увійти
УКР
ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 березня 2008 року м. Київ
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого Ліпського Д.В.
судді-доповідача Гуріна М.І.
суддів Амєліна С.Є.
Загороднього А.Ф.
Заїки М.М.
при секретарі судового засідання Міненку І.М.,
за участю представника позивача Бужора А.М., представника відповідача Степаненко С.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу закритого акціонерного товариства “АТ Каргілл” на постанову господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2006 року у справі за позовом закритого акціонерного товариства “АТ Каргілл” до державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, -
В С Т А Н О В И В :
У січні 2006 року ЗАТ “АТ Каргіл” звернулося до суду з позовом до державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 01.08.2005 року № 0000031237/0.
Клопотанням від 15.02.2006 року позивач збільшив позовні вимоги та просив визнати недійсним також податкове повідомлення-рішення від 20.01.2006 року № 0001722311/3.
Постановою господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2006 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2006 року, а у справі ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що у жовтні 2003 року між позивачем та суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1. укладено договір купівлі-продажу від 27.10.2003 року № СVР-25274, згідно з умовами якого позивач придбав насіння соняшника у кількості 320 тон загальною вартістю 403 200 грн., в тому числі податок на додану вартість 67 200 грн. Відповідно до рахунку-фактури від 27.10.2003 року № 10-27 та накладної від 27.10.2003 року № 27-10 позивачу поставлено 32 000 кг соняшника на суму 403 200 грн.
Платіжним дорученням від 28.10.2003 року № 9020 позивач перерахував на користь ОСОБА_1. 403 200 грн. По зазначеній господарській операції позивачу видана податкова накладна від 27.10.2003 року № 126 на суму 403 200 грн., в тому числі ПДВ 67 200 грн. Особою, яка видала дану податкову накладну, значиться суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_1. Суми ПДВ згідно податкової накладної від 27.10.2003 року включено позивачем до складу податкового кредиту у квітні 2004 року.
Свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 та свідоцтво про його реєстрацію в якості платника податку на додану вартість визнані недійсними з моменту реєстрації рішенням Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02.08.2004 року, яке набрало законної сили 03.09.2004 року.
Оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням від 01.08.2005 року № 0000031237/0 на підставі акта перевірки від 29.07.2005 року № 43,23-713/20010397 відповідно до п.п. 17.1.3 п. 17.1 статті 17 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 67 200 грн. та застосовано штрафні санкції у розмірі 33 600 грн., усього - 100 800 грн. за порушення п.п. 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4. статті 7, п.п. 7.2.4 п. 7.2. статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”.
У межах процедури адміністративного оскарження зазначене податкове повідомлення-рішення залишено без змін і у зв'язку з цим відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 20.01.2006 року № 0001722311/3, яке за змістом повністю співпадає з податковим повідомленням-рішенням від 01.08.2005 року № 0000031237/0.
Відповідно до п.п. 7.4.1 п.7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” (в редакції на момент прийняття срібного податкового повідомлення-рішення), податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Не дозволяється включення до податкового кредиту, згідно з п.п. 7.4.5 п.7.4 статті 7 Закону, будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг) (у відповідній редакції).
Ухвалюючи судові рішення про відмову у задоволенні позову, суди виходили з того, що включення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість, підтверджених податковими накладними контрагентів позивача - постачальників продукції, установчі документи яких визнані недійсними у судовому порядку, є неправомірним.
Однак з такими висновками погодитись не можна.
Визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість саме по собі не тягнуло за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до моменту виключення з державного реєстру, та не позбавляло правового значення виданих за такими господарськими операціями податкових накладних.
Судами не спростовані доводи позивача про те, що на момент здійснення господарських операцій, обґрунтованість віднесення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість за якими не визнала податкова інспекція, продавець знаходився в Єдиному державному реєстрі, а також мав свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість.
За таких обставин покупець не може нести відповідальність як за несплату податків продавцем, так і за можливу недостовірність відомостей про нього, включених до Єдиного державного реєстру, за умови необізнаності покупця щодо такої.
Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” було встановлено, що, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними (частина перша, частина друга статті 18 Закону).
Відповідно до п. 1.3 статті 1 Закону України “Про податок на додану вартість”, платник податку - особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.
Платники податку, визначені у підпунктах “а”, “в”, “г”, “д” пункту 10.1 статті 10, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту та своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону (п. 10.2. ст. 10 Закону).
Таким чином, як випливає з вищенаведеного, сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.
Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування та накладання штрафних санкцій.
За таких обставин, коли судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних рішень, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає за необхідне скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення.
Керуючись статтями 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства “АТ Каргілл” задовольнити.
Постанову господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2006 року скасувати, а у справі ухвалити нове рішення.
Позов закритого акціонерного товариства “АТ Каргілл”до державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 01.08.2005 року № 0000031237/0 та від 20.01.2006 року № 0001722311/3 задовольнити.
Податкові повідомлення-рішення від 01.08.2005 року № 0000031237/0 та від 20.01.2006 року № 0001722311/3 визнати недійсними.
Стягнути з Державного бюджету України на користь закритого акціонерного товариства “АТ Каргілл” державний збір у сумі 85 грн.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
