Ухвала суду № 29086560, 23.01.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" січня 2013 р. м. Київ К-25228/09

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Борисенко І.В. за участю секретаря Титенко М.П.за участю представників: позивача:Марченка В.І., відповідача:Руднєвої Н.Ф.,Руднєвої.,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Тельманівському районі Донецької області, правонаступником якої є Новоазовська міжрайонна державна податкова інспекція Донецької області Державної податкової служби,

на постанову Господарського суду Донецької області від 09.02.2009 р.

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13.05.2009 р.

у справі № 7/429а (7/429а/5006)

за позовом Фермерського господарства «Кент»

до Державної податкової інспекції у Тельманівському районі Донецької області, правонаступником якої є Новоазовська міжрайонна державна податкова інспекція Донецької області Державної податкової служби,

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень та рішень про застосування штрафних (фінансових) санкцій,

В С Т А Н О В И Л А :

Постановою Господарського суду Донецької області від 09.02.2009 р. (суддя -Кододова О.В.) частково задоволено позовні вимоги Фермерського господарства «Кент» (надалі -позивач, ФГ «Кент») до Державної податкової інспекції у Тельманівському районі Донецької області, правонаступником якої є Новоазовська міжрайонна державна податкова інспекція Донецької області Державної податкової служби (надалі - відповідач, ДПІ у Тельманівському районі Донецької області), внаслідок чого визнані нечинними податкові повідомлення-рішення: від 04.09.2006 р. № 0000242340/2 про визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 189 148,14 грн. та штрафної (фінансової) санкції у розмірі 94 101,00 грн.; від 04.09.2006 р. № 0000502340/2 та від 03.11.2006 р. №0000502340/3 в частині застосування штрафної санкції з податку на прибуток у розмірі 2019,97грн.; від 04.09.2006 р. № 0000242340/2 та від 03.11.2006 р. № 0000242340/3 в частині визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 9048,07 грн.; від 22.05.2006 р. №00002323340/0, від 14.07.2006 р. № 0000232340/1, від 04.09.2006 р. №000323340/2 та від 03.11.2006 р. № 0000232340/3 в частині визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 17 227,74 грн. та штрафної (фінансової) санкції у розмірі 18406,79 грн.; визнані нечинними рішення від 22.05.2006 р. №0000142343/1, від 04.09.2006 р. № 0000142343/2 про застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України від 06.07.1995 р. № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (надалі -Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»), у розмірі 2 270 965,05 грн.; рішення від 22.05.2006 р. № 0000142343/1, від 04.09.2006 р. № 0000142343/2 про застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України від 23.03.1996 р. № 98/96-ВР«Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (надалі -Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»), у розмірі 250 грн. У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 13.05.2009 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Гаврищук Т.Г., судді: Сухарьок М.Г., Білак С.В.) рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу не надав.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем була проведена планова документальна перевірка з питань дотримання позивачем вимог податкового законодавства за період з 11.04.2000 р. по 01.01.2006 р., за результатами якої складено акт від 05.05.2006 р. № 1/23-114/30611342 та прийнято спірні податкові повідомлення-рішення, якими позивачеві згідно підпункту «б» пп.4.2.2 п.4.2 ст.4 Закону України 21.12.2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (надалі -Закон України № 2181-III) було визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток, податку на додану вартість та земельного податку.

Крім того, відповідачем 22.05.2006 р. були прийняті рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій: № 0000142343/0, яким застосовані передбачені п. 1 ст. 8 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»штрафні санкції в сумі 250 грн.; а також № 0000142343/1, яким до позивача були застосовані передбачені п. 1 ст. 17 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»фінансові санкції в сумі 2270965,05 грн.

Актом перевірки були зафіксовані наступні порушення:

- пп. 4.1.1 п. 4.1 ст. 4, пп. 11.3.1 п. 11.3 ст. 11 Закону України від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»(надалі -Закон України «про оподаткування прибутку підприємств»), яке полягає в тому, що підприємством до складу валових доходів не були включені доходи від продажу товарів (робіт, послуг) за 2004-2005 рр. на загальну суму 1 026 315,19 грн.;

- пп. 5.2.1, пп. 5.2.5 п. 5.2, пп. 5.6.1 п. 5.6, пп. 5.7.1 п. 5.7 ст. 5, пп. 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яке полягає у невключенні до складу валових витрат сум матеріальних витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці на суму 252033,07 грн.;

- пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, пп. 7.3.1 п. 7.3, пп. 7.4.1, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7, п. 11.29 ст. 11 Закону України від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»(надалі -Закон України «Про податок на додану вартість»), яке призвело до заниження податку на додану вартість в сумі 173 819,30 грн.;

- ст. 14 Закону України від 03.07.1992 р. № 2535-XII«Про плату за землю»(надалі -Закон України «Про плату за землю»), яке полягає у заниженні податкового зобов'язання із земельного податку на суму 1 524,72 грн. Оскільки обсяг реалізованої сільськогосподарської продукції власного виробництва позивача не досягнув межі, передбаченої ст. 2 Закону України від 17.12.1998 р. № 320-XIV«Про фіксований сільськогосподарський податок»(надалі -Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок»), тому у звітному періоді підприємство повинно було перебувати на загальній системі оподаткування та сплачувати земельний податок;

- ст. 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», яке полягає у здійсненні оптової торгівлі за готівкові кошти без придбання пільгового торгового патенту;

- п. 1 ст. 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», яке полягає у здійсненні оптової торгівлі вугіллям за готівкові кошти без застосування реєстратора розрахункових операцій.

За результатами адміністративного оскарження скарги позивача про скасування податкових повідомлень-рішень були залишені без задоволення.

Переглянувши судові рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Щодо визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає за необхідне зазначити.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок»в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, особи можуть бути зареєстровані як платники фіксованого сільськогосподарського податку, якщо такі особи є сільськогосподарськими підприємствами різних організаційно-правових форм, передбачених законами України, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, а також рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства, які займаються розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах), у яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу.

Частиною 7 цієї норми передбачено, що у разі, коли у звітному податковому періоді валовий доход від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки становить менш як 75 відсотків загальної суми валового доходу, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах.

Згідно зі змінами, які внесено Законом України від 19.06.2003 р. № 974-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності в аграрному секторі економіки», починаючи з 01.01.2004 р., підприємства, які, крім виробництва (вирощування), переробки та збуту сільськогосподарської продукції, займаються іншими видами діяльності, з метою оподаткування ведуть окремий облік фінансових результатів від інших видів господарської діяльності відповідно до пункту 7.20 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Такі фінансові результати підлягають оподаткуванню на загальних підставах.

Пунктом 14.1 ст. 14 та п. 16.4 ст. 16 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що підприємства, основною діяльністю яких є виробництво сільськогосподарської продукції, подають декларацію про прибуток у строки, визначені законом для річного податкового періоду, за формою, що встановлюється центральним податковим органом України, та сплачують податок на прибуток у порядку і розмірах, передбачених цим Законом, за підсумками звітного податкового року.

Підпунктом 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Закону України № 2181-III визначено, що податкова декларація за календарний рік подається протягом 60 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) року, а податкова декларація за календарний квартал або календарне півріччя - протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу (півріччя).

Якщо податкова декларація за квартал, півріччя, три квартали або рік розраховується наростаючим підсумком на підставі показників базових податкових періодів, з яких складаються такі квартал, півріччя, три квартали або рік (без урахування авансових внесків) згідно з відповідним законом з питань оподаткування, така декларація подається у строки, визначені цим пунктом для такого базового податкового періоду. Для цілей підпункту 4.1.4 цього пункту під терміном «базовий податковий період» слід розуміти перший податковий період звітного року, визначений відповідним законом з питань оподаткування, зокрема календарний квартал для цілей оподаткування прибутку підприємств.

Одночасно, згідно з пп. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону України № 2181-III, платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 цього Закону для подання податкової декларації.

Тобто, підприємства -платники фіксованого сільськогосподарського податку, які у 2004 році займалися іншими видами діяльності, крім сільськогосподарської, повинні були подати декларацію з податку на прибуток підприємства за 2004 рік за формою, яка встановлена наказом Державної податкової адміністрації України від 29.03.2003 р. № 143, не пізніше 01.03.2005 р. та сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у цій декларації, не пізніше 11.03.2005 р.

Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що до таких підприємств застосовуються загальні правила формування валового доходу та валових витрат.

Відповідно до п. 4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, валовий доход -це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами.

Валовий доход включає загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), у тому числі допоміжних та обслуговуючих виробництв, що не мають статусу юридичної особи, а також доходи від продажу цінних паперів, деривативів, іпотечних сертифікатів участі, іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, сертифікатів фондів операцій з нерухомістю (за винятком операцій з їх первинного випуску (розміщення), операцій з їх кінцевого погашення (ліквідації) та операцій з консолідованим іпотечним боргом відповідно до закону) (пп.4.1.1 п.4.1 ст.4 вказаного Закону).

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»валові витрати виробництва та обігу -це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються (відповідно до пп. 5.2.1 п.5.2 ст. 5 цього Закону) суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Крім того, відповідно до пп. 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 Закону з урахуванням норм пункту 5.3 цієї статті до складу валових витрат платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку (далі - працівники), які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робіт (послуг), згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, які звільняються від оподаткування згідно з нормами закону, що регулює питання оподаткування доходів фізичних осіб (законодавства, що встановлює правила оподаткування прибутковим податком з громадян).

За результатами дослідження первинних документів позивача за вересень 2004 р. -2005 рік, а саме: виписок банку, касових ордерів, накладних, податкових накладних, рахунків, доручень, судами попередніх інстанцій встановлено, що вказаними документами бухгалтерського та податкового обліку позивача частково підтверджуються висновки акту перевірки щодо порушення пп.4.1.1 ст.4, пп.5.2.1 п.5.2, пп.5.6.1 п.5.6, пп.5.7.1 ст.5, пп.11.2.1 п.11.2, пп.11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» щодо заниження податку на прибуток на загальну суму 180 100,07грн., в тому числі: за 3-4 квартали 2004 р. в сумі 51 406,21 грн.

Розбіжності в сумі податку на прибуток у розмірі 9048,07грн. виникли внаслідок того, що податковим органом при обчисленні валових доходів та валових витрат позивача не враховано приріст (убуток) балансової вартості запасів, що суперечить пп. 5.9.3 п. 5.9 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а також внаслідок розбіжностей щодо визначення дати першої події для обчислення валових доходів та валових витрат.

З огляду на вищенаведене, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню лише в частині визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 9048,07 грн.

Відповідно до пп. «а» пп. 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону України № 2181-ІІІ контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податків у разі, якщо платник податків не подає у встановлені строки податкову декларацію.

Згідно пп. 17.1.1 та пп. 17.1.2 п. 17.1 ст. 17 цього ж Закону платник податків, що не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.

У разі коли контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті «а» пп. 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 цього Закону, додатково до штрафу, встановленого пп.17.1.1 цього пункту, платник податків сплачує штраф у розмірі десяти відсотків суми податкового зобов'язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації, але не більше п'ятдесяти відсотків від суми нарахованого податкового зобов'язання та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Враховуючи наведене, оскільки максимальний розмір штрафних санкцій не повинен перевищувати 50 % від суми нарахованого податкового зобов'язання, суди попередніх інстанцій обґрунтовано не погодились із визначеним відповідачем розміром штрафних санкцій, що перевищує розмір наведеного обмеження. Оскільки сума податкового зобов'язання складає 180100,07 грн., в такому разі сума штрафних санкцій не може перевищувати 90 050,03 грн. (180 100,07 х 50 %).

Згідно до пп.17.1.1 п.17.1 ст.17 Закону України № 2181-III платник податків, що не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку, що за розрахунком відповідача складає 2040,00 грн.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій підтверджена правомірність визначення позивачу податкового зобов'язання з податку на прибуток в частині 180 100,07 грн., відтак штрафні санкції у розмірі 92 090,03 грн. (90050,03 + 2040,00) відповідачем також застосовані обґрунтовано.

Таким чином, вимоги позивача про визнання нечинними податкових повідомлень -рішень:

- від 04.09.2006 р. № 0000502340/2 та від 03.11.2006 р. № 0000502340/3 в частині застосування штрафної санкції у розмірі 2019,97 грн.;

- від 04.09.2006 р. № 0000242340/2 та від 03.11.2006 р. № 0000242340/3 в частині визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 9048,07 грн. є законними та підлягають задоволенню.

Щодо визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість слід зазначити наступне.

Відповідно до вимог пп. 7.4.1 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Як визначено пп. 7.5.1 п.7.5 ст.7 наведеного Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Підпунктом 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» забороняється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

За вимогами пп.7.2.4 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Пунктом 9.8 ст. 9 наведеного Закону встановлено, що свідоцтво про реєстрацію як платника податку на додану вартість діє до дати його анулювання.

Відповідно до п.2 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30.05.1997 р. № 165, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.06.1997р. за №233/2037, податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Правовий аналіз наведених норм законодавства дає підстави вважати, що у податковому обліку податкова накладна є тим документом, який складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця і визначається як розрахунковий документ, що підтверджує вчинення певної господарської операції, а також породжує у платника податку обов'язки та права щодо нарахування та сплати податку на додану вартість, характер яких залежить від статусу платника (продавець чи покупець), в тому числі: підтверджує право покупця на нарахування податкового кредиту.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що актом від 01.07.2002 р. №182 Державна податкова інспекція у Київському районі м. Донецька анулювала Свідоцтво про реєстрацію Приватного підприємства «Дон-Промтехніка» платником податку на додану вартість, актом від 25.10.2002 р. № 91 Державна податкова інспекція у Ворошиловському районі м. Донецька анулювала Свідоцтво про реєстрацію Приватного підприємства «Укртех» платником податку на додану вартість, актом від 28.10.2002 р. № 94 Державна податкова інспекція у Ворошиловському районі м. Донецька анулювала Свідоцтво про реєстрацію Приватного підприємства «Індустріальна компанія» платником податку на додану вартість, актом від 12.05.2004 р. № 2021/01-014 Державна податкова інспекція у Кіровському районі м. Донецька анулювала Свідоцтво про реєстрацію Приватного підприємства «Агропромснаб» платником податку на додану вартість.

Оскільки податкові накладні, на підставі яких позивач формував суму податкового кредиту, виписані контрагентами позивача вже після анулювання їх свідоцтв платника податку на додану вартість, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, які полягають в тому, що такі накладні не є розрахунковими і звітними документами, в силу положень пп. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Наведене свідчить про правильність висновків відповідача в частині неправомірності формування позивачем податкового кредиту на основі податкових накладних, виписаних зазначеними суб'єктами господарської діяльності.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України також погоджується із позицією судів першої та апеляційної інстанцій з приводу законності донарахування позивачеві земельного податку та штрафних санкцій, виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 25.06.91 р. № 1251-XII «Про систему оподаткування»в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, платниками податків і зборів (обов'язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов'язок сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі).

Згідно ст. 36 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель.

Стаття 2 Закону України «Про плату за землю»в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, передбачає, що плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, а платниками - власники землі та землекористувачі, в тому числі орендарі.

Відповідно до п. 20 ст.12 цього Закону від земельного податку звільняються на період дії Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі за умови передачі земельних ділянок та земельних часток (паїв) в оренду платнику фіксованого сільськогосподарського податку.

Преамбула Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок»передбачає, що цей Закон визначає механізм справляння фіксованого сільсько-господарського податку, що сплачується сільськогосподарськими товаровиробниками у грошовій формі.

Пунктом 7 ст.2 цього Закону передбачено, що у разі, коли у звітному податковому періоді валовий доход від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки становить менш як 75 відсотків загальної суми валового доходу, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах (Статтю 2 доповнено частиною сьомою згідно із Законом України № 2287-IV від 23.12.2004 р.).

Як вбачається із матеріалів справи, позивач у звітних податкових періодах за 2003- 2005 рр. не отримував доход від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки.

Тобто, на позивача не розповсюджується дія Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» та пільга, передбачена п. 20 ст.12 Закону України «Про плату за землю» щодо звільнення від сплати земельного податку.

За таких обставин, позивач повинен був сплачувати земельний податок на загальних підставах, що підтверджує правомірність донарахування відповідачем податкового зобов'язання із земельному податку в сумі 1 524,72 грн. та штрафних (фінансових) санкцій в сумі 1 272,36 грн.

Позиція судів попередніх інстанцій щодо неправомірності застосування до позивача штрафних санкцій за порушення порядку застосовування реєстраторів розрахункових операцій підтверджується наступним.

Підставою для застосування наведених штрафних санкцій послужив висновок податкового органу про порушення позивачем п. 1 ст. 3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», а саме: оптова торгівля вугіллям за готівкові кошти на суму 454 193,01 грн., що здійснювалася згідно прибуткових касових ордерів без застосування реєстраторів розрахункових операцій.

Згідно до п.12 ст.9 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» реєстратори розрахункових операцій та розрахункові книжки не застосовуються, якщо в місці отримання товарів (надання послуг) операції з розрахунків у готівковій формі не здійснюються (оптова торгівля тощо).

Враховуючи, що при здійсненні перевірки було встановлено отримання позивачем готівкових коштів не за місцем отримання вугілля, (позивачем здійснювалась оптова реалізація вугілля зі складів), колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується із висновком судів попередніх інстанцій щодо безпідставності застосування відповідачем штрафних санкцій.

Крім того, податковий орган помилково застосував до позивача штрафні санкції за порушення норм Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» з огляду наступне.

При застосуванні наведених штрафних санкцій податковий орган виходив з того, що позивачем порушено вимоги ст. 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» в частині здійснення оптової торгівлі покупної продукції, а саме: оптова торгівля вугіллям без придбання пільгового торгового патенту протягом жовтня 2004 р. - грудня 2005 р.

Порядок придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності визначений статтею 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, згідно ч.1 якої патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів.

За приписами ч.3 цієї статті під пунктами продажу товарів розуміються, у тому числі, оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, які використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.

Тобто, приписи зазначеної норми передбачають співпадіння місця реалізації товару та отримання коштів за нього.

Перевіркою було встановлено, що кошти при здійсненні оптової торгівлі вугіллям надходили до каси підприємства через прибуткові касові ордери. Натомість відвантаження вугільної продукції здійснювалось із орендованих позивачем складських приміщень.

За таких обставин, висновок судів попередніх інстанцій щодо непідтвердження доводів відповідача про здійснення позивачем торгівельної діяльності, яка підлягає патентування згідно до вимог Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», є обґрунтованим.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Тельманівському районі Донецької області, правонаступником якої є Новоазовська міжрайонна державна податкова інспекція Донецької області Державної податкової служби, залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду Донецької області від 09.02.2009 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13.05.2009 р. у справі № 7/429а (7/429а/5006) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 -238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:(підпис)Лосєв А.М. Судді(підпис)Бившева Л.І. (підпис) Борисенко І.В. З оригіналом згідно

помічник судді