Ухвала суду № 29563040, 19.02.2013, Вінницький апеляційний адміністративний суд

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 2а/0270/4890/12

Головуючий у 1-й інстанції: Вергелес А.В.

Суддя-доповідач: Залімський І. Г.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2013 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Залімського І. Г.

суддів: Білоуса О.В. Мельник-Томенко Ж. М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Іллінецької міжрайонної державної податкової інспекції (Липовецьке відділення) на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2013 року у справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Липовецькиймаслосирзавод" до Іллінецької міжрайонної державної податкової інспекції (Липовецьке відділення) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення , -

В С Т А Н О В И В :

В жовтні 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю "Липовецький маслосир завод" (далі - ТОВ "Липовецький маслосир завод", позивач) звернулось до Вінницького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Іллінецької міжрайонної державної податкової інспекції (Липовецьке відділення ) (далі - Іллінецька МДПІ, відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2013 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2013 року скасувати, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з'ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованої постанови.

Сторони у справі повноважних представників у судове засідання не направили, хоча повідомлялись про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, що підтверджується матеріалами справи.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, працівниками Іллінецької МДПІ проведена позапланова виїзна перевірка ТОВ "Липовецький маслосир завод" з питань правових відносин з ФОП ОСОБА_2 за період з 01.04.2011 р. по 31.08.2011 р., ТОВ "Декос Альянс" за період з 01.10.2011 р. по 30.11.2011 р.

За результатами перевірки складено акт №110/22/36522729 від 24.09.2012 р.

В ході перевірки виявлені та відображені в акті перевірки порушення позивачем вимог: ч. 2 ст. 30, ст.ст. 42, 92, 93, 203, 215, 216, 234, 532, 626, 629, 655, 658 Цивільного кодексу України, що полягає в укладенні ТОВ "Липовецький маслосир завод" правочинів, які мають фіктивний характер та ознаки нікчемності, що підтверджує відсутність наміру створення правових наслідків даних правочинів; пункту 198.2, п. 198.3, п. 198.6, ст. 198, п. 201.1, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, шляхом заниження податкових зобов'язань з податку на додану вартість на 160968 грн.

На підставі висновків перевірки Іллінецькою МДПІ прийнято податкове повідомлення-рішення №0000512301 від 10 жовтня 2012 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з ПДВ в розмірі 200109,75 грн., з яких 160968,00 грн. за основним платежем та 39141,75 грн. - штрафні санкції.

Задовольняючи позовні вимоги ТОВ "Липовецький маслосир завод", суд першої інстанції виходив з того, висновки перевірки, викладені в акті №110/22/36522729 від 24.09.2012 р. є необґрунтованими, а тому прийняте на їх підставі податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

В період, який охоплювала перевірка, позивач перебував в договірних правовідносинах із ТОВ "Декос Альянс" (договір поставки б/н від 28.08.2011 року) та ФОП ОСОБА_2 (договір поставки № 4/02 від 17.02.2011 року).

Виконання вказаних договорів та здійснення поставок товарів підтверджується наявними в матеріалах справи податковими та видатковими накладними, платіжними дорученнями, журналами прийому молока та оборотно-сальдовими відомостями.

Як вбачається із матеріалів справи, підставою для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення слугував висновок податкового органу про нікчемність правочинів, укладених ТОВ "Липовецький маслосир завод" із ТОВ "Декос Альянс" та ФОП ОСОБА_2 Даного висновку відповідач дійшов, виходячи із непідтвердженням позивачем факту транспортування товарів, отриманих останнім від вказаних контрагентів, та здійснення ТОВ "Декос Альянс" діяльності, спрямованої на отримання податкової вигоди для інших осіб.

Згідно п.198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. Для операцій із ввезення на митну територію України товарів та з постачання послуг нерезидентом на митній території України датою виникнення права на віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати (нарахування) податку за податковими зобов'язаннями згідно з п. 187.8 ст. 187 цього Кодексу (п.198.2 ст. 198 ПК України).

Відповідно до п.198.3 ст. 193 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно приписів п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.

Відповідно до п.201.1 ст.201 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору.

Згідно п. 44.1 ст. 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з

визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Таким чином, за змістом положень статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку на додану вартість виникає в разі придбання товару, що підтверджене податковими та видатковими накладними. Крім того, обов'язковою є наявність документів, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 N 996-ХІУ визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно ст. 2 цього Закону сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік господарських операцій будується на принципі превалювання сутності над формою, згідно якого операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми.

Згідно ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Судом встановлено, що надані позивачем первинні документи відповідають вказаним вимогам, а тому формування податкового кредиту їх підставі є правомірним.

Відсутність товарно-транспортних накладних, які відповідно до ст.48 Закону України "Про автомобільний транспорт в Україні" є основними документами на перевезення вантажів, не може бути підставою недійсності договорів постачання, у зв'язку з наступним.

Статтею 48 Закону України "Про автомобільний транспорт в Україні" визначений перелік документів для перевізника і водія, на підставі яких здійснюються перевезення вантажів автомобільним транспортом. В той же час у вказаному Законі відсутнє визначення переліку документів, наявність яких є обов'язковою для покупця товару, який не є замовником перевезення.

За змістом п.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року N 363, товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Пунктом 11.1 вказаних Правил визначено, що товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля є основними документами на перевезення вантажів.

Проте жодним нормативно-правовим актом не встановлено, що товарно-транспортні накладні та дорожні листи є єдиними документами, які підтверджують факт поставки товару від продавця до покупця. У випадку їх відсутності платник податку позбавлений права на включення до валових витрат вартості придбаного товару, а не до податкового кредиту з податку на додану вартість, вказаного в податковій накладній, виписаній постачальником товару.

Окрім цього, в пункті 4.1 договору 28.08.2011 року передбачено, що поставка продукції здійснюється на умовах EXW - склад продавця за правилами тлумачення міжнародних торгових термінів ІНКОТЕРМС (в редакції 2000 р.). При цьому обов'язок завантаження продукції в транспорт покладається на продавця. Транспортування продукції від місця поставки здійснюється спеціалізованим відповідно обладнаним транспортним засобом. Продавець залишає за собою право використовувати для транспортування молока покупцю спеціалізовані транспортні засоби сторонніх організацій. Продавець зобов'язується забезпечити відповідність транспорту санітарним вимогам і нормам.

За договором поставки від 17.02.2011 року обов'язок доставки товару покладено також на продавця. З огляду на викладене, позивач не може мати в наявності документи, що підтверджують факт перевезення товарів.

Щодо висновків відповідача про нікчемність правочинів позивача із вказаними контрагентами суд звертає увагу на таке.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Водночас, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого вказаною статтею міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Крім того, при кваліфікації правочину за цією статтею, має враховуватись вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма пов'язує недійсність господарського зобов'язання з наступним: 1) невідповідністю його змісту вимогам закону; 2) наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; 3) укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Відповідачем не надано доказів порушення позивачем при укладанні/виконанні правочину конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання договору, як і не доведено вини позивача та наявності умислу при укладенні угод.

Відповідно до листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16 вересня 2011 року №7319, яким роз'яснено, що головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки. Вказані ж в актах податкових органів недоліки, допущені суб'єктами господарювання при укладанні та виконанні договору, не є підставою для визнання правочину нікчемним, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину.

Крім того, Іллінецькою МДПІ не було враховано приписи частини 1 статті 201 Цивільного кодексу України згідно з якими правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами перевірок, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті перевірки висновки є суто суб`єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв`язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз`яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним нормативно-правовим актом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку про безпідставність та необґрунтованість висновку податкового органу, щодо визначення правочинів, укладених позивачем із ТОВ "Декос Альянс" та ФОП ОСОБА_2 нікчемними.

Також відповідач зазначив, що контрагент позивача (ТОВ "Декос Альянс") здійснює протиправну діяльності, спрямовану лише на отримання податкової вигоди для третіх осіб, а тому вищевказані операції є фіктивними.

В цій частині колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу відповідача на наступне.

Загальним принципом юридичної відповідальності є вина в порушенні законодавчо встановленого імперативного правила поведінки. Закон не передбачає відповідальності за винні дії іншої особи.

Невиконання контрагентом свого зобов'язання зокрема зі сплати ПДВ до бюджету тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення позивача як платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Зазначене підтверджується також практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 198 та статті 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, судова колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Іллінецької міжрайонної державної податкової інспекції (Липовецьке відділення), - залишити без задоволення, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 10 січня 2013 року, - без змін.

Ухвала суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. ст. 212, 254 КАС України.

Головуючий Залімський І. Г.

Судді Білоус О.В.

Мельник-Томенко Ж. М.