Ухвала суду № 25413221, 16.07.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" липня 2012 р. м. Київ К-38920/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,за участю секретаря:Руденко А.М.,за участю представників позивача:Дищука В.О.,позивача:Почтаря Г.В.,відповідача:Сиротіної О.Б., прокурора:Суходольського С.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва,

до якої приєднався Заступник прокурора Солом'янського району м. Києва,

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2010 р.

у справі №2а-1818/10/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальність «Рітон»

до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва,

за участю Прокурора Солом'янського району м. Києва,

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальність «Рітон»(далі - позивач) звернулось з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м.Києва (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2010 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2010 р. рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове, яким позов задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 04.02.2010 р. №000382307/0.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача на адресу суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Представниками податкового органу було проведено планову виїзну перевірку господарської діяльності позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2006 р. по 30.06.2009 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2006 р. по 30.06.2009 р., результати якої викладені в акті від 26.01.2010 р. №1075/23-07/32373177.

Вказаною перевіркою було встановлено порушення позивачем вимог пп. 4.1.1 п. 4.1 ст.4, пп. 11.3.1 п. 11.3 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у результаті чого занижено податок на прибуток за період, що перевірявся на загальну суму 3 538 393,00 грн.

З урахуванням вимог пп.15.1.1 п.15.1 ст. 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами», сума заниженого податкового зобов'язання з податку на прибуток за результатами перевірки визначена контролюючим у розмірі 2 088 811,00 грн.

На підставі встановлених порушень контролюючим органом було прийнято спірне податкове повідомлення-рішення від 04.02.2010 р. №000382307/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 4 164 984,50 грн. (у т.ч. 2 088 811,00 грн. -основний платіж та 2 076 173,50 грн. -штрафні (фінансові) санкції).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що між позивачем, ВМГО «Спілка підприємців «Мегаспорт», та ТОВ «Мегаспорт»були укладені договори доручення від 01.11.2005 р. №0002838, від 01.01.2009 р. №406, від 01.03.2008 р. №60 та договори купівлі-продажу від 01.01.2009 р. №146, від 01.11.2005 р. №0002996 та від 31.10.2005 р. №0002998.

На виконання зазначених договорів доручення позивачем були отримані кошти, що підтверджується змістом договорів доручення, призначенням платежу (виписки банку), фактом надання послуг повіреного з відповідним складанням акту виконаних робіт та отриманням винагороди.

У подальшому позивачем (цедент) було укладено із ВМГО «Спілка підприємців «Мегаспорт»(цесіонарій) договори про уступку права вимоги, згідно яких цедент передає, а цесіонарій, у свою чергу, приймає на себе право вимоги першого та стає кредитором по названим договорам купівлі-продажу, укладеними між цедентом та ТОВ «Мегаспорт». За змістом таких договорів цесіонарій набув право вимоги належного виконання боржником обов'язків за договорами купівлі-продажу.

Крім того, позивачем було укладено ряд договорів купівлі-продажу товарів для спорту та відпочинку із суб'єктами підприємницької діяльності -фізичними особами на інкасацію грошових коштів від торгових точок мережі ТОВ «Мегаспорт»на рахунок позивача та договори на відповідальне зберігання товару.

Кошти отримані від суб'єктів підприємницької діяльності -фізичних осіб позивачем було використано, як отримані від Довірителя та перераховано постачальникам за отриманий товар.

Податковий орган вказуючи на порушення позивачем вимог пп. 4.1.1 п. 4.1 ст.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», посилається на неправомірне, на його думку, формування позивачем валового доходу та валових витрат за вказаними операціями, при цьому зазначає, що позивачем було неправомірно об'єднано процеси придбання та реалізації товару за договорами доручення та купівлі-продажу.

Попередні судові інстанції, вирішуючи даний спір по суті надали оцінку правомірності формування позивачем валового доходу та витрат із посиланням, зокрема, на такі нормативні положення.

Так, за змістом п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», валовий доход визначено, як загальну суму доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Згідно п. 5.1 ст. 5 цього ж Закону, валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) -це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 7.9.1 п. 7.9 ст. 7 наведеного Закону визначено, що з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом, не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені платником податку у зв'язку з залученням платником податку майна на підставі договору концесії, комісії, консигнації, довірчого управління, схову (відповідального зберігання), а також згідно з іншими цивільно-правовими договорами, що не передбачають передачі права власності на таке майно, з урахуванням положень підпункту 7.9.6 цього пункту.

Відповідно до п. 1.31 Закону, продаж товарів -це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.

Не вважаються продажем операції з надання товарів у межах договорів комісії, схову (відповідального зберігання), доручення, інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу прав власності на такі товари.

Крім того, згідно положень ст. 1000 Цивільного кодексу України, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Обов'язки, які виникають по договору доручення, регулюються приписами ст.1006 та 1007 Цивільного кодексу України.

Правовий аналіз наведених нормативних положень, дає підстави для висновку, що операції із передачі повіреному товарів для наступної реалізації не передбачають переходу права власності на ці товари повіреному. Таким чином, під час реалізації товару, який належить довірителю, у повіреного не виникають податкові зобов'язання.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України, аналізуючи обґрунтованість застосування до спірних правовідносин наведених законодавчих приписів дійшла висновку, що доводи судів попередніх інстанцій є помилковими та передчасними з огляду на таке.

Так, відповідно до п.2 ст.3 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні», фінансова, податкова та статистична звітності ґрунтується на даних бухгалтерського обліку.

У той же час, судові інстанції надаючи оцінку правомірності визначення сум валового доходу та валових витрат обмежились виключно відомостями бухгалтерського обліку, залишивши поза увагою дані податкового обліку платника податків.

Для правильного вирішення спору у даному випадку, судам слід було надати належну оцінку змісту та правовій природі укладених позивачем із ВМГО «Спілка підприємців «Мегаспорт»та ТОВ «Мегаспорт»договорів, та визначитись із правовими наслідками відображення зазначених договорів у податковому обліку позивача.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач у своїх доводах розмежовує операції за договором доручення та договорами купівлі-продажу.

Відтак, судам слід було визначитись із обґрунтованістю таких тверджень, для цього необхідною умовою є встановлення зв'язку між договорами доручення та договорами купівлі-продажу.

Зокрема, дослідженню підлягав зміст договорів доручення, а саме -чи мали на меті такі договори реальне настання наслідків щодо здійснення позивачем від імені та за рахунок довірителя юридичних дій з організації здійснення господарських операцій, а саме -придбання товарів (коштів) на виконання зазначених договорів доручення.

Якщо ж за спірними договорами доручення товарів (послуг) не придбавалось, судам слід оцінити чи не є в такому випадку перерахування за ними коштів фактично операцією з надання таких коштів у користування, а операції з уступки права вимоги -відповідно поверненням таких коштів.

У разі підтвердження наведених доводів, судам слід надавати оцінку обставинам справи із урахуванням того, що спірні господарські операції фактично є операціями з отримання фінансової допомоги.

Крім того, дослідженню також підлягає джерело надходження спірної суми бази оподаткування, на яку згодом контролюючим органом було донараховано податкове зобов'язання. Судовим інстанціям слід було встановити на якій правовій підставі позивачем були отримані такі кошти, за наслідками яких господарських операцій.

Виключно з урахуванням викладеного можна робити висновки щодо наявності чи відсутності правових підстав для включення спірних сум до валового доходу.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.7 КАС України, одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом ч.4, 5 ст.11 КАС України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Оскільки наведені обставини справи, не були з'ясовані судами попередніх інстанцій, у той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, і це порушення вимог ч.4, ч.5 ст.11 КАС України не може бути усунено судом касаційної інстанції з урахуванням меж касаційного перегляду справи, встановлених ст. 220 КАС України, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у цій ухвалі, виконати вимоги процесуального законодавства, зокрема ч.4 та ч.5 ст.11 КАС України щодо з'ясування всіх обставин у справі, ст. 86 цього Кодексу щодо оцінки доказів та в залежності від встановленого і у відповідності з нормами матеріального права вирішити спір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м.Києва задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2010 р. та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2010 р. у справі №2а-1818/10/2670 скасувати.

Справу №2а-1818/10/2670 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: Нечитайло О.М. Судді:Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.