Ухвала суду № 25433609, 19.07.2012, Львівський апеляційний адміністративний суд

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2012 р. Справа № 88370/12

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючої судді Хобор Р.Б.

суддів: Рибачука А.І., Клюби В.В.,

з участю секретаря судового засідання Дембіцької Х.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2012 року у справі за позовом Приватного підприємства "Лемар" до державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова про скасування податкового повідомлення - рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Приватне підприємство "Лемар" звернулося з позовом до державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень - рішень № 0000152321 та № 0000142321 від 16 січня 2012 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що висновки податкового органу про заниження податку на прибуток, про завищення податкового кредиту та про нікчемність та фіктивність господарських операцій вчинених з ПП "Опт - Бест" не відповідають дійсності, зроблені без відповідних на те повноважень, реальність операцій спростовується належними первинними бухгалтерськими документами, зауважень щодо яких у податкового органу немає. Крім того, позивач вважає, що висновки відповідача не можуть ґрунтуватись лише на непідтверджених висновках акту перевірки щодо ПП "Опт - Бест". А тому, позивач переконаний, що відповідачем в ході перевірки, всупереч нормам чинного законодавства, було зроблено безпідставні та незаконні висновки про порушення підприємством податкового та цивільного законодавства, у зв'язку з чим були винесені незаконні податкові повідомлення-рішення.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2012 року позов задоволено, визнано протиправним та скасовано податкові повідомлення рішення державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова № 0000152321 та №'0000142321 від 16 січня 2012 року.

Приймаючи оскаржувану постанову, суд першої інстанції виходив з того, що з наявними в матеріалах справи первинними бухгалтерськими документами підтверджується реальність придбання позивачем у ПП "Опт - Бест" товарів (робіт, послуг) з подальшим їх використанням у своїй господарській діяльності та спростовуються висновки органу державної податкової служби про неправомірність включення витрат на оплату таких послуг до складу валових витрат підприємства. Також суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що сама по собі несплата податку контрагентом продавця (у тому числі у разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування. Щодо нікчемності та фіктивності господарських операцій вчинених з ПП "Опт - Бест" суд першої інстанції встановив те, що господарські операції, що є предметом даного спору, здійснювалися правоздатними юридичними особами і по своїй суті не суперечать інтересам держави, а також те, що з огляду на презумпцію правомірності правочину, правочин, що укладений позивачем та ПП "Опт - Бест" є дійсним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що спірні податкові повідомлення - рішення, які прийняті на підставі акта перевірки, з врахуванням змісту ст. 162 КАС України, є протиправними і підлягають скасуванню.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, відповідач - державна податкова інспекція у Галицькому районі м. Львова подав апеляційну скаргу до Львівського апеляційного адміністративного суду, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що постанова суду першої інстанції є неправомірною, винесеною судом з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що правочин між ПП "Лемар" та ПП "Опт - Бест" щодо поставки товару є нікчемним, оскільки в ході проведення перевірки ПП "Опт - Бест", встановлено відсутність підприємства за місцезнаходженням, відсутність на підприємстві основних фондів та трудових ресурсів для здійснення господарської діяльності, а тому господарська операція між підприємствами вчинена лише з метою отримання податкової вигоди при фактичній відсутності господарських взаємовідносин між сторонами. Відповідач вважає, що податкові повідомлення рішення прийняті у відповідності до вимог податкового законодавства, а тому просить апеляційну скаргу задоволити та прийняти нове рішення, відповідно до якого у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши суддю - доповідача по справі, учасників судового розгляду справи, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що державною податковою інспекцією в Галицькому районі м. Львова проведено позапланову виїзну перевірку ПП "Лемар" з питань достовірності нарахування і своєчасності сплати податку на додану вартість під час здійснення взаєморозрахунків з ПП "Опт - Бест" за період з 01.10.2010 року по 30.09.2011 року за результатами якої ДПІ прийшла до висновку про порушення підприємством ч.1, 5 ст. 203, п. 1, 2 ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України; п. 138.1, п. 138.2, 138.4, 138.8 ст. 138, п. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, внаслідок чого за перевірений період занижено податок на прибуток в сумі 49835,00 грн.; п. 1, п. 2 ст. 215, ст. 203, ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України та п. 198.1, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу України, а саме завищено податковий кредит в сумі 43335,00 грн. за рахунок безпідставного віднесення до складу податкового кредиту сум ПДВ за податковими накладними, що виписані ПП "Опт - Бест" з операцій, що фактично не здійснювались в межах господарської діяльності підприємства, що викладено в акті перевірки № 20/23-209/30919186 від 10 січня 2012 року.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток та податку на додану вартість позивачу за результатами взаємовідносин з ПП "Опт - Бест" на підставі перевірки ПП "Опт - Бест" державною податковою інспекцією у Вишгородському районі Київської області, про що складено акт від 08 листопада 2011 року № 2462/23-1/36832340 про результати документальної позапланової виїзної перевірки з питання правильності визначення повноти нарахування та своєчасності сплати податку на додану вартість та податку на прибуток за період з 01 жовтня 2010 року по 30 вересня 2011 року. Актом від 08 листопада 2011 року № 2462/23-1/36832340, встановлено, що у ПП "Опт - Бест" відсутні трудові ресурси, складські приміщення, виробничі активи, транспортні засоби, технічний персонал, виробничі потужності для здійснення будь - якого виду діяльності, а також відсутні необхідні умови для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності тощо.

На підставі акта перевірки ДПІ прийнято податкове повідомлення - рішення від 16 січня 2012 року № 0000142321, яким позивачу визначено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 52329,00 грн. у тому числі за основним платежем 49835,00 грн., та штрафними (фінансовими) санкціями 2494,00 грн., а також податкове повідомлення - рішення від 16 січня 2012 року № 0000152321, яким визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 45504,00 грн., у тому числі за основним платежем 43335,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями 2169,00 грн.

За період, протягом якого відповідачем проводилась перевірка діяльності позивача між ПП "Лемар" та ПП "Опт - Бест" укладено договір поставки товару № 5/04-1 від 05 квітня 2011 року, згідно з яким ПП "Опт - Бест" зобов»язується передати товар, а ПП "Лемар" зобов'язуються прийняти товар (піддони дерев'яні розміром 1200х800) та оплатити його.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з приводу безпідставності доводів податкового органу про нікчемність договору, що укладений позивачем із зазначеним вище контрагентом, виходячи з наступного.

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, а ст. 629 ЦК України зазначає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 ст. 712 ЦК України).

Підставою для недійсності правочину згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до частини першої статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", визначено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Крім того, органи державної податкової служби можуть звертатися до судів з позовами на підставі частини 1 статті 208 Господарського кодексу України про стягнення в доход держави коштів, що отримані за правочинами, які здійснені з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, покликаючись на їх нікчемність. Висновок суду щодо нікчемності правочину має бути викладений в мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Для стягнення вказаних санкцій необхідною умовою є наявність наміру на укладення (здійснення) договору з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства в обох сторін.

Якщо існування такої мети не доведене і відсутні підстави вважати угоду нікчемною, то відсутні підстави для задоволення позову в частині застосування санкцій, встановлених за здійснення правочину з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Як зазначено в акті перевірки, правочини між ПП "Лемар" та ПП "Опт - Бест" укладені без мети настання реальних наслідків. В силу ст. 234 ЦК України такі правочини є фіктивними і визнаються недійсними тільки судом.

Отже, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідачем не доведено того, що правочин, укладений позивачем та його контрагентом, є таким, що порушує публічний порядок, або був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, тобто є нікчемними.

Також судом не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст угоди не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово - господарськими результатами виконання зазначених угод.

Таким чином, відповідачем не доведено факту нікчемності чи фіктивності договору поставки, який укладався між ПП "Лемар" та ПП "Опт - Бест".

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про безпідставність висновків податкового органу про завищення позивачем розміру валових витрат та податкового кредиту та визначення позивачу у зв'язку з цим сум грошового зобов'язання з податку на прибуток та податку на додану вартість.

Питання визначення платників податків, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, порядок обліку, звітування та внесення до бюджету податку на додану вартість та податку на прибуток приватних підприємств з 01 січня 2011 року регулюється Податковим кодексом України.

Відповідно до пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з п. 138.2 ст. 138 цього Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до п. 139.1.9 ст. 139 цього Кодексу не включаються до складу витрат, зокрема, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку

Таким чином, визначальною підставою віднесення тих чи інших витрат підприємства до складу валових витрат є їх безпосереднє використання у господарській діяльності підприємства.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 Податкового Кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (роботи, послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Податковий кредит відповідно до п.14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України визначається як сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з розділом V цього кодексу.

Відповідно до положень статті 198.6 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: або дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг, або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до пункту 201.1 статті 201 ПК України, платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками реквізити, визначені вказаним підпунктом.

Як передбачено пунктом 201.10 статті 201 ПК України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

В силу положень п. 200.1 статті 200 ПК України, сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Таким чином, надання податковому органу всіх належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання бюджетного відшкодування є підставою для його одержання, якщо податковим органом не встановлено та не доведено, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних яких установлена судом.

Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що формування підприємством податкового кредиту не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту з податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо включення сум податку, сплачених ним в ціні придбаних товарів (робіт, послуг), до складу податкового кредиту та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Позивачем на підтвердження обґрунтованості віднесення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість за період, що перевірявся було надано договір поставки, податкові накладні, видаткові накладні, договір купівлі - продажу, виписки з банківських рахунків, акти прийняття виконаних робіт, які свідчать про підставність виникнення цивільних прав та обов'язків, а також про фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, та є достатніми доказами на підтвердження здійснення останніх.

Визначальним фактором для формування податкового кредиту платником податку на додану вартість, на думку колегії суддів, є подальше використання послуг в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи - платника податку.

Так, ПП "Лемар" вподальшому використало послуги надані ПП "Опт - Бест" в господарських відносинах з ВАТ "Миколаївцемент", що підтверджується договором купівлі-продажу № 121 від 04 січня 2011 року, видатковими накладними, податковими накладними, виписками з банківських рахунків, актами прийняття виконаних робіт згідно з договором на виконання перевезень вантажів.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що договір поставки і здійснені на його виконання господарські операції носили реальний товарний характер. Товари, що поставлені за цим договором, належним чином обліковувались та оприбутковувались позивачем за місцем їх зберігання та реалізації.

Фактичне отримання таких товарів та послуг підтверджується належним чином оформленими первинними документами, які відповідають вимогам, які встановлені для первинних документів Законом України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні" достовірність яких у ході документальної перевірки не спростована.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, про підставність включення позивачем суми податку на додану вартість по господарських операціях з ПП "Опт - Бест" до складу податкового кредиту за період, що перевірявся відповідачем.

Крім того, згідно з Порядком оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства вбачається, що податкові повідомлення - рішення, що приймаються за наслідками документальних перевірок фінансово - господарської діяльності суб'єктів господарювання, у тому числі позапланових виїзних, можуть бути складеними на підставі фактичних даних, зазначених виключно в актах перевірок фінансово - господарської діяльності суб'єктів господарювання. Оскаржувані податкові повідомлення - рішення, складені з покликанням на акт перевірки фінансово - господарської діяльності суб'єкта господарювання ПП "Опт - Бест", який не може бути визнаний допустимим доказом по справі та зумовлює безпідставність складення зазначених податкових повідомлень - рішень.

Стаття 19 Конституції встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно ст. 49, 70 КАС України, сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, а відтак зобов'язані обґрунтовувати належність та допустимість доказів для підтвердження своїх вимог або заперечень, що відповідачем зроблено не було.

Таким чином, відповідачем не наведено достатньо переконливих доводів про наявність обставин, які б свідчили про недобросовісність позивача як платника податків. З урахуванням наведеного, на переконання колегії суддів, оскаржувані податкові повідомлення - рішення № 0000152321 та № 0000142321 від 16 січня 2012 року не ґрунтуються на нормах права, внаслідок чого їх слід визнати протиправними та скасувати.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до переконання про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, постанова Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2012 року відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.

Керуючись ч.3 ст. 160, ст.ст. 195, 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. ст. 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу державної податкової інспекції у Галицькому районі м. Львова залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 березня 2012 року по справі № 2а-715/12/1370 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуюча суддя Р.Б. Хобор

суддя А.І. Рибачук

суддя В.В. Клюба

Повний текст ухвали виготовлено та підписано 24.07.2012 року.