Ухвала суду № 24921159, 22.06.2012, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-18858/11/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Григорович П.О.

Суддя-доповідач: Файдюк В.В.

У Х В А Л А

Іменем України

"22" червня 2012 р. м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Файдюка В.В.

суддів: Маслія В.І.

Старової Н.Е.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року у справі за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства «Сітібанк»до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В :

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року адміністративний позов ПАТ «Сітібанк»до СДПІ у м. Києві по роботі з великими платниками податків про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення -задоволено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою в задоволенні позову відмовити.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, СДПІ в м. Києві по роботі з великими платниками податків проведено виїзну планову перевірку Акціонерного комерційного банку «Сітібанк (Україна)»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 липня 2004 року по 30 червня 2007р за результатами якої року складено акт № 859/4310/21685485 від 11 жовтня 2007 року.

На підставі висновків вказаного акту про порушення позивачем пп. 5.2.4 п. 5.2 статті 5, пп. 8.4.1 п. 8.4 статті 8, пп. 12.2.1, 12.2.2 п. 12.2 статті 12, пп. 4.1.1 п. 4.1 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та за результатами оскарження прийнятого відповідачем податкового повідомлення-рішення про визначення податкового зобов'язання та застосування штрафних санкцій за платежем «податок на прибуток банківських організацій»відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення № 0000124310/3 від 22 травня 2008 року, яким позивачу донараховано зобов'язання в сумі 2 883 082, 71 грн. (в тому числі 50 883, 10 грн. основний платіж, 2 832 199, 61 грн. штрафні санкції).

Не погоджуючись з вказаним податковим повідомленням-рішенням позивач оскаржив його в судовому порядку.

Відповідно до п.п.12.2.2 та 12.2.3 п. 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(в редакції, яка діяла на момент формування позивачем страхового резерву) -створення страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється для банків Національним банком України, а для небанківських фінансових установ - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними безнадійними згідно з нормами цього Закону.

Колегія суддів зазначає, що даною правовою нормою було передбачено створення страхового резерву для відшкодування ризику неповернення заборгованості, при цьому, затвердження методики та критеріїв віднесення заборгованості було делеговано Національному банку України. Таким чином, нормою Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»було прямо передбачено застосування нормативів Національного банку України для цілей оподаткування.

Відповідно до пункту 1.9 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 06 липня 2000 року № 279 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 серпня 2000 року за № 474/4695 - банки зобов'язані здійснювати розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними операціями) протягом місяця, у якому здійснено кредитну операцію (або укладено угоду на її здійснення). Виноскою до пункту 1.9 передбачено, що такою угодою розуміється угода про надання гарантії тощо.

Отже, для визначення моменту віднесення сум до страхового резерву, Національним банком України прямо передбачено місячний термін з дня укладення угоди про надання гарантій, та не зазначено про сплату коштів на виконання угоди.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з п.п. 12.2.3 п. 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»в редакції Закону України від 25 березня 2005 року, розмір страхового резерву, що створюється за рахунок збільшення валових витрат фінансової установи, для комерційних банків не може перевищувати 10 відсотків від суми боргових вимог, а саме сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставленими на користь) дебіторам на останній робочий день звітного податкового періоду.

Фактична видача гарантії, на думку суду, і є початком дії наданої гарантії.

Так, згідно зі статтею 561 Цивільного кодексу України - гарантія діє протягом строку, на який вона видана, гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Таким чином, гарантії, видані позивачем, були чинними з дати видачі таких гарантій до обумовленої в гарантії дати закінчення строку її дії, та створювали для позивача всі правові наслідки наявних зобов'язань.

Посилання відповідача на невикористання контрагентами позивача гарантій судом не приймається з посиланням на норми статті 562 ЦК України, з огляду на положення якої колегія суддів вважає, що зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Видані позивачем гарантії об'єктивно не передбачають можливої оцінки стану контрагента банку після видачі гарантії, відізвання виданої гарантії у зв'язку зі зміною стану платоспроможності особи, якій така гарантія видана. При цьому, судом враховується, що умовами гарантій, виданих позивачем, не передбачено умов відкликання наданих гарантій. Таким чином, виникнення обов'язку позивача зі сплати гарантійних сум жодним чином не залежить від волі позивача, та не контролюється позивачем.

Виникнення обов'язку позивача зі сплати сум за гарантіями залежить від дій (бездіяльності) заявника гарантій, при цьому, вимоги щодо сплати сум можуть бути висунені бенефіціарами в будь який момент, а ймовірність повернення коштів за фактично сплаченими гарантіями на момент виникнення права на регресну вимогу до контрагента оцінці позивачем об'єктивно не підлягає.

Отже, дії ПАТ «Сітібанк»по віднесенню до складу валових витрат із формування страхового резерву під надані гарантії з моменту видачі таких гарантій, на думку колегії суддів, є цілком правомірними.

Також перевіркою було встановлено, що в порушення п.п.8.4.1 п.8.4 ст.8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", позивачем завищено амортизаційні відрахування в частині неправомірного збільшення балансової вартості основних засобів 2 групи на суму сплаченого у складі ціни податку на додану вартість при придбанні легкових автомобілів.

Згідно з пп. 8.2.1, 8.2.2 п. 8.2 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»- автомобільний транспорт відноситься до групи 2 основних фондів, а витрати на його придбання підлягають амортизації.

Підпунктом 8.4.1 п. 8.4 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

Разом з тим, підпунктом 7.4.2 п. 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», визначено, що сума податку на додану вартість, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів, не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат.

Відповідно до пп. 5.3.3 п. 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»- сплата податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, не включається до складу валових витрат.

Відповідно до пп. 7.4.2 п. 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»- не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Тобто, згідно вказаною нормою, суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат, однак це забороняється пп. 5.3.3 п. 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що зазначені нормативні акти припускають неоднозначне, множинне трактування порядку формування валових витрат при здійсненні господарських операцій з придбання легкового автомобіля та можливості віднесення сплачених сум податку на додану вартість по цих операціях до валових витрат, тобто виникає конфлікт інтересів.

Згідно пп. 4.4.1 п. 4.4 сатті. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»- у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

З огляду на викладене, судом першої інстанції вірно встановлено наявність прямо протилежних вказівок в двох Законах України, що може свідчити про наявність конфлікту інтересів.

Натомість, у разі, якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при їх застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною.

У даному випадку саме п. 8.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» регулює правові наслідки будь-яких операцій з придбання (створення) усіх видів основних фондів.

У той же час норма п.п. 7.4.2 п. 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»регулює правові наслідки придбання саме легкових автомобілів (крім таксомоторів), тобто, на думку суду, регулює вузьке коло суспільних відносин (операції з придбання саме легкових автомобілів, а не всіх основних фондів), а відтак, є спеціальною.

Відповідно до ч. 3 п.п. 5.3.3 п. 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»- у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування, або не є об'єктом оподаткування таким податком, податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом України «Про податок на додану вартість».

В матеріалах справи наявні податкові декларації з податку на додану вартість за 3 місяць 2005 року та 9 місяць 2005 року, реєстри отриманих та виданих податкових накладних за період, що охоплює 2005 рік, відомості амортизаційних відрахувань в податковому обліку за 1, 3, 4 квартали 2005 року, 3 квартал 2006 року та документальне підтвердження придбання позивачем автомобілів.

Судом першої інстанції було встановлено, що під час придбання легкових автомобілів у 2005-2006 роках позивачем у складі ціни придбаного товару було сплачено суми податку на додану вартість в сумі 243 781, 85 грн., з яких: - Nissan Maxima 2.0 A/T 31 255, 83 грн. ПДВ; Nissan Maxima 2.0 M/T 31 255, 83 грн. ПДВ; Nissan Maxima 3/0 A/T 34 730, 00 грн. ПДВ; Nissan X-Trail 32 353, 67 грн. ПДВ; Volvo S60 33 159, 33 грн. ПДВ; Nissan Almera 1,5 M/T 14 300, 00 грн. ПДВ; Volvo XC90 19 886, 10 грн. та 46 841, 09 грн. ПДВ,

Крім того, судом було встановлено, що суми податку на додану вартість, сплачені у звязку із придбанням зазначених автомобілів, до складу податкового кредиту з податку на додану вартість позивачем віднесені не були.

Таким чином суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про те, що позовні вимоги ПАТ «Сітібанк»підлягають задоволенню.

Отже при винесенні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

Відповідно до статті 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків -залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року -залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 КАС України та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтею 212 КАС України.

Головуючий суддя Файдюк В.В.

Судді: Маслій В.І.

Старова Н.Е.