Ухвала суду № 25010379, 24.05.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" травня 2012 р. м. Київ К/9991/95019/11

24 травня 2012 року м. Київ К/9991/95019/11

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

суддів: Островича С.Е.,

Федорова М.О.,

Степашка О.І.

секретаря судового засідання Хомініч С.В.,

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Севастополя на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 25 травня 2011 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2011 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека АВ і К" до Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Севастополя про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень рішень,-

в с т а н о в и л а :

Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 25.05.11, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2011, позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека АВ і К" задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції в Ленінському районі міста Севастополя від 11 березня 2011 року № 0000230231 про збільшення товариству з обмеженою відповідальністю «Аптека АВ і К» суми грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у сумі 2 065 898 гривень 75 копійок, з яких: 1 652 719 гривень 00 копійок за основним платежем та 413 179 гривень 75 копійок за штрафними (фінансовими) санкціями; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції в Ленінському районі міста Севастополя від 11 березня 2011 року № 0000240231 про збільшення товариству з обмеженою відповідальністю «Аптека АВ і К» суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 589 798 гривень 75 копійок, з яких: 471 839 гривень 00 копійок за основним платежем та 117 959 гривень 75 копійок за штрафними (фінансовими) санкціями, стягнуто з Державного бюджету України на користь товариства з обмеженою відповідальністю Аптека АВ і К судовий збір у розмірі 03 гривень 40 копійок.

Не погоджуючись з постановленими у справі рішеннями судів, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій і просить ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідача позивач просить залишити скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, посилаючись на правильність вирішення справи судами.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведена планова виїзна перевірка ТОВ «Аптека АВ і К» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 липня 2008 року по 30 вересня 2010 року. Перевірка проводилась з 30 грудня 2010 року по 18 лютого 2011 року. Термін перевірки продовжувався з 14 лютого 2011 року по 18 лютого 2011 року на підставі наказу від 11 лютого 2011 року № 235.

За результатами перевірки складено акт №14/23-1/22320067/1294/10 від 25 лютого 2011 року, згідно з висновками якого позивачем допущені наступні порушення вимог законодавчих актів: підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1, підпункту 5.2.1, підпункту 5.2.2, підпункту 5.2.5 пункту 5.2, підпункту 5.3.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3, підпункту 5.4.4, підпункту 5.4.6 пункту 5.4, пункту 5.9 статті 5, підпункту 7.9.6 пункту 7.9 статті 7, підпункту 8.3.1, підпункту 8.3.2 пункту 8.3, підпункту 8.6.1 пункту 8.6, підпункту 8.7.1 пункту 8.7 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»№334/94-ВР, що призвело до заниження податку на прибуток в 2008 році в сумі 219 840 гривень 00 копійок, у 1 кварталі 2009 року в сумі 150 541 гривень 00 копійок, у 1 півріччі 2009 року в сумі 174 027 гривень 00 копійок, за 9 місяців 2009 року в сумі 736 571 гривень 00 копійок, за 2009 рік в сумі 964 810 гривень 00 копійок, за 9 місяців 2010 року в сумі 468 069 гривень 00 копійок та завищення податку на прибуток за 9 місяців 2008 року в сумі 73 982 гривень 00 копійок, 1 квартал 2010 року в сумі 30 гривень 00 копійок та 1 півріччя 2010 року в сумі 4 355 гривень 00 копійок; пункту 4.1, пункту 4.2 статті 4, підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» №168/97-ВР в частині заниження податкових зобов'язань з податку на додану вартість в грудні 2008 року в сумі 91 423 гривень 00 копійок, червні 2009 року в сумі 9 045 гривень 00 копійок, грудні 2009 року в сумі 302 969 гривень 00 копійок, березні 2010 року в сумі 1 100 гривень 00 копійок, липні 2010 року в сумі 42 673 гривень 00 копійок, вересні 2010 року в сумі 25 729 гривень 00 копійок та завищенні податку на додану вартість в квітні 2010 року в сумі 1 100 гривень 00 копійок.

11 березня 2011 року були прийняті податкові повідомлення-рішення: № 0000230231 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у сумі 2 065 898 гривень 75 копійок, з яких 1 652 719 гривень 00 копійок за основним платежем та 413 179 гривень 75 копійок - за штрафними (фінансовими) санкціями; № 0000240231 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 589 798 гривень 75 копійок, з яких 471 839 гривень 00 копійок за основним платежем та 117 959 гривень 75 копійок - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Між позивачем та ТОВ «Комтоп», ПП «Вента», ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4 були укладені договори на оренду нежитлових приміщень (нерухомого майна), згідно з якими орендодавці надавали, а орендар приймав у строкове платне користування нежитлові приміщення для розміщення аптек (аптечних кіосків) з торгівлі медикаментами (лікарськими засобами) та товарами медичного призначення, за користування якими орендар сплачував орендну плату.

Відповідач в акті перевірки дійшов до висновку, що вказані договори мали статус договорів фінансового лізингу оскільки сторони при їх укладенні не визначили відповідні операції як оперативний лізинг, а також що витрати, які понесло підприємство у процесі виконання даних договорів, не підлягають віднесенню до складу валових витрат, на підставі чого прийняв рішення про порушення позивачем пункту 7.9.6. Закону №334/94.

Згідно ст.ст.806, 807 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Предметом договору лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг»фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Статтею 16 вказаного Закону передбачено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Згідно з абзацами другим-восьмим підпункту 1.18.2 пункту 1.18 статті 1 Закону №334/94 лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов: об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 відсотків його первісної вартості за нормами амортизації, визначеними статтею 8 цього Закону, та орендар зобов'язаний придбати об'єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі; сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює або перевищує первісну вартість об'єкта лізингу; якщо у лізинг передається об'єкт, що перебував у складі основних фондів лізингодавця протягом строку перших 50 відсотків амортизації його первісної вартості, загальна сума лізингових платежів має дорівнювати або бути більшою 90 відсотків від звичайної ціни на такий об'єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початку дії лізингового договору на весь його строк; майно, яке передається у фінансовий лізинг, є виготовленим за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик. Для цілей цього підпункту під терміном строк фінансового лізингу розуміється строк від дати передання майна лізингоотримувачу (орендарю) до дати набуття права власності на таке майно або здійснення останнього лізингового платежу лізингоотримувачем, залежно від того, яка подія сталася раніше. Незалежно від того, чи відноситься лізингова операція до фінансового лізингу відповідно до норм цього підпункту чи ні, сторони договору можуть визначити при укладенні договору таку операцію як оперативний лізинг без права подальшої зміни статусу такої операції до закінчення дії відповідного договору.

Поняття оренди майна у сфері господарювання визначено Цивільним та Господарським кодексами України. Так, в силу ст. 283, 286 Господарського кодексу, ст.759, 762 Цивільного кодексу за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Орендна плата це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

З аналізу наведених нормативно-правових актів та укладених між позивачем та орендодавцями договорів вбачається, що вони не є договорами фінансового лізингу, оскільки не відповідають визначеним законодавством умовам.

За таких обставин, судова колегія погоджується з висновками судів про те, що висновок відповідача щодо необхідності оподаткування операцій за договорами оренди нежитлових приміщень згідно з підпунктом 8.5.2 пункту 8.5 статті 8 Закону №334/94 та порушення позивачем підпункту 8.1.2 пункту 8.1, підпункту 8.5.2 пункту 8.5 статті 8 Закону №334/94, у частині не проведення амортизаційних відрахувань по об'єктам отриманим в фінансовий лізинг є неправомірним.

В акті перевірки податковий орган також дійшов висновку про порушення позивачем пункту 4.2. статті 4 та пункту 7.4.5. ст.7 Закону України №168/97 внаслідок непроведення нарахувань податкових зобов'язань з ПДВ при безкоштовній передачі позивачем невіддільних поліпшень об'єктів оренди по закінченню терміну оренди.

Судами встановлено, що між позивачем та Фондом комунального майна Севастопольської міської ради укладені договори оренди нерухомого майна. За умовами цих договорів повернення орендарем нерухомого майна здійснюється протягом одного тижня після закінчення договору, майно повертається в стані, в якому воно було отримане з урахуванням нормального зносу; прийом-передача об'єкта оренди після закінчення дії договору здійснюється комісією з представників обох сторін; вартість майна, що повертається, визначається на підставі акту оцінки, складеного на момент припинення договору; передача майна орендарем і прийом його орендодавцем посвідчується актом прийому-передачі, підписаним представниками сторін.

Згідно з підпунктом 3.1.1 статті 3 Закону України №168/97 об'єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку з поставки товарів та послуг, місце поставки яких знаходиться на митній території України. В силу пункту 1.4. ст.1 цього Закону не належать до поставки операції з передачі товарів в межах договорів схову (відповідального зберігання), довірчого управління, оперативної оренди (лізингу), інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу права власності (користування або розпорядження) на такі товари іншій особі.

Згідно із пунктом 3.2.2. ст.3 Закону України №168/97 не є об'єктом оподаткування операції з передачі майна у схов (відповідальне зберігання), а також у лізинг (оренду), крім передачі у фінансовий лізинг; повернення майна із схову (відповідального зберігання) його власнику, а також майна, попередньо переданого в лізинг (оренду) лізингодавцю (орендодавцю), крім переданого у фінансовий лізинг.

Тобто, при здійсненні платником податку на додану вартість операцій з передачі майна в оперативний лізинг (оренду) об'єктом оподаткування податком на додану вартість є виключно вартість наданих послуг у межах договору оренди тобто орендна плата.

Відповідно до пункту 8.7.1. Закону №334/94 платники податку мають право протягом звітного періоду віднести до валових витрат будь-які витрати, пов'язані з поліпшенням основних фондів, що підлягають амортизації, у тому числі витрати на поліпшення орендованих основних фондів, у сумі, що не перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних фондів станом на початок такого звітного періоду. Витрати, що перевищують зазначену суму, розподіляються пропорційно сумі фактично понесених платником податку витрат на поліпшення основних фондів груп 2, 3, 4 чи окремих об'єктів основних фондів групи 1 та збільшують балансову вартість основних фондів відповідних груп чи окремих об'єктів основних фондів групи 1 станом на початок розрахункового кварталу.

Відповідно до пункту 4.2 статті 4 Закону України №168/97 у разі здійснення операцій з безоплатної передачі товарів (робіт, послуг), база оподаткування визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни.

Статті 10, 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»визначають, що істотними умовами договору оренди в тому числі є відновлення орендованого майна та умови його повернення. У разі закінчення строку дії договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

З урахуванням наведених норм колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що здійснення позивачем поліпшення основних фондів не може вважатися операціями з безоплатної передачі товарів (робіт, послуг) на користь орендодавця -Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради, оскільки згідно умов договорів оренди, укладених між позивачем та Фондом, витрати орендаря на проведення невіддільних поліпшень об'єкта оренди, в тому числі поліпшень, проведених за згодою орендодавця, орендарю не відшкодовуються. Таким чином, здійснення позивачем вказаних поліпшень (ремонту) є безпосереднім виконанням договорів оренди. Крім того, здійснення за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менш як 25 відсотків залишкової (відновної за вирахуванням зносу) вартості майна (будівлі, споруди, приміщення), є підставою для приватизації об'єкта оренди, відтак, понесення витрат на поліпшення об'єкта оренди пов'язано з придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку, що в свою чергу є підставою для віднесення таких витрат до складу податкового кредиту.

В частині порушення позивачем пункту 5.1. ст.5 Закону №334/94 внаслідок непідтвердження документально фактичної експлуатації та використання орендованих приміщень в господарській діяльності підприємства колегія суддів також погоджується із висновками судів про безпідставність рішень відповідача, оскільки договори суборенди нежитлових приміщень між позивачем та ФОП ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 в повному обсязі виконані сторонами, про що складені відповідні документи: акти прийому-передачі та квитанції із зазначенням усіх необхідних реквізитів. Порушень вимог законодавства про бухгалтерський облік та звітність позивачем не встановлено. Висновок відповідача про порушення позивачем пункту 5.1. статті 5 Закону №334/94 через ненадання рахунків оплати за використання комунальних платежів (опалювання, електроенергію, воду, каналізацію) та здійснення заходів санітарно-епідеміологічної безпеки, є безпідставним і не може свідчити про невикористання нежитлових приміщень у господарської діяльності позивача.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з додержанням норм процесуального та матеріального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі міста Севастополя залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 25 травня 2011 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2011 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді С.Е. Острович О.І. Степашко М.О. Федоров

Суддя С.Е. Острович