Ухвала суду № 22423486, 12.10.2011, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Смагар С.В.

Суддя-доповідач - Міронова Г.М.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2011 року справа №2а/0570/8805/2011 приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Міронової Г.М.

суддів Геращенка І.В. , Губської Л.В.

за участю секретаря судового засідання Діденко О.С., за участю представника позивача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 03 серпня 2011 року у справі № 2а/0570/8805/2011 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач 30.05.2011 року звернувся до суду з позовом до Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкового повідомлення-рішення від 13 квітня 2011 року № 001312740 за основним платежем 82307 грн. та податкового повідомлення-рішення від 25 січня 2011 року № 0000051740/0 за основним платежем 109742 грн. 89 коп. та штрафними (фінансовими) санкціями 27435 грн. 72 коп. (з урахуванням зміни позовних вимог письмовою заявою від 19 липня 2011 року).

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 03 серпня 2011 р. позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції від 13 квітня 2011 року № 0013121740, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок з доходів фізичних осіб в сумі 82307 грн.

Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції від 25 січня 2011 року № 0000051740/0, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок на додану вартість у загальній сумі 137178 грн. 61 коп., в тому числі за основним платежем 109742 грн. 89 коп., за штрафними (фінансовими) санкціями 27435 грн. 72 коп.

Не погодившись з даною постановою суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовну у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що відповідач не згоден з постановою суду першої інстанції з тих підстав, що вважає її винесеною з порушенням норм матеріального права та невірного застосування судом «тлумачення» закону, що призвело до необґрунтованого та невірного винесення вказаного рішення. Апелянт вказує, що остання подана декларація з податку на прибуток за 9 місяців 2009 року, відповідно до якої значення в рядках 4.10 «Витрати на поліпшення основних фондів» та 07 «Сума амортизаційних відрахувань» декларації відсутні. До зазначеної декларації додаток К1 не надавався. Основні засоби у ТОВ «Абріс-09» відсутні. Відповідно до розрахунків комунального податку за 4 квартал 2009 року кількість працюючих на підприємстві у жовтні-грудні 2009 року складала 1 особу. Апелянт вважає, що позивачем в порушення норм ЦПК України та Закону України «Про прибутковий податок з громадян» безпідставно сформовано податковий кредит з податку на додану вартість у жовтні листопаді 2009 року в розмірі 109742,89 грн. та завищено валові витрати в 4 кварталі 2009 року суму витрат, повязаних з придбанням товарів (548714,00 грн.) по нікчемним правочинам, укладеним з контрагентом постачальником ТОВ «Абріс-09».

Представник позивача у судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував.

Представник відповідача у судове засідання не зявився, про розгляд справи був повідомлений належним чином.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи представника позивача, вивчивши доводи апеляційної скарги та наданих заперечень, вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є платником податку на додану вартість.

З 22 грудня по 24 грудня 2010 року відповідачем була здійснена документальна невиїзна перевірка позивача щодо підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків Товариством з обмеженою відповідальністю «Абріс-09» за період з 1 жовтня по 30 листопада 2009 року, за наслідками якої складено акт перевірки від 27 грудня 2010 року № 1443/17-2/НОМЕР_2.

Перевіркою встановлено, що в результаті включення позивачем у жовтні та листопаді 2009 року до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість у розмірі 109742 грн. 89 коп. по нікчемному правочину, укладеному з Товариством з обмеженою відповідальністю «Абріс-09», занижено суму податку на додану вартість за жовтень 2009 року у розмірі 55959 грн. 13 коп., за листопад 2009 року - у розмірі 53783 грн. 76 коп., а також зменшений валовий дохід на суму витрат, пов'язаних з придбанням продукції по нікчемному правочину, укладеному позивачем з Товариством з обмеженою відповідальністю «Абріс-09», у зв'язку із чим сума недоплати прибуткового податку за період з 1 жовтня по 30 листопада 2009 року склала 82317 грн.

За висновками вищенаведеного акту перевірки та за результатами адміністративного оскарження відповідачем прийняті спірні податкові повідомлення-рішення згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54, пункту 123.1 статті 123 Податкового кодексу України:

- від 25 січня 2011 року № 0000051740/0, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок на додану вартість у загальній сумі 137178 грн. 61 грн.., в тому числі за основним платежем 109742 грн. 89 коп., за штрафними (фінансовими) санкціями 27435 грн. 72 коп.;

- від 13 квітня 2011 року № 0013121740, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: податок з доходів фізичних осіб в сумі 82307 грн.

Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 1 жовтня 2009 року між позивачем, як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Абріс-09», як постачальником, був укладений договір, відповідно до якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця товар, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар. Загальна кількість товару, асортимент, вид, марка визначаються у рахунках-фактурах. Загальна сума договору складає 70000 грн. Термін дії договору з моменту укладання до 31 грудня 2009 року.

На виконання умов договору Товариством з обмеженою відповідальністю «Абріс-09» поставлено автозапчастини, та видані видаткові та податкові накладні від 9 жовтня 2009 року № 149 на загальну суму 23961 грн., в тому числі податок на додану вартість 3993 грн. 50 коп., від 9 та 16 жовтня 2009 року відповідно № 157 на загальну суму 146080 грн. 82 коп., в тому числі податок на додану вартість 24346 грн. 80 коп., № 158 на загальну суму 165713 грн., в тому числі податок на додану вартість 27618 грн. 83 коп., від 2 листопада 2009 року № 177 на загальну суму 71580 грн.. в тому числі податок на додану вартість 11930 грн., від 3 листопада 2009 року № 178 на загальну суму 251122 грн. 53 коп., в тому числі податок на додану вартість 41853 грн. 76 коп. Суми податку на додану вартість по зазначеним податковим накладним включені позивачем до складу податкового кредиту жовтня та листопада 2009 року. Станом на день складення акту перевірки відповідачем розрахунки позивачем з ТОВ «Абріс-09» проведені у повному обсязі, розрахунки здійснювалися простими векселями відповідно до актів приймання-передачі від 20 листопада 2009 року, 30 листопада 2009 року, 4 грудня 2009 року, 10 грудня 2009 року, 21 грудня 2009 року.

Колегія суддів відзначає, що суд першої інстанції правильно визначив коло нормативно-правових актів, що регламентують спірні правовідносини.

Відповідно до статті 13 розділу 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 року № 13-92 оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. До складу витрат, безпосередньо пов'язаних з одержанням доходів, належать витрати, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Відповідно до преамбули Закону України «Про податок на додану вартість», зазначений Закон, серед іншого, визначає статус платників податку на додану вартість, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету. Стаття 7 зазначеного Закону визначає порядок, підстави та терміни формування податкового кредиту.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168 податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін. у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником за податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку із, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку

Підпункт 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначає, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг). Долучені до матеріалів справи податкові накладні підтверджують право позивача та правильність формування ним податкового кредиту за спірні періоди відповідно до норм Закону України «Про податок на додану вартість». Суд зазначає, що відповідач в акті перевірки не зазначає про порушення позивачем норм підпунктів 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону № 168 при формуванні податкового кредиту.

Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону № 168 право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Підпункт 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону № 168 передбачає, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. Як виняток з цього правила, підставою для нарахування податкового кредиту при поставці товарів (послуг) за готівку чи з розрахунками картками платіжних систем, банківськими або персональними чеками у межах граничної суми, встановленої Національним банком України для готівкових розрахунків, є належним чином оформлений товарний чек, інший платіжний чи розрахунковий документ, що підтверджує прийняття платежу постачальником від отримувача таких товарів (послуг), з визначенням загальної суми такого платежу, суми податку та податкового номера постачальника.

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168 не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними. Таким чином, лише відсутність документів первинного обліку - податкових накладних, розрахункових, платіжних документів, тощо позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податку на додану вартість у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 15 березня 2010 року в адміністративній справі № 2а-620/10/1670, якою задоволено позов Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції, внаслідок чого припинена юридична особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Абріс-09» із-зі відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням не може бути підставою для висновку про недійсність податкових накладних, виданих таким контрагентом на час здійснення господарських операцій. Крім того, Закон № 168 не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника від інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання віднесення певних сум до податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не залежить від розрахунків з бюджетом третіх осіб. Якщо контрагент якимось чином порушив діюче законодавство або не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Судом встановлено, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців контрагент позивача - ТОВ «Абріс-09» зареєстрований 23 лютого 2009 року як юридична особа та був включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України за номером 36345633, знаходився на податковому обліку в Миргородській об'єднаній державній податковій інспекції, 15 вересня 2009 року йому видане свідоцтво платника податку на додану вартість № 100244879, яке було анульоване 15 січня 2010 року. Відповідно до пункту 9.8 статті 9 Закону № 168 визначено, що свідоцтво про реєстрацію особи в якості платника податку на додану вартість діє до дати його анулювання. Згідно з вимогами пункту 25 Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 року № 79, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності платником податку на додану вартість діє до дати його анулювання, яке відбувається у випадках, передбачених законодавством. Одночасно з анулюванням свідоцтва органи державної податкової служби здійснюють виключення платника податку на додану вартість з Реєстру.

Таким чином, на момент здійснення господарських операцій - в жовтні-листопаді 2009 року ТОВ «Абріс-09» було зареєстровано у якості платника податку на додану вартість та знаходилося в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Надані позивачем документи на підтвердження здійснення господарських операцій відповідають Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Щодо застосованих податковим органом норм цивільного законодавства, то системний їх аналіз свідчить про наступне.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочин це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Договір це домовленість (погоджена дія) двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків (стаття 626 ЦК). За змістом правочин не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина 1 статті 203 ЦК). Приписи частини 1 статті 203 ЦК узгоджуються з наступними нормами:

Під нікчемним правочином необхідно розуміти правочин, недійсність якого встановлена законом. Під порушенням публічного порядку розуміється пошкодження майна держави, незаконне заволодіння ним, але у даній справі порушення публічного порядку укладенням та виконанням договорів купівлі-продажу шляхом незаконного заволодіння майна держави не було, оскільки правовідносини склалися між фізичною особою підприємцем та приватним підприємством та майно держави в цьому правочині не було предметом купівлі-продажу, а порушення податкового обліку не є ознакою нікчемності угоди.

Колегія суддів зазначає, що статтею 204 Цивільного кодексу України передбачена презумпція правомірності правочину, під якою розуміється те, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин, яки вчиняючи правочин діють правомірно. При цьому, не вимагається прямої вказівки на правомірність тих чи інших дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені. Спростувати презумпцію правомірності правочину можливо лише у випадку, коли недійсність правочину передбачена прямою нормою закону, так само як застосувати наслідки такого правочину можливо лише за санкціями встановленими законом, проте у спірних правовідносинах податковий орган всупереч вимог частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України не довів ні факту нікчемності правочину, ні підстав для застосування санкції до відповідача у вигляді стягнення отриманого за правочином в дохід держави.

Правові наслідки нікчемного правочину статтею 228 Цивільного кодексу України не передбачені. Такі санкції встановлені лише статтею 208 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 207 Господарського кодексу України (далі за текстом ГК) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно приписів ст. 216 Цивільного Кодексу України оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, то наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Проте, суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначений перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України): правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочин, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Відповідач не зазначив у акті перевірки та не надав суду доказів, які б з огляду на приведені вище положення ЦК України та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України свідчили про нікчемність правочинів договорів № 431 від 1 серпня 2008 року та № 152 від 5 січня 2009 року, укладених між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Абріс-09». Також правочин між вказаними особами не визнавався недійсним у судовому порядку.

Враховуючи викладене, суд вважає, що відповідач не довів обставин, які б свідчили про нікчемність правочину - договору поставки від 1 жовтня 2009 року, а позивачем надано достатній об'єм документів, на підтвердження виконання умов договору.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та постанова прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду не вбачається.

Керуючись ч. 1-3 ст. 160, ст.ст. 167, 195-196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, 206, 211, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції у справі № 2а/0570/8805/2011 залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 03 серпня 2011 року у справі № 2а/0570/8805/2011 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення в повному обсязі відповідно до ч. 3 статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі.

Повний текст складено 19 жовтня 2011 року.

Головуючий суддя Міронова Г.М.

СуддіСудді Геращенко І.В. Губська Л.В.