Ухвала суду № 27489194, 13.11.2012, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2012 р. Справа № 141532/12/9104

Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді: Улицького В.З.

суддів: Гулида Р.М., Каралюса В.М.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Калуської ОДПІ на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25.10.2011 року у справі за позовом ТзОВ «Дей-Сон» до Калуської ОДПІ про скасування податкового повідомлення-рішення,-

встановила:

У вересні 2011 року ТзОВ «Дей-Сон» звернулося з позовом до Калуської ОДПІ про скасування податкового повідомлення-рішення.

Позивач позовні вимоги мотивував тим, що відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТзОВ «Дей-Сон» з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських операцій з ТзОВ «Сімейна компанія» за період з 01.03.2010 року по 30.04.2010 року за результатами якої складено акт №1643/23-02/36112866 від 17.08.2011 року.

Актом перевірки зафіксовано наступні порушення: ч.1 ст. 203, 215, п. 1 ст. 216, ст.. 228 Цивільного кодексу, ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», п. 2.4, 2.15, 2.16 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за №168/704, а саме, здійснення операцій на підставі нікчемних правочинів, прийнято до виконання документи на операції, що порушують публічний порядок і суперечать нормативним актам; п. 5.1, п.п. 5.2.1, 5.3.9 ст. 5, п.п. 8.1.1 п. 8.1 ст. 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в результаті чого занижено податок на прибуток у сумі 4688 грн.; п.п. 7.2.3, 7.2.6, 7.4.1, п.п.7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» у результаті чого завищено суму ПДВ за липень 2010 року на 3750 грн.

На підставі даного акту перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 31.08.2011 року №0001702302 та від 31.08.2011 року №0001692302, якими ТзОВ «Дей-Сон» донараховано податкових зобов'язань з податку на прибуток у сумі 4688 грн. та застосовані штрафні (фінансові) санкції в розмірі 1172 грн., а також з податку на додану вартість в сумі 3750 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 938 грн.

Вважаючи прийняті податкові повідомлення-рішення незаконними, позивач звернувся д осуду та просив їх скасувати.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25.10.2011 року позов задоволено. Скасовано податкові повідомлення-рішення Калуської ОДПІ за №0001692302 від 31.08.2011 року та №0001702302 від 31.08.2011 року.

Постанову суду оскаржив відповідач. Вважає, що оскаржувана постанова прийнята з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу апелянта слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТзОВ «Дей-Сон» з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських операцій з ТзОВ «Сімейна компанія» за період з 01.03.2010 року по 30.04.2010 року за результатами якої складено акт №1643/23-02/36112866 від 17.08.2011 року.

Актом перевірки зафіксовано наступні порушення: ч.1 ст. 203, 215, п. 1 ст. 216, ст.. 228 Цивільного кодексу, ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», п. 2.4, 2.15, 2.16 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за №168/704, а саме, здійснення операцій на підставі нікчемних правочинів, прийнято до виконання документи на операції, що порушують публічний порядок і суперечать нормативним актам; п. 5.1, п.п. 5.2.1, 5.3.9 ст. 5, п.п. 8.1.1 п. 8.1 ст. 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в результаті чого занижено податок на прибуток у сумі 4688 грн.; п.п. 7.2.3, 7.2.6, 7.4.1, п.п.7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» у результаті чого завищено суму ПДВ за липень 2010 року на 3750 грн.

На підставі даного акту перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 31.08.2011 року №0001702302 та від 31.08.2011 року №0001692302, якими ТзОВ «Дей-Сон» донараховано податкових зобов'язань з податку на прибуток у сумі 4688 грн. та застосовані штрафні (фінансові) санкції в розмірі 1172 грн., а також з податку на додану вартість в сумі 3750 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 938 грн.

Щодо нікчемності укладеного договору між ТОВ «Сімейна Компанія» та ТОВ «ДЕЙ-СОН» ДПІ посилається на акт документальної перевірки ТОВ «Сімейна Компанія», в якому працівниками ДПІ ставиться під сумнів господарська операція по оприбуткуванню товару ТОВ «Сімейна Компанія» від ТОВ «ТД Комерц». Як аргумент для невизнання даної операції наводиться відсутність товарно-транспортної накладної, при наявності решти усіх необхідних первинних документів: договору поставки та накладних.

У відповідності до ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини другої ст. 215 ЦК України недійсним є правочини, якщо його недійсність установлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Нікчемний правочин є недійсним на підставі закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно зі ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

З вищенаведених законодавчих положень випливає, що визнання вказаного договору недійсним з підстав його невідповідності закону та суперечливості інтересам держави і суспільства є можливим лише в судовому порядку.

Однак з даного приводу відповідач до суду не звертався і вказані правочини недійсними судом не визнавалися.

Висновки Акту перевірки 1643/23-02/36112866 від 17.08.2011 року ґрунтуються лише на припущеннях ревізора-інспектора щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів, його позиція про те, що ці правочини суперечать інтересам держави, не підкріплені належними доказами чи рішеннями суду про визнання їх такими. Сумніви та підозри податкового ревізора не можуть бути поставлені в основу визнання правочинів нікчемними.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Аналізуючи наведені норми, суд дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, про що йдеться в акті, визначається законом як фіктивний (ст. 234 ЦК України). Фіктивні правочини не віднесено законом до нікчемних, їх недійсність визнається тільки судом.

Господарські операції за вищезгаданими договорами були реальними, фактично здійснені та було досягнуто певного запланованого та фактичного господарського ефекту та наслідків. Наявність факту виконаних робіт (акти виконаних робіт) та платіжних доручень заперечує висновки викладені в акті.

Враховуючи, що операції з придбання послуг проведено на підставі реальних та фактичних правочинів та первинних документів (податкових накладних), складених з дотриманням вимог ст. 3 Закону України від 16.07.1999 року «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»зі змінами та доповненнями, вимог «положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88 «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» зареєстрованого в Міністерстві юстиції України: 5 червня 1995 року за № 168/704 позивачем правомірно включено до складу податкового кредиту податок на додану вартість за вищезгаданими операціями та правомірно визначено податковий кредит в сумі 605264,40 грн., а також визначено податкові зобов'язання на суму 618283,11 грн.

Відповідно до п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахуваного) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими наладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту), п.п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»встановлює зокрема, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

З поданих до перевірки податкових накладних вбачаєтсья, що вони містять усі передбачені п.п. 7.2.1 п. 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» реквізити.

Відповідно до підпункту 7.5.1 п. 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківсього рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання подтакової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

При дослідженні абзацу другого п.п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» вбачається, що підставою для нарахування податкового кредиту є саме факт сплати податку внаслідок придбання товарів (послуг). При цьому покупець не несе відповідальності за несплату продавцем податку на додану вартість.

Сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не випливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.

Отже, податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування.

Відповідно до п.п 7.4.1 п. 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначаєтсья виходячи із договірної (контрактоної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняєтсья більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складаєтсья із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовлення товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Як вбачаєтсья з цієї норми підставою для формування податкового кредиту у покупця є саме нарахування або сплата (залежно від першої події) ПДВ у ціні придбаних товарів.

Таким чином, припущення перевіряючих про нікчемність правочинів жодним чином не можуть впливати на правила встановлені відповідними Законами України з питань оподаткування.

З наведеного вбачається, що доводи апеляційної скарги являються безпідставним та необґрунтованим та не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.

Керуючись ст. ст. 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, колегія суддів -

ухвалила:

Апеляційну скаргу Калуської ОДПІ залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25.10.2011 року у справі №2а-3030/11/0970 - без змін.

На ухвалу протягом двадцяти днів з моменту набрання нею законної сили може бути подана касаційна скарга безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: В. Улицький

Судді: Р. Гулид

В. Каралюс