Ухвала суду № 26238601, 17.09.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2012 року м. Київ К-22501/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,за участю секретаря:Руденко А.М.,за участю представників позивача:Чубаренка О.О., відповідача:не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельний торговий будинок»

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2009 р.

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2010 р.

у справі №2а-40094/09/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельний торговий будинок»

до Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельний торговий будинок»(далі -позивач) звернулося з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова (далі -відповідач) про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень від 22.01.2009 р. №0000102302/0, від 17.02.2009 р. №0000102302/1, від 29.05.2009 р. №0000102302/2, від 30.07.2009 р. №0000102302/3.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2009 р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2010 р., у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача на адресу адміністративного суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до ч.1 та. ч.2 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій у ході розгляду справи встановлено, що представниками податкового органу було проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 26.10.2006 р. по 30.09.2008 р., за результатами якої 14.01.2009 р. складено акт №127/23/34632036.

На підставі зазначеного акту перевірки, контролюючим органом 22.01.2009 р. було прийнято податкове повідомлення-рішення №0000102302/0, яким визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 153.382,20 (113.252,00 грн. -за основним платежем та 40.130,20 грн. -штрафних (фінансових) санкцій).

За результатами адміністративного оскарження зазначеного податкового повідомлення-рішення податковою інспекцією було прийнято нові -від 17.02.2009 р. №0000102302/1, від 29.05.2009 р. №0000102302/2, від 30.07.2009 р. №0000102302/3, аналогічні за змістом.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши наведені сторонами доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновків, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень стали висновки контролюючого органу про порушення позивачем пункту 5.1, підпункту 5.3.9 пункту 5.3, підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 р. №334/94-ВР (з наступними змінами та доповненнями), а саме -безпідставне включення до складу валових витрат суми коштів у розмірі 180.972,00 грн., сплачених контрагенту - ТОВ «Агенція нерухомості БТБ», як компенсація вартості послуг з пошуку покупців квартир, та необґрунтоване включення до складу валових витрат сум коштів у розмірі 237.538,00 грн. та 34.497,00 грн., сплачених контрагенту -ТОВ «Фондова компанія «Інвеста», як відсотки за користування позикою.

Щодо порушення позивачем приписів пункту 5.1, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»слід зазначити таке.

Між позивачем та ТОВ «Агенція нерухомості БТБ»було укладено договір, відповідно до умов якого останній зобов'язувався надавати позивачу послуги з організації пошуку покупців квартир з метою їх подальшого продажу, та здійснювати ряд інших послуг з метою реалізації квартир житлового будинку, що розміщений за адресою: м. Харків, вул. Дружби Народів, 36. За виконання названих послуг наведеним договором було передбачено винагороду у розмірі 2% від вартості квартири згідно з договором бронювання квартири.

На підставі актів виконаних робіт позивачем було безготівково сплачено на користь контрагента - ТОВ «Агенція нерухомості БТБ», 217.166,74 грн. Позивачем усі витрати по зазначеному договору було віднесено до складу валових витрат.

У той же час, відповідно до приписів пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(у редакції, що діяла у момент виникнення спірних правовідносин), валові витрати виробництва та обігу -це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Положеннями підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 названого Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Нормами пункту 1.32 статті 1 цього ж Закону передбачено, що господарська діяльність -це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи

З правового аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що до складу валових витрат платником податків може бути віднесено лише ті витрати, необхідність у здійсненні яких була об'єктивно спричинена потребами виробництва або продажу товарів (робіт, послуг) та які спрямовані на одержання доходу.

Судовими інстанціями обґрунтовано встановлено, що частково послуги, отримані позивачем від контрагента - ТОВ «Агенція нерухомості БТБ», були спрямовані не на організацію процесу продажу квартир позивачем, а на задоволення потреб потенційних покупців, а саме -інформування покупців про технічні характеристики квартир, про їх вартість, строки будівництва, проведення консультацій щодо порядку укладення договорів купівлі квартир, здійснення технічного супроводження таких угод, та ін.

Позивачем не було надано судовим інстанціям доказів того, що наведений перелік послуг у подальшому призвів до продажу ним квартир.

Крім того, відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що позивачем не надано жодних доказів того, що його контрагентом проводились будь-які рекламні компанії на виконання укладеного договору, відтак, судові інстанції дійшли обґрунтованих висновків, що оплата вартості рекламних послуг не може бути віднесена позивачем до складу валових витрат.

З матеріалів справи також вбачається, що отримання позивачем послуг від контрагента підтверджено лише актами приймання-передачі, у той час як останні носять загальний характер та не дозволяють визначити зміст та обсяг господарських операцій на підтвердження яких їх було складено. З огляду на що, судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що такі акти не можуть слугувати доказом належного підтвердження отримання позивачем послуг по спірному договору, вартість яких була віднесена до складу валових витрат.

Відносно включення позивачем до складу валових витрат сум коштів у розмірі 237.538,00 грн. та 34.497,00 грн., сплачених контрагенту -ТОВ «Фондова компанія «Інвеста», як відсотки за користування позикою, слід зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та його контрагентом -ТОВ «Фондова компанія «Інвеста», було укладено договори позики від 10.09.2007 р. №У7/07, від 07.08.2007 р. №У2/07, від 06.03.2008 р. №У26/08, від 16.04.2008 р. №У-26/08, від 03.06.2008 р. №У40/08, від 21.08.2008 р. №У55/08.

Відповідно до умов зазначених договорів позивач отримував від контрагента грошові кошти у позику.

На підставі наведених договорів позивачем було віднесено до складу валових витрат суми сплачених на користь контрагента відсотків у розмірі 237.538,00 грн. та 34.497,00 грн. відповідно до підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

У той же час, відповідно до названого законодавчого припису, до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Визначення поняття процентів наведено у пункті 1.10 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідно до якого проценти -це доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. До процентів включаються: платіж за використання коштів або товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит; платіж за використання коштів, залучених у депозит; платіж за придбання товарів у розстрочку. Проценти нараховуються у вигляді відсотків на основну суму заборгованості або фіксованих сум. У разі коли залучення коштів здійснюється шляхом продажу облігацій, казначейських зобов'язань або ощадних (депозитних) сертифікатів, емітованих позичальником, сума процентів визначається шляхом нарахування відсотків на номінал такого цінного паперу, виплати фіксованої премії чи виграшу або шляхом визначення різниці між ціною розміщення та ціною погашення такого цінного паперу (сума дисконту). Платежі за іншими цивільно-правовими договорами, незалежно від того, чи встановлені вони в абсолютних (фіксованих) цінах або у відсотках до суми договору або до іншої вартісної бази, не є процентами.

Поняття кредиту наведене законодавцем у пункті 1.11 статті 1 цього ж Закону, а саме -це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Фінансовий кредит визначено положеннями підпункту 1.11.1 як кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент. Правила надання фінансових кредитів встановлюються Національним банком України (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Судовими інстанціями було правильно встановлено, що контрагент позивача не мав правового статусу банківської установи, відтак сплачені позивачем на користь такої особи платежі у розумінні Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»не можуть бути кваліфіковані як проценти, та відповідно -віднесені до складу валових витрат.

Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновків щодо обґрунтованості доводів попередніх судових інстанцій відносно відсутності правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення -залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельний торговий будинок»залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2009 р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2010 р. у справі №2а-40094/09/2070 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:О.М. Нечитайло Судді:Л.В. Ланченко Н.Г. Пилипчук