Ухвала суду № 30639662, 19.03.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"19" березня 2013 р. м. Київ К-28020/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.

суддів: Голубєвої Г.К.

Приходько І.В.

за участю секретаря судового засідання: Лисенко Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 вересня 2009 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2010 року

у справі № 2а-4602/09/2670

за позовом Відкритого акціонерного товариства «ЕРСТЕ Банк»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

про скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 вересня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2010 року, адміністративний позов Відкритого акціонерного товариства «ЕРСТЕ Банк»(позивач) до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (відповідач) задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0000702201/0 від 29 квітня 2009 року.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями у справі, відповідач оскаржив їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

В поданій касаційній скарзі, ДПІ у Шевченківському районі м. Києва, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 вересня 2009 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2010 року та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В запереченні на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а постановлені у справі судові рішення -без змін.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено виїзну планову перевірку ВАТ «ЕРСТЕ Банк»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 квітня 2007 року по 31 грудня 2008 року, за результатами якої складено акт № 47/2201/34001693 від 15 квітня 2009 року.

На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000702201/0 від 29 квітня 2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 606 650,12 грн. (415 244,81 грн. -основний платіж, 191 405,31 грн. -штрафні (фінансові) санкції).

Перевіркою встановлено порушення позивачем пункту 3.1 статті 3, підпунктів 8.1.1, 8.1.2 пункту 8.1, підпункту 8.2.2 пункту 8.2, підпункту 8.3.2 пункту 8.3, підпункту 8.4.1 пункту 8.4, підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі -Закон № 334/94-ВР) у зв'язку з неправомірним віднесенням сум податку на додану вартість, фактично сплачених при придбанні легкових автомобілів, які відносяться до основних фондів та підлягають амортизації, на збільшення балансової вартості другої групи основних фондів, а також неправомірним віднесенням до четвертої групи основних фондів, замість першої групи, комутаторів, маршрутизаторів та джерел безперебійного живлення та, як наслідок, проведенням нарахування амортизаційних відрахувань в податковому обліку за ставкою 15 відсотків, замість 2 відсотків.

Задовольняючи адміністративний позов, суди попередніх інстанцій виходили з наступних мотивів, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі -Закон № 168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 8.2.1 пункту 8.2 статті 8 Закону № 334/94-ВР під терміном «основні фонди»слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Крім того, відповідно до Положення (Стандарту) бухгалтерського обліку № 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 року № 92, основними засобами є матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Отже, з урахуванням приписів підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР платник податку на додану вартість має право на включення до складу податкового кредиту звітного періоду сум податку на додану вартість, нарахованих (сплачених) у цьому звітному періоді при придбанні легкового автомобіля, який є основним фондом, підлягає амортизації та який заплановано використовувати для оподатковуваних операцій в межах господарської діяльності.

Поряд з цим, абзацом 2 підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР передбачено, що не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з доводами судів попередніх інстанцій про те, що нормами Закону № 168/97-ВР створено неоднозначну можливість трактування порядку формування податкового кредиту платником податку на додану вартість при придбанні легкового автомобіля.

Крім того, Законом № 168/97-ВР створено також і неоднозначну можливість трактування порядку відображення в податковому обліку сум податку на додану вартість, нарахованих (сплачених) при придбанні легкового автомобіля, якщо платником не буде сформовано податковий кредит при здійсненні даної операції.

Так, пунктом 1.17 статті 1 Закону № 168/97-ВР визначено, що ряд термінів, у тому числі і термін «валові витрати виробництва (обігу)», розуміються у значенні, визначеному Законом № 334/94-ВР.

Підпунктом 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на прибуток підприємств, податку на нерухомість, а також податків, встановлених пунктами 7.8, 10.2 і статтею 13 цього Закону; сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, сплату податків на доходи фізичних осіб, які відраховуються за рахунок сум виплат таких доходів згідно із законом України про оподаткування доходів фізичних осіб.

При цьому, податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат, або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом № 168/97-ВР, у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування таким податком.

Тобто, відповідно до абзацу 2 підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат згідно із Законом № 168/97-ВР, проте це заборонено згідно з вимогами підпункту 5.3.3 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР, оскільки, придбаний легковий автомобіль використовується в оподатковуваних операціях, а не таких, що звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування.

Таким чином, оскільки, на час виникнення спірних правовідносин Закон № 168/97-ВР та Закон № 334/94-ВР допускали неоднозначне трактування прав та обов'язків платника податку щодо реалізації права компенсувати витрати, понесені у зв'язку із сплатою податку на додану вартість при придбанні легкового автомобіля, то судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано застосовано в даному випадку положення підпункту 4.4.1 пункту 4.1 статті 4 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо врегулювання конфлікту інтересів.

Підпунктом 8.2.2 пункту 8.2 статті 8 Закону № 334/94-ВР передбачено, що основні фонди підлягають розподілу за групами. При цьому, до першої групи належать будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі; до другої групи -автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них; до третьої -будь-які інші основні фонди, не включені до першої, другої та четвертої груп; до четвертої -електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Як встановлено судами, комутатори та маршрутизатори є програмно-апаратним комплексом, використовуються для автоматичної обробки інформації, є частиною інформаційної системи банку та працюють як комп'ютери під управлінням операційної системи. Джерела безперебійного живлення є також частиною інформаційної системи банку, яка забезпечує не тільки енергозабезпечення комп'ютерних пристроїв у разі відключення їх від електропостачання, а й для моніторингу часу коректного запуску програм, які дозволяють виключити комп'ютерне обладнання.

Вказані пристрої є сучасним електронним обладнанням, яке застосовується для функціонування інформаційної системи банку, та мають невеликий строк служби, що обумовлений моральним старінням, а також не можуть самостійно використовуватись як окремо функціонуючі пристрої.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшли вірного висновку, що витрати на придбання комутаторів, маршрутизаторів та джерел безперебійного живлення позивачем правомірно відображено в податковому обліку як створення основних фондів четвертої групи.

При цьому, суди обґрунтовано відхилили доводи податкового органу про необхідність віднесення вказаних пристроїв до першої групи основних фондів, оскільки, за приписами підпункту 8.2.2 пункту 8.2 статті 8 Закону № 334/94-ВР до першої групи відносяться передавальні пристрої саме будівель та споруд, якими, в свою чергу, спірні пристрої не є.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до зміни чи скасування постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 вересня 2009 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2010 року.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 вересня 2009 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2010 року -без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановленими главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Рибченко А.О.

Судді Голубєва Г.К.

Приходько І.В.