Ухвала суду № 27645914, 22.11.2012, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2012 р. Справа № 134995/12

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Затолочного В.С.,

суддів Гінди О.М., Качмара В.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Дрогобицькому районі Львівської області Державної податкової служби на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20.06.2012 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Галнафта» до Державної податкової інспекції у Дрогобицькому районі Львівської області Державної податкової служби про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

В березні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Галнафта» (далі - Позивач, ТзОВ «Галнафта») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Дрогобицькому районі Львівської області Державної податкової служби (далі - Відповідач, ДПІ у Дрогобицькому районі) про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Позивач просить визнати протиправними податкові повідомлення-рішення від 30.12.2011р. №№ 0002232301 та 0002222301. Позов обґрунтовує тим, що висновки контролюючого органу, викладені в акті позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Галнафта» про безтоварність та нікчемність фінансового-господарських операцій з Товариством з обмеженою відповідальністю «Присфа» (далі ТзОВ «Присфа») через неможливість здійснення таких через відсутність в даного контрагента Позивача трудових ресурсів та основних засобів є безпідставними та ґрунтуються на припущеннях, спростовуються первинними документами щодо факту здійснення господарських операцій з реалізації нафтопродуктів, внаслідок чого останнє отримало прибуток, а також право на податковий кредит.

Посилаючись на норми чинного законодавства України, позивач зазначає, що в його діях відсутні порушення норм Законів України «Про податок на додану вартість», «Про оподаткування прибутку підприємств», ЦК України, оскільки валові витрати підприємства та податковий кредит нараховані на підставі належним чином оформлених первинних документів.

Нести відповідальність за порушення податкового законодавства з боку контрагента позивач не повинен.

Тому просить визнати недійсним та скасувати оскаржувані податкові повідомлення-рішення.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20.06.2012 року позов задоволено.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що надані Позивачем документи свідчать про підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, а також про фактичне здійснення господарських операцій між ТзОВ «Галнафта» та його контрагентом ТзОВ «Присфа». Акт податкової інспекції не містить об'єктивного аналізу господарських операцій, вчинених Позивачем і ґрунтується виключно на припущеннях щодо безтоварності операцій. Також окружний суд зазначив, що грошове зобов'язання Позивача розраховане Відповідачем за результатами перевірки, призначеної відповідно кримінально-процесуального закону, а в цьому випадку податкове повідомлення-рішення мало б прийматися лише після набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

Постанову суду першої інстанції оскаржила ДПІ у Дрогобицькому районі, подавши на неї апеляційну скаргу.

Відповідач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що постанова підлягає скасуванню.

Звертає увагу на невірно встановлені судом першої інстанції обставини. Зокрема, на думку апелянта, взаємовідносини позивача з його контрагентом ТзОВ «Присфа» мають ознаки нікчемності та фіктивності, оскільки під час перевірки вищезазначеного підприємства встановлено, що воно не володіє майном, матеріальними ресурсами, які необхідні для здійснення господарської діяльності, у нього відсутні трудові ресурси, основні фонди, складські приміщення, транспортні засоби, а відтак відсутня і фінансово-господарська діяльність. Господарські операції між Позивачем та ТзОВ «Присфа» були спрямовані на отримання податкової вигоди з метою штучного формування податкового кредиту та завищення валових витрат. За фактами фіктивного підприємництва даного контрагента Позивача порушено кримінальну справу, в ході розслідування якої встановлені зазначені факти. Тому відповідач вважає правомірним винесення оскаржуваних податкових повідомлень-рішень і просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20.06.2012 року та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Вислухавши суддю-доповідача, представника апелянта, який просить задовольнити апеляційну скаргу, представника Позивача, який просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції на підставі повно, всебічно, об'єктивно оцінених наданих сторонами доказів встановлено, що ДПІ у Дрогобицькому районі з 12.12.2011 року по 16.12.2011 року проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТзОВ «Галнафта» з питань повноти декларування, нарахування та своєчасності сплати в бюджет податків і обов'язкових платежів в період 2008-2011 років під час взаємовідносин із ТзОВ «Присфа»., про що 29.12.2011 року складено акт № 913/23-1/34454281.

На підставі складеного за результатами перевірки акта Відповідачем 30.12.2011 року прийнято податкове повідомлення-рішення № 0002222301 про збільшення позивачу грошового зобов'язання за платежем: податок на прибуток в сумі 128201 грн. (основний платіж - 102561 грн., штрафні (фінансові) санкції - 25646 грн.) та податкове повідомлення-рішення № 0002232301 про збільшення позивачу грошового зобов'язання за платежем: податок на додану вартість в сумі 102560 грн. (основний платіж - 82048 грн., штрафні (фінансові) санкції - 20512 грн.).

Підставою для прийняття вказаних податкових повідомлень-рішень є викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем:

- пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3, пункту 5.9 статті 5 Закону України від 28.12.1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції Закону України від 22.05.1997 року № 283/97-ВР (із змінами та доповненнями (далі - Закон № 283/97-ВР), в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 102561 грн., в тому числі за 3 квартал 2010 року на суму 102561 грн.;

- підпунктів 7.4.1, 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 03.04.1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (із змінами та доповненнями) (далі - Закон № 168), в результаті чого занижено ПДВ на загальну суму 82048 грн., в тому числі за жовтень 2010 року на суму 66531 грн. та за вересень 2011 року на суму 15517 грн.;

- частини 1 статті 203, 215, 228, 662, 655, 656 ЦК України в частині недодержання в момент вчинення правочину з ТзОВ «Присфа» вимог щодо спрямування на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними (пункт 5 статті 203 ЦК України).

Вказані порушення зумовлені тим, що Позивачем не здійснювалися господарські операції з ТзОВ «Присфа», оскільки СВ ПМ ДПА у Львівській області в ході розслідування кримінальної справи № 154-0019 та проведеною перевіркою ДПІ у Городоцькому районі Львівської області (акт від 06.09.2011 року № 6/23/22412468 «Про результати позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Присфа» з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.04.2009 року по 30.06.2011 року») доведено нікчемність правочину між ТзОВ «Галнафта» та ТзОВ «Присфа», а також безтоварність вказаних операцій. Тому дизпаливо, відвантажене по документах ТзОВ «Присфа», використане не в господарській діяльності ТзОВ «Галнафта».

Судом першої інстанції дано правильну оцінку наданим Позивачем первинним документам, які підтверджують фактичність здійснення спірних господарських операцій. Зокрема, рахункам на дизельне паливо, підсумковим випискам по розрахунковому рахунку Позивача, довіреностям та видатковим накладним, товарно-транспортним накладним, договором між ТзОВ «Галнафта» та ТзОВ «Присфа», видатковим і податковим накладним, які не дають підстав сумніватися в реальності здійснених фінансово-господарських операцій.

Відповідно до встановлених фактичних обставин справи, окружним судом вірно застосовані відповідні цим обставинам правовідносини.

Так, відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону № 283/97-ВР валові витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно підпункту 5.2.2 пункту 5.2 статті 5 того ж Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, в тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 283/97-ВР визначено, що не належать до складі валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Правила податкового обліку визначаються відповідними нормативними документами, що регламентують порядок оподаткування в Україні.

Виходячи з вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-XIV (далі - Закон № 996-XIV) обґрунтування відображення господарських операцій в податковому обліку здійснюється на підставі даних бухгалтерського обліку.

Статтею 2 даного Закону визначено, що сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Відповідно до пункту 3.2 статті 3 Закону № 996-XIV бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий примірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Згідно із статтею 9 Закону № 996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю й упорядкування оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні і зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст і обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Частиною 5 статті 8 цього ж Закону передбачено, що підприємство самостійно визначає облікову політику; обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації в них з додержанням єдиних засад, встановлених цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності і технології обробки облікових даних; розробляє систему і форму внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, звітності і контролю господарських операцій, визначає права працівників на підписання бухгалтерських документів.

Наказом ДПА України від 29.03.2003 року № 143 «Про затвердження форми декларації з податку на прибуток підприємства т порядку її складання» передбачено, що дані, наведені в декларації, повинні підтверджуватися первинними документами обліку та відповідати податковому обліку (звітності).

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена підпунктом 1.2 пункту 1 та підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за № 168/704 (далі - Положення).

Так, відповідно до підпункту 1.2 пункту 1 вказаного Положення господарські операції відображаються у бухгалтерському обліку методом їх суцільного і безперервного документування. Записи в облікових регістрах провадяться на підставі первинних документів, створених відповідно до вимог цього Положення.

Відповідно до пункту 2.1 Положення, первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Згідно пункту 2.2 Положення первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення.

Пунктом 2.4 Положення передбачено, що первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

На підставі аналізу зазначених норм законодавства та підзаконних актів Львівський окружний адміністративний суд дійшов правильного висновку про те, що твердження Відповідача щодо недоведеності господарських операцій ТзОВ «Галнафта» щодо продажу нафтопродуктів ТзОВ «Присфа» за умови підтвердження первинними документами їх купівлі у ВАТ «НПК «Галичина» та використання у господарській діяльності шляхом продажу з метою отримання прибутку, є помилковими та не відповідають фактичним обставинам справи.

Наведеними вище нормами Закону № 283/97-ВР передбачено як підставу для не включення до валових витрат лише повну відсутність будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства нереальних сум, не підтверджених будь-якими документами взагалі, а для підтвердження включення витрат до складу валових витрат необхідні документи, оформлені відповідно до вимог, встановлених статтею 9 Закону № 996-XIV.

Господарські операції Позивача підтверджені належним чином оформленими первинними документами, а правочини взагалі не визнані у встановленому законом порядку недійсними, як і немає інших відомостей, які б свідчили про завищення Позивачем валових витрат.

Висновки акту перевірки не ґрунтуються на нормах закону та не містять посилань на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що б підтверджували наявність факту порушення податкового законодавства саме Позивачем.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону № 168/97 (у редакції, чинній на час здійснення господарських операцій) податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97 податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (утому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону № 168/97 визначено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 цього Закону є дата здійснення першої з наступних подій:

а) дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг);

б) дата отримання податкової накладної.

У відповідності до підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону № 168/97 податкова накладна має містити: порядковий номер податкової накладної, дату її виписування, назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; податковий номер платника податку (продавця чи покупця); місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); повну назву отримувача; ціну продажу без врахування податку; ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; загальну суму коштів, що підлягають сплаті з врахуванням податку.

Згідно положень підпункту 7.2.3 статті 7 Закону № 168/97, податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом

Таким чином, податкова накладна є документом, який підтверджує сплату покупцем податку на додану вартість в ціні товару.

У пункті 1.3 статті 1 Закону № 168/97 платника податку визначено як особу, яка згідно із цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, бо особу, яка імпортує товари на митну територію України.

Пунктом 10.2 статті 10 цього ж Закону платники податку, визначені у підпунктах «а», «в», «г», «д» пункту 10.1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону.

Отже Законом № 168/97 передбачено лише один випадок невключення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку - відсутність податкової накладної.

Судом першої інстанції однозначно встановлено, що між Позивачем та ВАТ «НПК «Галичина» і ТзОВ «Присфа» відбулися господарські операції, факт виконання яких підтверджується належними та допустимими доказами, а тому Позивач при придбанні палива у ВАТ «НПК «Галичина» правомірно сформував податковий кредит.

ДПІ не наведено суду підстав, з яких податкові накладні контрагентів позивача не можна було б вважати такими, що підтверджують право позивача на податковий кредит.

З дати отримання податкової накладної у Позивача виникло право на податковий кредит.

Позивачем на підтвердження обґрунтованості віднесення до складу податкового кредиту сум ПДВ за перевірений період надано податкові накладні, які не мали недоліків та порядок заповнення яких відповідає чинному на момент їх виписки законодавству.

Зазначені обставини давали право позивачу включити ПДВ в сумі 82048,00грн. до складу податкового кредиту за липень-вересень 2010 року, що підтверджується дослідженими в судовому засіданні деклараціями з ПДВ за спірний період та додатками до них.

Сторонами не заперечувалося того факту, що ВАТ «НПК «Галичина» та ТзОВ «Присфа» на час укладення договорів купівлі-продажу з Позивачем були належним чином зареєстрованими платниками податку на додану вартість і мали право на випуск податкових накладних.

Згідно частини 2 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Відповідно до статті 10 Закону № 168/97 ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Якщо контрагент позивача у подальшому не дотримувався у своїй діяльності законодавчих норм, це тягне негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для нарахування позивачу додаткових платежів у разі якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо віднесення сплачених сум до податкового кредиту і має всі необхідні для цього документальні підтвердження.

Позивач, як платник податків, не може нести відповідальності за дії контрагентів за відсутності вини, інакше порушуються основні конституційні засади: дотримання принципу справедливості як невід'ємного елемента верховенства права (статті 8 Конституції України), індивідуальний характер відповідальності - відповідати має саме той, хто припустився порушення (стаття 61 Конституції України), забезпечення доведеності вини (стаття 129 Конституції України).

Як зазначено в пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати замість будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Практика Європейського Суду з прав людини також підтверджує такий підхід до вирішення податкових спорів. Зокрема, у рішенні від 22.01.2009 року по справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) ЄСПЛ зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Така ситуація вже знайшла своє відображення і в практиці Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень.

Так, Верховний Суд України у своєму рішенні від 29.10.2010 року у справі № 21-14-а10 підтвердив, що несплата продавцем чи його контрагентом податку на додану вартість до бюджету, у разі фактичного здійснення господарської операції, не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Згідно рішення від 31.01.2011 року у справі № 21.47а10 Верховного Суду України якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальності за негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведена практика на рівні Верховного Суду України важлива з огляду на статтю 244-2 КАС, відповідно до якої рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви при перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, діючим законодавством України не встановлено обов'язку для позивача здійснювати контроль за веденням господарської діяльності та зобов'язань сплати податку до бюджету контрагентами.

Закон не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету.

Питання податкового кредиту та бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Щодо доводів апеляційної скарги про нікчемність та фіктивність операцій позивача з контрагентами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Одним з таких правочинів відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України є правочин, який порушує публічний порядок. Зокрема, згідно частини 1 вказаної статті правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пленум Верховного Суду України в пункті 18 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначає, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договори купівлі-продажу між Позивачем та його контрагентами за своїм змістом не спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно не є нікчемними.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

До таких підстав, зокрема, належить фіктивність правочину. Згідно статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

На момент розгляду справи немає даних про визнання правочинів Позивача недійсними і відповідач не висуває вимог про таке визнання, тому відповідно до закріпленої статтею 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, зазначені вище договори позивача суд апеляційної інстанції вважає правомірними.

Окружний суд, роблячи висновок про безпідставність висновків Відповідача про безтоварність господарських операцій Позивача з його контрагентами, повно та об'єктивно проаналізовано досліджені в судовому засіданні докази. Зокрема, наявність сукупності всіх необхідних первинних документів, якими підтверджується здійснення цих операцій, а також їх відповідність основній діяльності ТзОВ «Галнафта», тривалий час його роботи на ринку з продажу нафтопродуктів (що чітко відображено в акті перевірки від 29.12.2011 року - а.с. 28).

Також суд апеляційної інстанції враховує те, що відсутність у контрагенту Позивача ТзОВ «ПРисфа» штату працівників, основних засобів не свідчить на користь фіктивності угод, оскільки господарська діяльність може здійснюватись шляхом залучення трудових ресурсів та транспорту і спосіб, зокрема, укладення цивільно-правових угод та господарських договорів, а встановлений Відповідачем факт відсутності штатних працівників за результатом аналізу податкової звітності щодо утриманих і сплачених сум податку з доходів ТзОВ «Присфа» не може слугувати належним доказом на використання праці найманих осіб загалом та не є підтвердженням безтоварності операцій.

Окрім того, доречним є посилання суду першої інстанції на те, що згідно статті 86.9 Податкового Кодексу України у разі якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

З акту перевірки, який слугував підставою для винесення Відповідачем оспорюваного податкового повідомлення-рішення, а також постанови старшого слідчого СВ ПМ ДПА у Львівській області від 21.11.2011 року, вбачається, що документальна позапланова виїзна перевірка ТзОВ «Галнафта» з питань повноти декларування, нарахування та своєчасності сплати в бюджет податків і обов'язкових платежів в період 2008-2011 років під час взаємовідносин із ТзОВ «ПРисфа» була проведена на виконання вищезазначеної постанови старшого слідчого СВ ПМ ДПА у Львівській області від 21.11.2011 року, а тому в порядку статті 86.9 Податкового Кодексу України податковий орган не вправі був приймати податкові повідомлення-рішення за відсутності остаточного судового рішення по кримінальній справі.

Докази наявності будь-якого судового рішення, прийнятого у кримінальній справі, в матеріалах даної адміністративної справи відсутні.

Ця обставина правильно врахована окружним судом як одна із підстав для визнання дій Відповідача щодо прийняття податкових повідомлень-рішень неправомірними.

Отже, суд першої інстанції дійшов законного висновку про те, що не знайшли свого підтвердження доводи відповідача про порушення позивачем вимог пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3, пункту 5.9 статті 5 Закону Закон № 283/97-ВР, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 102561 грн., в тому числі за 3 квартал 2010 року на суму 102561 грн.; підпунктів 7.4.1, 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону № 168/97-ВР, в результаті чого занижено ПДВ на загальну суму 82048 грн., в тому числі за жовтень 2010 року на суму 66531 грн. та за вересень 2011 року на суму 15517 грн.; частини 1 статті 203, 215, 228, 662, 655, 656 ЦК України в частині недодержання в момент вчинення правочину з ТзОВ «Присфа» вимог щодо спрямування на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними (пункт 5 статті 203 ЦК України).

Також окружний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем виконано всі вимоги вищевказаних законів і правомірно на підставі отриманих податкових накладних розраховано податок на прибуток та податок на додану вартість і відображено податковий кредит на суму ПДВ.

Отже доводи апеляційної скарги не відповідають законодавству України та не можуть бути підставою для її задоволення.

З огляду на викладене, постанова суду першої інстанції відповідає обставинам справи, наявним в ній доказам, правильно застосованим нормам матеріального та процесуального права і підстав для її скасування колегія суддів не знаходить.

Керуючись ст.ст. 160 ч. 3, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Дрогобицькому районі Львівської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20.06.2012 року у справі № 2а-2161/12/1370 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В.С. Затолочний

Судді О.М. Гінда

В.Я. Качмар