Ухвала суду № 26166517, 26.09.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 вересня 2012 року м. Київ К-24393/09

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька

на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 09.12.2008 року

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 12.05.2009 року

у справі № 2-а-19167/08

за позовом Іноземного підприємства «АІС-Донецьк»

до Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

Іноземне підприємство «АІС-Донецьк»(далі -позивач, ІП «АІС-Донецьк») звернулось у вересні 2008 року до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька (далі -відповідач, ДПІ у Калінінському районі м. Донецька) про часткове скасування податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька від 19 липня 2007 року за № 0001512340/0, від 20 серпня 2007 року за № 3001512340/1, від 31 жовтня 2007 року за № 0001512340/2, від 15 січня 2008 року за № 0001512340/3 в частині визначення податкового зобов'язання і податку на додану вартість у розмірі 87 685 грн. 50 коп., з яких за основним платежем, у розмірі 58 457 грн., та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 29 228 грн. 50 коп.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 09.12.2008 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 12.05.2009 року, позов задоволено: скасовані податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька від 19 липня 2007 року за № 0001512340/0, від 20 серпня 2007 року за № 3001512340/1, від 31 жовтня 2007 року за № 0001512340/2, від 15 січня 2008 року за № 0001512340/3 в частині визначення податкового зобов'язання і податку на додану вартість у розмірі 87 685 грн. 50 коп., з яких за основним платежем, у розмірі 58 457 грн., та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 29 228 грн. 50 коп.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

В своїх запереченнях на касаційну скаргу ІП «АІС-Донецьк»зазначає, що рішення попередніх судових інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить залишити касацій скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні відповідно до статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судами попередніх інстанцій 06.07.2007 року відповідачем була здійснена виїзна планова перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 17.07.2006 року по 31.03.2007 року, результати якої були викладені в акті перевірки № 2428/23-111-1/34512180.

На підставі даного акту перевірки та за результатами його адміністративного оскарження відповідачем були прийняті спірні податкові повідомлення-рішення від 19.07.2007 року № 0001512340/0, від 20.08.2007 року № 0001512340/1, від 31.10.2007 року № 0001512340/2, від 15.01.2008 року № 0001512340/3, якими визначені суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 96 078 гри., з яких за основним платежем у розмірі 64 052 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 32 026 грн. Позивачем оскаржуються спірні рішення в частині визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 87 685 грн. 50 коп., з яких, за основним платежем у розмірі 58 457 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 29 228 грн. 50 коп.

Правовою підставою прийняття спірних рішень відповідачем визначені підпункти 3.2.7, 3.2.5 пункту 3.2. статті 3, підпункт 7.4.1 пункту 7.4. підпункт 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 року № 168/97-ВР, пункт 18 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30.05.1997 року № 165.

Як вбачається з акту перевірки, відповідачем встановлено порушення позивачем підпункту 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість», відповідно до якого, не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість операції, у тому числі, з виплат роялті, у грошовій формі. Відповідач вважає, що позивачем безпідставно враховано у складі податкового кредиту серпня-грудня 2006 року, січня та лютого 2007 року податок на додану вартість загальною сумою 28 000 грн. з винагороди за користування товарним знаком за договором франчайзингу № АМ/Р 015-135 (невиключна ліцензія) від 17.07.2006 року, укладеного між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «АІС-моторс»(надалі -ТОВ «АІС-моторс»).

Позивач за вказаним договором є ліцензіатом, тобто стороною, яка на підставі вказаного договору отримує від ТОВ «АІС-моторс»- діцензіара дозвіл на використання знаку для товарів та послуг. За цю послугу ліцензіат-позивач сплачує ліцензіару -ТОВ «АІС-моторс»винагороду, що підтверджується актами виконаних робіт.

Відповідач же вважає, що сплачена винагорода є роялті згідно пункту 1.30 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 року № 334/94-ВР (далі -Закон № 334).

Колегія суддів касаційної інстанціїї погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які не погодилися з відповідачем з приводу того, що винагорода, отримана за договором франчайзингу, є роялті, та що позивач набуває права інтелектуальної власності на об'єкт без набуття права власності на нього, з огляду на те, що у розумінні вказаної норми Закону № 334, роялті -це платежі, одержані за надання дозволу на користування будь-яким авторським правом, або за придбання будь-якого зареєстрованого знаку на товари та послуги.

Тобто суди попереднії інстанцій прийшли до правильного висновку, що суть даного спору полягає у різному розумінні сторонами пункту 1.30 статті 1 Закону України № 334.

Також, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції з цього питання, яке грунтується на визначенні поняття права інтелектуальної власності включає в себе і право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право), таким чином не всі об'єкти права інтелектуальної власності є об'єктами авторського права.

В статті 420 Цивільного кодексу України зазначено перелік об'єктів інтелектуальної власності, де одним з таких об'єктів є право на знак, на товари та послуги. Стаття 433 вказаного Кодексу установлює об'єкти авторського права, і серед зазначених об'єктів авторського права відсутнє право на знак, на товари та послуги.

Крім того, як правильно вказали суду попередніх інстанцій, відповідно до норм ст. 419 Цивільного кодексу України, позивач набуває право інтелектуальної власності на об'єкт без набуття, права власності на нього, відповідно ж до Закону № 334, мова йдеться про об'єкт авторського права, а не об'єкт права інтелектуальної власності взагалі.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до правильного висновку, що за договором франчайзингу позивач отримав дозвіл на користування об'єктом інтелектуальної власності, але не об'єктом авторського права.

Колегія суддів касаційної інстанції також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій стосовно порушення, на думку відповідача, позивачем підпункту 3.2.5 пункту 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість».

В цій частині, спір також полягає у різному розумінні сторонами поняття «факторингу», «відступлення права вимоги»та «перевід боргу». Суди попередніх інстанцій не прийняли посилання відповідача, з чим погоджується колегія суддів касаційної інстанції, на те, що факторинг та «відступлення права вимоги»(цесія) тотожні поняття. Свої доводи суди попередніх інстанцій ґрунтують на тому, що різний підхід до визначення поняття «факторинг»та «відступлення права вимоги»у сторін виник, внаслідок невідповідності вимог пункту 1.10 Закону України «Про податок на додану вартість»та ст. ст. 512, 1077 Цивільного кодексу України. Так, вищенаведеним пунктом Закону України «Про податок на додану вартість»та статтею 1077 Цивільного кодексу України, однаково визначається суть факторингу, як операція з переуступки першим кредитором права вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору, а також, що це фінансування під відступлення права грошової вимоги, коли одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідності до Цивільного кодексу України, поняття «фактору»міститься у розділі «окремі види зобов'язань», тобто «факторинг»це господарська операція результатом якої є отримання вигоди, це оплачувана послуга, яку перший кредитор надає другому кредиторові. Стороною (фактором) у договорі факторингу може бути тільки банк або фінансова установа, а також фізична особа -суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до вимог 512 Цивільного кодексу Україні - «відступлення права вимоги»це не господарська операція з отриманням відповідної вигоди, а підстава заміни кредитора у зобов'язанні. Причому у якості кредитора за такою заміною може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Також, суди попередніх інстанцій зазначили, що поняття «перевід боргу»не є господарською операцією, та передбачене у якості підстави для заміни боржника у зобов'язанні та регулюється ст. 520 Цивільного кодексу України. При понятті «факторинг»мова йдеться тільки про кредиторів та про переуступку права вимоги - боргу третьої особи, а не про боржників та їх перевід боргу.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідач не довів правомірність прийняття спірних податкових повідомлень-рішень відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, з огляду на що позовні вимоги позивача були задоволені в повному обсязі.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 КАС України, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позову.

Відповідно до п. 3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 214, 215, 220, 222-224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Калінінському районі м. Донецька - відхилити.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 09.12.2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 12.05.2009 року у справі № 2-а-19167/08 -залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: М.І. Костенко

І.В. Приходько