Ухвала суду № 27361106, 10.10.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" жовтня 2012 р. м. Київ К/9991/6706/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П.за участю представників: позивача:не з'явився, відповідача:не з'явився,прокуратури:не з'явився,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька

на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 02.11.2011 р.

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 16.12.2011 р.

у справі № 2а/0570/7077/2011

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СоюзПромінвестДонбас»

до Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька,

за участю прокуратури Куйбишевського району м. Донецька

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В :

Товариство з обмеженою відповідальністю «СоюзПромінвестДонбас» (надалі -позивач, ТОВ «СоюзПромінвестДонбас») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька (надалі -відповідач, ДПІ у Куйбишевському районі м. Донецька), за участю прокуратури Куйбишевського району м. Донецька про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

У суді першої інстанції позивач уточнив позовні вимоги та просив суд визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька № 0000122344/1 від 21.04.2011 р.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 02.11.2011 р. (суддя -К.Е. Абдукадирова), залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 16.12.2011 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Т.Г. Гаврищук, судді: С.В. Білак, М.Г. Сухарьок) позов задоволено: визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 21.04.2011 р. № 0000122344/1.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача не надав.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що представниками податкового органу проведено документальну виїзну позапланову перевірку позивача з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за листопад 2010 р., за результатами якої 08.04.2011 р. складено акт № 565/23-313/31226834 (надалі акт).

Перевіркою встановлено порушення позивачем приписів підпункту 7.2.1 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7, підпунктів 7.7.1, 7.7.2 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до зменшення податкового кредиту у жовтні 2010 року на суму 18 102 326,99 грн., у листопаді 2010 року на суму 10 403 988,00 грн., у зв'язку з проведенням нікчемних правочинів, що призвело до заниження чистої суми податкових зобов'язань у жовтні 2010 року на суму 9 339 319,00 грн., у листопаді 2010 року на суму 5 337 170,00 грн. та до завищення від'ємного значення у жовтні 2010 року на суму 8 763 008,00 грн., у листопаді 2010 року на суму 5 066 818,00 грн., та завищення заявленої до бюджетного відшкодування суми податку на додану вартість за листопад 2010 року на суму 8 763 008,00 грн.

На підставі акта відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 21.04.2011 р. № 0000122344/1, яким зменшено позивачу від'ємне значення з податку на додану вартість на загальну суму 13 829 826,00 грн.

Висновки акта щодо нікчемності угод, укладених позивачем з ТОВ «Аліскар», ОП «Шахта ім. О.Ф. Засядька», ТОВ «Діон Плюс», ПП «Простор»,ТОВ «АС-Плюс», ТОВ «Будартель», ТОВ «Континент НафтоТрейд», ТОВ «Газова компанія Енергоресурс», МПТП «Славутич», ТОВ «Стромацемент», ТОВ «Магистраль», ПП «Елеком»,ТОВ «АдакорВосток», ґрунтуються на приписах частин 1, 5 статті 203, частин 1, 2 статті 215, частини 1 статті 216, статті 228 Цивільного кодексу України.

Податковий орган вважає, що наведені правочини фактично не були спрямовані на настання правових наслідків, зокрема на отримання прибутку, а були направлені на отримання вигоди лише за рахунок відшкодування податку на додану вартість з Державного бюджету України. Такі правочини вчинені, на думку відповідача, з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які визнали такі доводи податкового органу необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», визначено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Під час розгляду справи судами встановлено, що укладені між позивачем та його контрагентами угоди не віднесено законом до нікчемних, також відсутні судові рішення про визнання їх недійсними.

Так, позивачем належним чином оформлено господарські правовідносини з контрагентами, а фактичне здійснення таких операцій підтверджується належними первинними документами та документами податкової звітності, зокрема, податковими накладними, актами приймання-передачі вугільної продукції, залізничними квитанціями про приймання вантажу, рахунками-фактури, видатковими накладними, актами здачі-приймання виконаних робіт, які відповідають вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Судами встановлено, що придбання ПАТ «Запорізький Втормет»товарів у контрагентів ТОВ «Інтер-Мет Плюс», ТОВ «Форвіст-Пром»та ПП «Велічія», ТОВ «Потенціал»викликало реальні зміни майнового стану платника податків та призводило до збільшення (зменшення) активів та зобов'язань підприємства.

Факт виконання умов вказаних договорів підтверджено первинними документами: видатковими та податковими накладними, актами приймання металів чорних (вторинних) спеціалізованої форми № 19; картки обліку експортного грузу (приймальні акти) за даний період, товарно-транспортні накладні.

На час укладення зазначених договорів контрагенти позивача перебували у Єдиному державному реєстрі та мали діючі свідоцтва платників податку на додану вартість.

Суди правомірно вважають, що відповідач, приймаючи оскаржуване податкове повідомлення-рішення, не міг керуватися лише припущеннями щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів, його позиція про те, що договори ймовірно суперечать інтересам держави, не підтверджені жодними належними доказами.

Крім того, згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг) (підпункт 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість).

Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Таким чином, право платника податку на податковий кредит виникає, якщо ним у звітному періоді сплачені суми податку на додану вартість у ціні товару (робіт, послуг), який придбавається у продавця, та наявності належним чином оформленої податкової накладної, яка не позбавлена правового значення і в тому разі, якщо контрагентом покупця товарів (робіт, послуг) не виконується зобов'язання щодо утримання та внесення податку до бюджету.

Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено дотримання позивачем порядку формування податкового кредиту за період, що перевірявся, то у відповідача не було законних підстав для винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Крім того, чинне податкове законодавство не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання податкового кредиту та бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб. Вимога пункту 1.8 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість»щодо надмірної сплати податку на додану вартість як необхідної умови повернення з бюджету сум цього податку його платникові, стосується саме цього платника і сплати саме ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам.

Вказана позиція судів узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини. Так, основним висновком у рішенні від 22.01.2009 р. у справі «БУЛВЕС»АД проти Болгарії»№ 3991/03 Європейський суд з прав людини зазначив, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою податку на додану вартість, який нараховується у ланцюгу поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки до отримувача оподатковуваної податком на додану вартість поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності.

Як зазначалось вище, надані позивачем первинні документи (податкові та видаткові накладні) давали судам попередніх інстанцій достатні підстави для висновку про сплату позивачем сум податку на додану вартість у ціні придбання товару своїм контрагентам, які видали йому податкові накладні, маючи статус платників податку на додану вартість.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали недійсним податкове повідомлення-рішення від 21.04.2011 р. № 0000122344/1.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Проте податковий орган цього обов'язку не виконав.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судом першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 02.11.2011 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 16.12.2011 р. у справі № 2а/0570/7077/2011 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 -238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:(підпис)Лосєв А.М. Судді(підпис)Бившева Л.І. (підпис) Шипуліна Т.М.