Рішення № 27341879, 09.11.2012, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________________

Справа: № 2010/1180/2012 Головуючий: 1 інстанції

Провадження: № 22-ц-/2090/7184/2012 Остропілець Є.Р.

Категорія: договірні Доповідач: Даниленко В.М

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2012 року м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Малінської С.М., Швецової Л.А.,

при секретарі: Каменській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2012 року по справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором оренди нерухомого майна, -

В С Т А Н О В И Л А :

У вересні 2010 року позивач - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харкова (далі: КЕВ м. Харкова) звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому вказував на те, що 26 грудня 2003 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2, на той час приватним підприємцем, було укладено Договір оренди № 102/2003 нерухомого військового майна, а саме: нежитлових приміщень, загальною площею 94,3 кв.м., розташованих на території військового містечка АДРЕСА_1

За умовами зазначеної угоди орендар ОСОБА_2 повинен був сплачувати наймодавцю щомісячну орендну плату за користування орендованими приміщеннями в розмірі базової ставки за грудень 2003 року - 342,06 грн. із подальшим корегуванням її на щомісячний індекс інфляції.

Протягом тривалого часу орендар ОСОБА_2 належним чином виконував свої договірні зобов'язання, однак починаючи з листопаду 2007 року останній припинив здійснювати внесення орендної плати, внаслідок чого станом на березень 2008 року утворилася значна заборгованість на загальну суму 8 441,09 грн.

При цьому, в квітні 2008 року позивач випадково дізнався, що підприємницька діяльність фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 взагалі припинена в зв'язку з його банкрутством.

Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що відповідач ОСОБА_2 в добровільному порядку погашати існуючу заборгованість з орендної плати не бажає, позивач - КЕВ м. Харкова просив суд на підставі ст.ст. 52, 526, 530 ЦК України у примусовому порядку стягнути з відповідача ОСОБА_2 на його користь заборгованість з орендної плати за Договором оренди нерухомого майна № 102/2003 від 26.12.2003 року, яка складається з основного боргу по орендній платі в розмірі 8 441,09 грн., а також штрафу в розмірі 1 265,46 грн., нарахованого позивачем на підставі п. 11.3 Договору оренди за порушення орендарем ОСОБА_2 своїх договірних зобов'язань.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2012 року позовні вимоги КЕВ м. Харкова задоволено.

Стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість з орендної плати з нарахованим штрафом у вищезазначеному розмірі.

При цьому судом першої інстанції вирішене й питання щодо судових витрат по справі.

Не погодившись із таким рішенням районного суду та вважаючи його незаконним і необгрунтованним, відповідач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення та закрити провадження у цивільній справі, позаяк заявлений до нього Квартирно-експлуатаційним відділом м. Харкова позов випливає з господарських правовідносин, пов'язаних із здійсненням ним підприємницької діяльності, а тому ця справа підпадає під юрисдикцію господарських судів і повинна розглядатися за правилами господарського судочинства.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених дослідженими в судовому засіданні доказами.

Проте, в даному випадку ухвалене судом першої інстанції у справі рішення не відповідає зазначеним вимогам процесуального закону.

Задовольняючи позовні вимоги КЕВ м. Харкова та стягуючи з відповідача ОСОБА_2 на користь останнього заборгованість з орендної плати за користування нерухомим майном, суд першої інстанції виходив із того, що орендар ОСОБА_2 не виконав свої договірні зобов'язання за договором оренди № 102/2003 від 26 грудня 2003 року щодо своєчасного внесення орендної плати, а тому існуюча заборгованість підлягає примусовому стягненню з нього в судовому порядку.

Однак, із таким висновком районного суду судова колегія погодитися не може, оскільки цей висновок є помилковим і таким, що не ґрунтуються на законі.

Згідно зі ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.

За змістом ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Загальні умови виконання зобов'язань передбачені ст. 527 ЦК України.

Згідно цієї правової норми зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Підстави припинення зобов'язання визначені законодавцем у статті 598 ЦК України.

Відповідно до частини першої вказаної правової норми зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Припинення зобов'язання - це остання стадія його існування, з закінченням якої первинний юридичний зв'язок між сторонами, обумовлений у конкретному зобов'язанні, втрачається.

Правовідносини, що стосуються найму (оренди) майна, регулюються параграфом 1 глави 58 ЦК України.

Так, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ст.ст. 759, 762 ЦК України).

Правовідносини щодо оренди державного майна безпосередньо регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна»від 10 квітня 1992 року № 2269-XII (далі: Закон).

Згідно статті 2 вказаного Закону орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Орендарями згідно з цим Законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. Фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності (ст. 6 Закону).

Відповідно до ст. 19 Закону, якою регулюються питання орендної плати, орендар за користування об'єктом оренди повинен вносити орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Згідно ст. 26 зазначеного Закону договір оренди, як такий, припиняється зокрема, в разі банкрутства орендаря, а також ліквідації юридичної особи, яка була орендарем або орендодавцем.

Як встановлено по справі, 26 грудня 2003 року між орендодавцем - Міністерством оборони України в особі ТВО Начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління МО України полковника Мовчана С.С. та фізичною собою - підприємцем ОСОБА_2 (орендарем) було укладено договір оренди № 102/2003 військового нерухомого майна, а саме: нежитлових приміщень, загальною площею 94,3 кв.м., розташованих на території військового містечка АДРЕСА_1 (а.с. 8-13).

За умовами вказаного договору орендар ОСОБА_2 повинен був вносити щомісячну орендну плату за користування орендованим майном у розмірі базової ставки за грудень 2003 року - 342,06 грн. із подальшим корегуванням її на щомісячний індекс інфляції (а.с. 16).

Згідно розрахунку, наданого позивачем в обґрунтування заявленого ним позову, за орендарем ОСОБА_2 станом на березень 2008 року, дійсно обраховується заборгованість по орендній платі за вищевказаним договором оренди з нарахованим позивачем штрафом за порушення останнім своїх договірних зобов'язань (а.с. 27).

Проте, як вбачається з витягів із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, 09 липня 2007 року державним реєстратором стосовно суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 проведені відповідні реєстраційні дії, а саме: внесено в реєстр судове рішення щодо визнання останнього банкрутом та здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 у зв'язку з її банкрутством (реєстраційні записи №№ 2 456 033 00004 002061 та 2 456 012 0005 002061, відповідно) (а.с. 18-21).

Зазначені обставини позивачем - КЕВ м. Харкова безумовно визнаються й не заперечуються.

Таким чином, з огляду на викладене та виходячи із приписів ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а також ст. 598 ЦК України, слід визнати, що з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 у зв'язку з її банкрутством, укладений між сторонами спору Договір оренди № 102/2003 від 26 грудня 2003 року також припинився, в зв'язку з чим припинилися й усі зобов'язання сторін цього договору, що безпосередньо обумовлювалися ним.

Загальні положення про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності - громадянина (громадянина-підприємця) визначені в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»від 14.05.1992 року № 2343-XII.

При цьому особливості задоволення вимог кредиторів громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, передбачені в ст. 49 зазначеного Закону.

Відповідно до частини другої вказаної правової норми, в редакції, що діяла на час визнання фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 банкрутом, після завершення розрахунків з кредиторами громадянин-підприємець, визнаний банкрутом, звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, що були заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, за винятком вимог, передбачених абзацом другим цієї частини, а саме: вимог кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, вимог щодо стягнення аліментів, а також інших вимог особистого характеру, які не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом або які погашені частково чи не заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, і можуть бути заявлені після закінчення провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця відповідно в повному обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

Як зазначалося вище, ініційований позивачем - КЕВ м. Харкова цивільно-правовий спір виник з приводу неналежного виконання фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 своїх договірних зобов'язань за договором оренди нерухомого майна, який припинився з моменту визнання цієї особи банкрутом з усіма, передбаченими законом наслідками.

При цьому заявлені позивачем вимоги по своїй суті не є вимогами особистого характеру й до виключного переліку вимог, визначеного законодавцем в абзаці 2 частини 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», які можуть бути заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, також не відносяться.

Однак, суд першої інстанції, розглядаючи виниклий між сторонами спір по суті та приймаючи рішення у справі, на вказані обставини та норми матеріального права, які безпосередньо регулюють спірні правовідносини, належної уваги не звернув, у зв'язку з чим безпідставно задовольнив заявлені позивачем вимоги.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2012 року, ухвалене по справі, не може бути визнане законним, обґрунтованим, а тим більш справедливим, у зв'язку з чим судова колегія вважає за необхідне на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні заявлених КЕВ м. Харкова позовних вимог за їх безпідставністю.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про те, що ця справа підпадає під юрисдикцію господарського суду, яким і повинна розглядатися за правилами господарського судочинства, то ці доводи апелянта судова колегія оцінює критично та відхиляє, позаяк Квартирно-експлуатаційним відділом м. Харкова заявлено позов до відповідача ОСОБА_2 не як до фізичної особи-підприємця, а як до звичайного учасника цивільних відносин у розумінні ст. 24 ЦК України.

При цьому судова колегія вважає доцільним також зазначити, що прийняте апеляційним судом по справі рішення не позбавляє КЕВ м. Харкова права звернутися до суду за захистом своїх інтересів із позовом до ОСОБА_2 з інших, передбачених законом підстав, у тому числі й про відшкодування відповідних матеріальних збитків, заподіяних останнім безоплатним користуванням чужим нерухомим майном.

Таким чином, з огляду на викладене та керуючись ст.ст. 11, 509, 527, 598, 626, 757, 762 ЦК України, ст.ст. 2, 6, 19, 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»від 10 квітня 1992 року № 2269-XII, ст.ст. 47, 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»від 14.05.1992 року № 2343-XII, ст.ст. 1, 3, 4, 303, 304, 307, 309, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2012 року - скасувати.

У задоволенні позову Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором оренди нерухомого майна - відмовити.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає чинності негайно, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня його проголошення.

Головуючий:

Судді: