Ухвала суду № 25879862, 30.08.2012, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2012 р. Справа № 20537/10

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Яворського І.О.,

суддів: Сапіги В.П., Клюби В.В.

з участю секретаря судового засідання Сідельник Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Рівне на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2009 року в справі за позовом Державної податкової інспекції у м. Рівне до приватного підприємства Торгово-виробнича фірма «Чари», товариства з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» про стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, Державна податкова інспекція у м. Рівне в липні 2009 року звернувся з позовом в суд до приватного підприємства Торгово-виробнича фірма «Чари», товариства з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» та просила стягнути з ПП «Чари» кошти в розмірі 102 000,00 грн. в дохід держави; стягнути з ТзОВ «Комерційні Рішення Лімітед» кошти в розмірі 102 000,00 грн. в дохід держави.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує на те, що договори поставок товарів між відповідачем є нікчемними, оскільки встановлено відсутність поставок товарів, що свідчать про укладення угод без мети настання реальних наслідків, а нікчемний правочин є недійсним в силу Закону і не створює наслідків, крім тих, що пов'язані із його недійсністю.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2009 року в справі №2а-5266/09/1770 в задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням Державною податковою інспекцією у м. Рівне подано апеляційну скаргу в якій, просить скасувати постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2009 року в справі №2а-5266/09/1770 та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги апелянт посилається на те, що господарські операції між відповідачами фактично не проводилися. Також скаржник зазначає, що перевіркою не встановлено наявність розумних економічних або інших причин (ділової мети) систематичного (протягом місяця) придбання та продажу товарів. Такі причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податку має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок формування податкового кредиту та валових витрат для інших суб'єктів підприємницької діяльності. Крім того апелянт зазначає, що оспорюваними господарськими зобов'язаннями відповідачами не сплачено обов'язкових платежів у бюджет, а несплачений підприємством податок на прибуток, податок на додану вартість внаслідок невірного формування валових доходів, валових витрат, податкового зобов'язання та податкового кредиту, є дохідною частиною державного бюджету, власністю держави. Отже, підприємством перераховувались кошти без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків, в зв'язку з чим дії підприємства призвели до втрат дохідної частини Державного бюджету України. Таким чином, на думку апелянта, підприємством порушено ст. 228 ЦК України щодо укладення правочину, який суперечить моральним засадам суспільства, а також порушує публічний порядок, спрямований на заволодіння майном держави, дохідної частини бюджету, а отже є нікчемним.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Рівне слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову без змін. При цьому колегія суддів виходить з наступних міркувань.

Відмовляючи в позові Державної податкової інспекції у м. Рівне суд першої інстанції виходив з того, що жодних відомостей щодо наявності в діях посадових осіб приватного підприємства Торгово-виробнича фірма «Чари» та товариства з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» вини у формі протиправного умислу, встановленого обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили позивачем не наведено.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України та ч. 1-3 ст. 180 Господарського кодекс) України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови визнані такими за законом, які необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з вимогами ст. 180 Господарського кодексу України та абз. 2 ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України крім вище визначених істотних умов, договір повинен відповідати умовам, встановленим для даного виду договорів законом. При укладенні господарського договору сторони в будь-кому разі зобов'язані погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Таким чином, договори укладені між приватним підприємством Торгово-виробнича фірма «Чари» та товариством з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» відповідають вимогам встановленим ст. 638 Цивільного кодексу України та ст. 180 Господарського кодексу України та вважаються укладеними.

Такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, частково відповідають нормам матеріального права.

Судом встановлено, що з 16 січня по 05 лютого 2009 року відповідачем проводилась планова виїзна документальна перевірка відповідача - ПП ТВФ «Чари» за період його діяльності з 01.10.2005 року по 30.09.2008 року. Її результати оформлені актом №109/23-100/22556169 від 10.02.2009 року.

В ході проведення перевірки податковим органом було встановлено, що ПП ТВФ «Чари уклала договори в усній формі на поставку матеріалів з ТзОВ «Комерційні Рішення Лімітед», за результатами яких отримані матеріали (розчин, щебінь, бетон) відповідно до накладної від 14.03.2008 року.

Державною податковою інспекцією в м. Рівне в ході проведення перевірки направлено запит у ДПІ у Рівненському районі Рівненської області щодо надання інформаційної довідки по ТзОВ «Комерційні Рішення Лімітед». Як наслідок отримало інформаційну довідку по даному товариству, де зазначено, що кількість співробітників - 0, інформація про наявність основних засобів - відсутня, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців внесена інформація про відсутність платника за адресою.

Крім того орган державної податкової служби зазначив, що ПП ТВФ «Чари» не надано до перевірки документів, які свідчать про транспортування будівельних матеріалів, відсутні товарно - транспортні накладні на перевезення ТМЦ.

На підставі цього ДПІ в м. Рівне зробила висновок про відсутність у ТзОВ «Комерційні Рішення Лімітед» адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов'язань по укладених угодах та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов'язань, а тому вважає укладені правочини нікчемними.

У своїй позовній заяві позивач в обґрунтування нікчемності правочину посилається на невідповідність чи суперечність договору № В-08/03-1 від 01 березня 2008 року вимогам чинного законодавства, а виключно на безтоварність поставки по даному договору, по-скільки перевіркою встановлено відсутність у сторін необхідних умов для здійснення господарських операцій, а саме виробничих активів, персоналу, складських приміщень, транспортних засобів їх оренди тощо, а також первинних та перевізних документів.

Згідно ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок та є нікчемним, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яке завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з ч. 1 ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним, як таке, що вчинено з метою, яке завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в дохід держави.

Відповідно до ч.2 п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику про визнання правочинів недійсними» нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку про те, що для визнання правочину таким, що порушує публічний порядок та, як наслідок - застосування конфіскаційних санкцій до учасників такого правочину, закон передбачає наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність цього правочину публічно-правовим актам держави, що одночасно становить правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового делікту.

Враховуючи, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи (частина перша статті 92 Цивільного кодексу України), то виявлення умислу в діях учасників правочину передбачає обов'язкове встановлення посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставин, за яких такий умисел виник. Без з'ясування наведених фактичних даних саме по собі порушення юридичною особою правил здійснення господарської діяльності та несплата податків і зборів не може бути підставою для висновку про укладення правочину, який порушує публічний порядок.

Згідно п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).

У відповідності до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Посилання ДПІ на обґрунтування вимоги про визнання угод між відповідачами фіктивними на їх безтоварний характер, тобто укладення угод без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема права на податковий кредит та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, підлягає з'ясуванню судом.

Установлення даного факту може бути підставою для віднесення таких угод до нікчемних, як таких, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, визнання яких у судовому порядку недійсними не вимагається.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Колегія суддів дослідивши та оцінивши матеріали справи звертає увагу, що незважаючи на наявність таких необхідних документів, які свідчать про здійснення господарської операції, як видаткова накладна, акти використання матеріалів при будівництві, довіреність на приймання товарних цінностей, водночас в матеріалах справи відсутні квитанції про оплату придбаної продукції за договорами поставки та зокрема акти приймання-передачі товарної продукції, товарно-транспортні накладні, договори перевезення, договори зберігання та як вже зазначалося дані про наявність у товариства з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» матеріальних активів для здійснення господарської діяльності в тому числі працівників.

Колегія суддів порівнюючи той доказовий матеріал, що міститься в справі вважає, що саме квитанції про оплату придбаної продукції за договорами поставки та зокрема акти приймання-передачі товарної продукції, товарно-транспортні накладні, договори перевезення, договори зберігання та як вже зазначалося дані про наявність у товариства з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» матеріальних активів для здійснення господарської діяльності в тому числі працівників є вагомими доказами, які в даній ситуації спростували б думку про безтоварність господарської операції.

Так, зокрема договір поставки, видаткова накладна, акти використання матеріалів при будівництві, довіреність на приймання товарних цінностей свідчать про незавершений цикл господарської операції, а отже породжують висновок про її фактичне нездійснення.

Колегія суддів приходить до висновку, що при укладенні спірного правочину ПП ТВФ «Чари» та товариство з обмеженою відповідальністю «Комерційні Рішення Лімітед» порушило публічний порядок, тому такий правочин укладений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а отже, є нікчемним.

Органи державної податкової служби, зазначені в абзаці 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, тому Ужгородська МДПІ вправі звернутися до адміністративного суду з зазначеним позовом.

Колегія суддів, разом з тим зазначає, що відповідно до частини 1 статті 208 ГК України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Так, як зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських, як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині 1 статті 238 ГК України і тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 250 ГК України (в редакції на час спірних правовідносин) адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше, як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Оскільки правочин, який оспорює податковий орган, вчинений між відповідачами у березні 2008 року, а позов про застосування правових наслідків його нікчемності до суду поданий у липні 2009 року, є підстави для відмови в його задоволенні в силу того, що строк для застосування адміністративно-господарських санкцій з дня порушення здійснення господарської діяльності сплив, а можливості його поновлення законодавством не передбачено.

Водночас застосування приписів норми ст. 250 ГК України можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов'язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов'язання (правочину, договору, угоди), що є підставою позову про застосування санкцій. З'ясування цих обставин є необхідним незалежно від того, чи закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов'язань з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб'єктів підприємництва, які завідомо не сплачують податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови у позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмову у такому тощо.

З врахуванням того, що колегія суддів прийшла до висновку про нікчемність спірного правочину, є підстави для виключення з мотивувальної частини оскаржуваної постанови суду першої інстанції посилання на відсутність доказів нікчемності правочину та відмову в позові з цих підстав, оскільки це не впливає на законність постанови суду першої інстанції, який, крім того, відмовив в задоволенні позову і з передбачених законом підстав на підставі ст. 250 ГК України.

З огляду на наведене апеляційні вимоги Державної податкової інспекції у м. Рівне є неаргументованими, а тому в задоволенні таких слід відмовити.

Керуючись ч.3 ст.160, ст.195, ст.196, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, ст.205, ст.206, ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Рівне залишити без задоволення, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2009 року в справі №2а-5266/09/1770 - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили, а у разі складення ухвали в повному обсязі, відповідно до ч.3 ст. 160 КАС України - з дня складення ухвали в повному обсязі.

Головуючий І.О. Яворський

Судді В.П. Сапіга

В.В. Клюба

Повний текст

виготовлено та підписано 03.09.2012 року