому числі з одноосібного на колегіальний, навіть якщо до складу колегії суддів входить суддя, який раніше одноособово розглядав дану справу), а отже, спочатку починається й перебіг строку вирішення спору.

Таким чином, враховуючи, що заява позивача про зміну підстав позову відповідає положенням ст. 22 Господарського процесуального кодексу України та подана до початку розгляду справи по суті, суд вважає за необхідне прийняти її до розгляду та задовольнити.

За таких обставин, суд розглядає вимоги, зазначені у позовній заяві та з підстав, що викладені у заяві про зміну підстав позову.

Також, розглянувши клопотання позивача про вихід за межі позовних вимог у даній справі, суд дійшов висновку про його обґрунтованість, а тому, з метою захисту прав та інтересів позивача вважає за необхідне його задовольнити та вийти за межі позовних вимог у даній справі.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками провадження у справі, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.

У судовому засіданні 01.04.2013 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження у справі, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» затверджено проект відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудованими, прибудованими приміщеннями та паркінгом на вул. Анрі Барбюса, 37/1 у Печерському районі міста Києва; передано Товариству з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» за умови виконання п. 28.1. цього рішення, у довгострокову оренду на 15 років земельну ділянку площею 1, 73 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудованими, прибудованими приміщеннями та паркінгом на вул. Анрі Барбюса, 37/1 у Печерському районі міста Києва.

Пунктом 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» на Товариство з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» покладено обов'язок передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік».

17.12.2004 р. між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого відповідач, на підставі п. 28 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829, зобов'язався за актом приймання-передачі передати, а позивач - прийняти в строкове платне користування земельну ділянку площею 14 341 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудованими, прибудованими приміщеннями та паркінгом на вул. Анрі Барбюса, 37/1 у Печерському районі міста Києва строком на 15 років.

Відповідно до п. 8.4. договору позивач зобов'язався передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державно адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік».

Відповідно до п. 10 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» від 16.09.2008 р. № 509-VІ Закон України "Про планування і забудову територій" доповнено ст. 27-1 згідно з частиною 8 якої органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» № 800-VІ від 25.12.2008 р. внесено зміни до ч. 8 ст. 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій" та встановлено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема, житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

17.02.2011 р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» (набрав чинності з 12.03.2011 р.) частиною 7 статті 40 якого закріплено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

Листом вих. № 160 від 26.06.2012 р. Товариство з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» звернулось до Київської міської ради з вимогами про скасування п. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 з метою приведення вказаного рішення у відповідність до вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» та Київською міською радою, що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, шляхом виключення абз. 8 п. 8.4. вказаного договору наступного змісту: «передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік».

Листом № 03-85/24915 від 17.08.2012 р. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомило Товариство з обмеженою відповідальністю «А.В.С.», що для вирішення питання про внесення змін до рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 та договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р. № 82-6-00292 необхідно звернутись до проектної землевпорядної організації, що має відповідну ліцензію та замовити виготовлення землевпорядної документації на підставі якої Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) забезпечить підготовку відповідного проекту рішення.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ст.ст. 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За змістом ст.12 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент прийняття спірного рішення.) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу ст.124 вказаного Кодексу України (у відповідній редакції) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» від 16.09.2008 р. № 509-VІ Закон України "Про планування і забудову територій" доповнено ст. 27-1 згідно з частиною 8 якої органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, встановленої цією статтею.

12.03.2011 р. набрав чинності Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» частиною 7 статті 40 якого встановлено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

З наведеного випливає, що норми Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в частині заборони органам місцевого самоврядування вимагати передачі площі у новозбудованих об'єктах, розповсюджується і на відносини, що виникли до набрання вказаним законом чинності.

За приписами ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

За приписами ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, повноваження органу місцевого самоврядування мають бути визначені на рівні Конституції України та законів України.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до рішення Конституційного суду України від 09.02.1999 р. у справі № 1-7/99 положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Постановою Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі №17/241, яка в силу ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх судів України, касаційна інстанція дійшла висновку, що необгрунтованим є надання судами зворотної дії у часі Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» № 800-VІ від 25.12.2008 р., згідно з розділом III "Прикінцеві та перехідні положення" якого пункт 5 статті 22 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» № 401-XIV утратив чинність, а до статті 27 Закону України «Про планування і забудову територій» № 1699-Ш внесено зміни відносно відрахування пайових внесків замовником після прийняття об'єкта в експлуатацію, оскільки рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України роз'яснив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. А положення частини першої статті 58 Конституції України (про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи) треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Частиною 1 ст.21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Разом з тим, здійснивши аналіз норм чинного законодавства України, виходячи із фактичних обставин справи, суд дійшов висновку, що на момент прийняття Київською міською радою рішення від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 в оспорюваній частині - а саме п. 28.1.7 - не суперечило чинним на момент його прийняття нормам законодавства України.

За таких обставин у суду відсутні правові підстави для скасування пп. 28.1.7. рішення Київської міської ради №419-5/1829 від 15.07.04р., а тому суд відмовляє у задоволенні вказаної позовної вимоги.

Щодо заявлених позовних вимог про визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.», що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003 р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік» ,суд вважає за необхідне відзначити наступне.

За змістом постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За приписами ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

Таким чином, приймаючи до уваги приписи вказаних нормативно-правових актів, при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним пункту договору позивачем повинно бути доведено наявність обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання недійсною угоди на момент її укладення.

Відповідно до ст.140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

У рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009р. Конституційного Суду України у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що в Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ч.1 ст.144). На основі цього положення Конституції України в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (ч.1 ст.59).

Проаналізувавщи рішення Київської міської ради №419-5/1829 від 15.07.2004р. в частині, що стосується позивача, суд дійшов висновку, що вказане рішення було прийнято Київською міською радою в межах повноважень органу місцевого самоврядування та у відповідності до вимог Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі» тощо, які діяли на момент його прийняття та є обов'язковим до виконання.

Згідно із п.7 ст.179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів.

Статтями 6, 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Тобто, виходячи зі змісту ст.ст.6, 627, 628 Цивільного кодексу України, сторони договору визначили умови вказаного договору на власний розсуд та прийняли на себе зобов'язання щодо його виконання.

Доказів невідповідності договору актам цивільного законодавства і порушення цивільних прав або інтересів позивача на момент прийняття рішення та укладання договору Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С. всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не представлено.

В свою чергу, суд звертає увагу на те, що Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» набув чинності 12.03.2011р., тобто, вже після укладення сторонами договору оренди.

Виходячи зі змісту ст.58 Конституції України, у відповідності до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, приписи ч. 7 ст.40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не можуть бути підставою для визнання частково недійсним договору, який було укладено, відповідно, до набрання чинності нормами вказаного Закону України.

При цьому, суд звертає увагу на те, що позивач в поданій до суду заяві про зміну підстав позову не зазначив, яким саме нормам законодавства суперечить п. 8.4 договору на момент його укладення. Натомість, обґрунтовуючи позовні вимоги в цій частині, позивач, в тому числі, посилається на ст. 652 Цивільного кодексу України, яка передбачає можливість зміни або розірвання договору у разі істотної зміни обставин та, відповідно, не встановлює правового наслідку у вигляді недійсності договору.

Також суд звертає увагу на те, що статтею 54 Господарського процесуального кодексу України встановлено вимоги до форми і змісту позовної заяви, відповідно до яких позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником та повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог.

Зміст позовних вимог включає предмет і підстави позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстави позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відносяться: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Також, цивільне право або інтерес підлягає захисту іншим способом, що встановлений договором або законом. Разом з тим, визначений позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді виключення пункту договору зазначеному переліку не відповідає. В той же час позивачем не наведено, а судом, відповідно, не встановлено інших положень законодавства, що передбачали б такий спосіб захисту порушеного права, як виключення пункту договору.

Висновки суду стосовно необхідності дослідження відповідності предмету позову, визначеним законом способам захисту права узгоджуються з правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною у постанові від 26.06.2008р. по справі №7/124-07.

Згідно із правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 13.07.2004р. у справі №10/732, п.4.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», суд, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити у позові.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

На думку суду, обраний позивачем спосіб захисту - виключення абзацу п.8.4 договору не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав.

Таким чином, приймаючи до уваги вищевикладене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» про визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.», що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003 р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік» визнаються судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Разом з тим, судом з метою захисту прав та законних інтересів позивача судом задоволено клопотання про вихід за межі позовних вимог у даній справі в порядку ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне внести зімни до спірного договору шляхом виключення абзацу п. 8.4. договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.», що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів, щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003 р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік». При цьому суд виходить з наступного.

Обгрунтовуючи свої вимоги, позивач, також, посилається на те, що ним, з метою приведення пп. 28.1.7 рішення Київської міської ради № 419-5/1829 від 15.07.04р. та договору оренди від 17.12.04р., укладеному між сторонами, у відповідність до вимог чинного законодавства України на адресу відповідача направлявся лист №160 від 28 червня 2012.

В свою чергу, суд відзначає, що Київською міською радою на момент прийняття рішення у даній справі не дотримано вимог п. 7 розділу 5 Прикінцевих положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» щодо приведення рішення №419-5/1829 від 15.07.04р. (в частині, що визначає обов'язок позивача передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003 р. № 267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік» у відповідність до норм названого закону, а тому в силу положень ч.2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, пп. 28.1.7 вищезазначеного рішення відповідача судом не застосовується, оскільки на даний час він не відповідає положенням чинного законодавства України.

Позивач стверджує, що після укладення договору істотно змінилися обставини, якими сторони керувалися при його укладенні, оскільки неможливо було передбачити, що відповідачу буде заборонено законом вимагати передачі матеріальних або нематеріальних активів, а отже при укладенні договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; така обставина не могла бути усунена після її виконання, оскільки законотворча діяльність є виключною компетенцією Верховної Ради України, як законодавчого органу України. Крім того, виконання обов'язку про передачу частини площі приміщення на сьогоднішній день призведене до значних фінансових втрат позивача, що, в свою чергу, позбавить позивача на те, на що він розраховував. Тож, на думку позивача, останній не може вважатися стороною, яка несе ризик зміни обставин, оскільки зміна обставин пов'язана із прийняттям правового акту, що захищає права позивача.

Статтею 652 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Отже, закон пов'язує можливість внесення змін до договору за умов наявності одночасно чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, при істотній зміні обставин, про що, зокрема, зазначається у постанові Верховного Суду України від 27.02.2012 р. у справі № 2/52-09 та, відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковим для суду.

Наразі, у п.2 Роз'яснення №02-5/111 від 12.03.1999р. Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» зазначено, що сторони не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору.

Проаналізувавши положення законодавства, суд дійшов висновку, що заборона вимагати від забудовників передачі частини житлових приміщень органам місцевого самоврядування була внесена Законом України від 25 грудня 2008 року "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", у зв'язку з необхідністю захисту інтересів забудовників та інвесторів в умовах світової фінансової кризи.

В свою чергу, судом встановлено, що позивачем вчинялись дії щодо приведення договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р. у відповідність до норм чинного законодавства шляхом внесення змін до вказаного договору та виключення положень, що суперечать вимогам закону, в той час як відповідач фактично ухиляється від виконання вимог, що містяться в Законі України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Тож, суд погоджується із твердженням позивача про неможливість сторін передбачити, що відповідачу в силу вимог закону буде заборонено вимагати передачі матеріальних або нематеріальних активів, а отже цілком обґрунтованим є його доводи, що при укладенні договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане.

Також обґрунтованим визнається твердження позивача про те, що законотворча діяльність є виключною компетенцією Верховної Ради України, як законодавчого органу України, а тому зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися і виконання обов'язку щодо передачі частини площі приміщення на сьогоднішній день призведене до значних фінансових втрат позивача, а отже виконання договору в цій частині порушило б співвідношення майнових інтересів сторін.

Таким чином, позивач не може вважатися стороною, яка несе ризик зміни обставин, оскільки зміна обставин пов'язана із прийняттям правового акту, що захищає права позивача та, крім того, із суті договору або звичаїв ділового звороту не випливає, що ризик зміни обставин несе позивач.

Такої ж позиції дотримується й Вищий господарський суд України, про що зазначено у постанові від 25.01.2012 р. № 51/344. та Верховний Суд України, що знайшло своє відображення у постанові від 27.02.12р. у справі №2/52-09 та, відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковим для суду.

Таким чином, твердження позивача про наявність одночасно чотирьох визначених ст. 652 Цивільного кодексу України обставин, які є підставою для внесення змін до договору у зв'язку з істотною зміною обставин, суд визнає обґрунтованим.

Підсумовуючи наведене, суд відмовляє позивачу у задоволенні заявлених позовних вимог, разом з тим, в порядку ч.2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України вносить зміни до договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» та Київською міською радою, що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів шляхом виключення абзацу п. 8.4. договору щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік». При цьому, з огляду на те, що спір у справі доведено до судового розгляду внаслідок бездіяльності відповідача в цій частині, суд вважає за необхідне покласти судовий збір в сумі 1147,00 грн. на відповідача, стягнувши його на користь Державного бюджету України.

Витрати по сплаті судового збору в сумі 2 146, 00 грн. відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Крім того, враховуючи що у даній справі заявлено дві вимоги немайнового характеру, суд, в порядку ст. 7 Закону України «Про судовий збір», вважає за необхідне повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» суму зайво сплаченого судового збору у розмірі 63 307, 00 грн.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні вимоги про скасування пп. 28.1.7. рішення Київської міської ради від 15.07.2004 р. № 419-5/1829 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» відмовити.

2. У задоволенні вимог про визнання недійсним та виключення абзацу п. 8.4. договору щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік» відмовити.

3. Внести зміни до договору оренди земельної ділянки від 17.12.2004 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» (м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 37/1 «Б», код ЄДРПОУ 32348227) та Київською міською радою (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141), що зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації про що зроблено запис від 27.04.2005 р. за № 82-6-00292 у книзі записів державно реєстрації договорів шляхом виключення абзацу п. 8.4. договору щодо передачі Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 10 % загальної площі будинків (крім службової) на підставі п. 41 рішення Київської міської ради від 18.12.2003р. №267/1142 «Про бюджет міста Києва на 2004 рік» .

4. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «А.В.С.» (м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 37/1 «Б», код ЄДРПОУ 32348227) з Державного бюджету України суму зайво сплаченого судового збору у розмірі 63 307, 00 (шістдесят три тисячі триста сім грн. 00 коп.) грн. на підставі платіжного доручення №1217 від 08.11.12р., оригінал якого знаходиться у матеріалах справи №5011-51/16177-2012р.

5. Стягнути з Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 1147,00 (одна тисяча сто сорок сім ) грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 08.04.2013 р.

Судді: Пригунова А.Б. (головуюча)

Чебикіна С.О.

Гулевець О.В.