Ухвала суду № 24408606, 18.04.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"18" квітня 2012 р. м. Київ К/9991/74763/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Лосєв А.М.Судді: Бившева Л.І. Шипуліна Т.М., при секретарі Титенко М.П.за участю представників: позивача:не з'явився, відповідача:Удовіченка К.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Красногвардійської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.08.2011 р.

у справі № 2а-1720/11/2070

за позовом Приватного підприємства «ТД СОФІ ПЛЮС»

до Красногвардійської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області

про скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

Приватне підприємство «ТД СОФІ ПЛЮС»(надалі -позивач, ПП «ТД СОФІ ПЛЮС») звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Красногвардійської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області (надалі -відповідач, Красногвардійська МДПІ) про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 22.03.2011 р. (суддя -І.М. Ральченко), у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.08.2011 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Ю.М. Філатов, судді: Н.С. Водолажська, Л.В. Тацій) скасовано рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог ПП «ТД СОФІ ПЛЮС»про скасування податкових повідомлень-рішень від 31.08.2010 р. № 0000132310/0, від 06.10.2010 р. № 0000132310/1, від 24.11.2010 р. № 0000132310/2 і у цій частині прийнято нову постанову про задоволення позову; скасовано податкові повідомлення-рішення від 31.08.2010 р. № 0000132310/0, від 06.10.2010 р. № 0000132310/1, від 24.11.2010 р. № 0000132310/2.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача не подав.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що представниками податкового органу проведено документальну невиїзну перевірку відповідача з питань взаємовідносин з контрагентом товариством з обмеженою відповідальністю «Яровіт-Плюс»у червні 2010 року, за результатами якої 25.08.2010 р. складено акт № 1038/23/36085094 (надалі акт).

Перевіркою встановлено порушення відповідачем приписів частини першої статті 203, статті 215, пункту 1 статті 216, статті 228 Цивільного кодексу України у частині недодержання вимог статтей у момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах; підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»(надалі -Закон України «Про податок на додану вартість»), у результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 947 375,00 грн.

На підставі акта позивачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 31.08.2010 р. № 0000132310/0, яким визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 1 136 850,00 грн., у т.ч. 947 375,00 грн. -основного платежу та 189 475,00 грн. -штрафних (фінансових) санкцій.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилаючись на приписи підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»зазначив, що господарські операції між відповідачем та ТОВ «Яровіт-Плюс»не мали реального характеру, оскільки транспортування придбаного відповідачем товару не підтверджено товарно-транспортними накладними, контрагент відповідача порушив порядок звітування перед податковим органом по власній фінансово-господарській діяльності за червень 2010 р., до складу податного кредиту відповідач включив суми податку на додану вартість не підтверджені податковими накладними.

Однак, апеляційний суд, з позицією якого погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України, обґрунтовано визнав помилковими висновки суду першої інстанції та доводи податкового органу, з огляду на наступне.

Що стосується доводів податкового органу відносно нікчемності правочину укладеного між позивачем та ТОВ «Яровіт-Плюс», колегія суддів зазначає наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.06.2010 р. між позивачем та ТОВ «Яровіт-Плюс»укладено договір поставки № 2/06, згідно умов якого останній зобов'язався передати у власність ПП «ТД СОФІ ПЛЮС»товар (соняшник) у кількості, визначеній у накладній, а позивач прийняти та оплатити його. Орієнтовна сума договору складала 6 000 000,00 грн.

Відповідно до частини першої статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», визначено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що реальність виконання умов договору та здійснених на його підставі поставок товару у грудні 2010 року підтверджено, податковими та видатковими накладними, виданими позивачу на кожну дату та партію поставки. Факт оплати товару податковим органом не заперечувався.

Посилання податкового органу на відсутність товарно-транспортних накладних як на підтвердження відсутності реального виконання умов договору та права на формування податкового кредиту є необґрунтованими, оскільки відсутність самої товарно-транспортної накладної, за умови наявності інших первинних документів, не може бути беззаперечним доказом обґрунтованості викладених висновків відповідача.

Зважаючи на викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що податковим органом не доведено наявність у сторін угоди умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме у формі ухилення від сплати податків.

Що стосується порушення ТОВ «Яровіт-Плюс»порядку звітування про власну фінансово-господарську діяльність за червень 2010 р. перед податковим органом та виявлену під час перевірки розбіжність у співвставлених показниках у розрізі контрагентів на суму 947 375,0 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 цього ж Закону визначено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до абз. першого підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Невиконання контрагентом свого зобов'язання зі сплати податку на додану вартість до бюджету тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що як позивач так і його контрагент на момент укладення та виконання договірних відносин були платниками податку на додану вартість. Позивач, сплативши контрагенту вартість придбаного товару, у визначеному договором порядку, на підставі отриманих оригіналів податкових накладних, які складені у відповідності до вимог пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», правомірно відніс до складу податкового кредиту відповідних звітних періодів зазначені в них суми цього податку.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що Закон України «Про податок на додану вартість»не ставить у залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб'єктами господарювання.

Такий висновок апеляційного суду ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та відповідає правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді спорів цієї категорії, яка полягає у тому, що несплата продавцем або його контрагентами податку на додану вартість до бюджету, у разі фактичного здійснення господарської операції, не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції щодо реальності взаємовідносин між позивачем та товариством з обмеженою відповідальністю «Яровіт-Плюс»у червні 2010 року та законності формування податкового кредиту за період, що перевірявся.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судом апеляційної інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваного судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210, 214 - 215, 220, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Красногвардійської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.08.2011 р. у справі № 2а-1720/11/2070 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:(підпис)Лосєв А.М. Судді(підпис)Бившева Л.І. (підпис)Шипуліна Т.М.

Суддя А.М. Лосєв