Ухвала суду № 22384971, 03.08.2011, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Галатіна О.О.

Суддя-доповідач - Геращенко І.В.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2011 року справа №2а/0570/3021/2011 приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Геращенка І.В.

суддів Арабей Т. Г. , Губської Л.В.

за участю представників сторін:

від позивача не зявились

від відповідача не зявились

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Донецька

на постанову Донецького окружного адміністративного суду

від 24.03.2011 року

у справі № 2а/0570/3021/2011

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Советськбумсервіс»

до відповідача Державної податкової інспекції у Київському районі м. Донецька

про визнання недійсними податкових повідомлень - рішень

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Советськбумсервіс» звернулось до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Донецька про визнання недійсними податкових повідомлень рішень.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 24.03.2011 року у справі № 2а/0570/3021/2011 (суддя Галатіна О.О.) позовна заява задоволена.

Відповідачем подана апеляційна скарга, в якій просить постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволені позовної заяви відмовити.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує невірним застосуванням судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права.

Зазначає, що постанова суду прийнята при неповному досліджені усіх доказів, що мають значення для вирішення справи, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Вважає, що договори, укладені позивачем з ТОВ «Інпромгрупсервіс», які не спричинили реального настання правових наслідків, не відповідає вимогам закону, її вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, мають ознаки нікчемних в розумінні норм ЦК України, тому висновок про порушення вимог податкового законодавства при включенні результатів виконання таких договорів до бухгалтерського та податкового обліку правомірні, відповідають вимогам чинного законодавства та є підставою для нарахування сум податкових зобов'язань та застосування до платника податків сум штрафних (фінансових) санкцій податковими повідомленнями рішеннями, які оскаржувались.

Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила.

В основу повідомлень рішень, які оскаржувались, покладений акт № 4790/23-3/30099688 про результати позапланової невиїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість по взаємовідносинах з ТОВ «Інпромгрупсервіс» за березень, квітень, червень, липень, вересень, жовтень, листопад, грудень 2009 року.

За результатами перевірки ТОВ “Советськбумсервіс» інкримінувалось порушення вимог п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, внаслідок чого занижена сума податку на додану вартість в сумі 225584 грн., в тому числі:

- за березень 2009 року в сумі 18413 грн.,

- за квітень 2009 року в сумі 52874 грн.,

- за червень 2009 року в сумі 63105 грн..

- за липень 2009 року в сумі 9970 грн.,

- за вересень 2009 року в сумі 14043 грн.,

- за жовтень 2009 року в сумі 24753 грн.,

- за листопад 2009 року в сумі 6000 грн.,

- за грудень 2009 року в сумі 36426 грн.

Висновки, щодо заниження товариством сум податку на додану вартість зроблені податковим органом виходячи з виявлення ознак нікчемності угод, укладених між ТОВ «Советськбумсервіс» та ТОВ «Інпромгрупсервіс» від 22.07.2009 року № 22/07/2009, від 17.06.2009 року № 17/06/2009, від 27.03.2009 року № 27/03/2009/33, від 01.03.2009 року № 01/03/2009/32 та від 01.12.2009 року б/н, які, оскільки, як зазначено в акті перевірки, у контрагента ТОВ «Інпромгрупсервіс» відстуні необхідні умови для здійснення господарських операцій, відсутні основні фонди, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення, транспортні засоби, фінансові (грошові) потоки, які проходили по розрахункових рахункам «Інпромгрупсервіс», такі угоди не спричинили реального настання правових наслідків, не відповідають вимогам закону, вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України є нікчемними, і визнання таких правочинів недійсними не вимагається.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції та підтверджено матеріалами справи, ТОВ «Советськбумсервіс» мало правовідносини з ТОВ «Інпромгрупсервіс» з укладення та виконання умов наступних договорів:

-від 01.03.2009 року № 01/03/2009/32 про проведення маркетингових досліджень;

-від 27.03.2009 року № 27/03/2009/33 про поставку товару;

-від 17.06.2009 року № 17/06/2009 року про поставку товару

-від 22.07.2009 року № 22/07/2009 року про поставку товару;

-від 01.12.2009 року б/н про підряд;

На підставі вказаних договорів, а також податкових накладних, ТОВ «Советськбумсервіс» формувало за рахунок оплати товару та послуг податковий кредит.

Умови договорів виконані контрагентами, про що свідчать первинні документи, а саме: договори від 01.03.2009 року № 01/03/2009/32 про проведення маркетингових досліджень, від 27.03.2009 року № 27/03/2009/33 про поставку товару, від 22.07.2009 року № 22/07/2009 року про поставку товару, від 01.12.2009 року б/н про підряд, видаткові та податкові накладні, рахунки-фактури, платіжні доручення, виписки банку про проведення розрахунків, акти приймання-передачі, журнали ордери.

Слід також зазначити, що умовами договорів поставки передбачена доставка товару як самовивозом, так і автотранспортом поставщика ТОВ «Інпромгрупсервіс».

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, продукція за договорами поставки поставлялася автотранспортом поставщика, тому у ТОВ «Срветськбумсервіс» відсутні товарно - транспортні накладні щодо поставки товару.

На підставі акту перевірки прийняте податкове повідомлення-рішення № 0001772340/0-19387/10/23-313 від 23.07. 2010 року.

Не погодившись з вказаним рішенням податкового органу, товариство оскаржило його в адміністративному порядку та за наслідками адміністративного оскарження прийняті податкові повідомлення-рішення № 0001772340/1-25225/10/23-313 від 30.09.2010 року та № 0001772340/2-31969/10/23-313 від 09.12.2011 року.

Між сторонами немає розбіжностей щодо обставин справи встановлених судом першої та апеляційної інстанції, в апеляційній скарзі вказується тільки на порушення норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції.

Як вважає заявник апеляційної скарги, оскільки на підставі норм статтей 30, 215, 216, 203, 234, 655, 658 ЦК України податковим органом зроблений висновок про нікчемність правочинів, укладених позивачем з ТОВ «Інпромгрупсервіс», висновки про порушення вимог податкового законодавства обґрунтовані, тому суд першої інстанції дійшов неправомірного висновку про задовлення позовної заяви.

Колегія суддів вважає такий висновок помилковим, а апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, яка діяла на час спірних взаємовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку у тому числі органів державної влади. У справах щодо оскарження рішень суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією та законами України.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Законом України “Про державну податкову службу в Україні”, в редакції, чинній на момент спірних правовідносин, на державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції покладені функції з здійснення контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів).

Таким чином, відповідач у справі орган владних повноважень, якому чинним законодавством України надані владні управлінські функції у сфері оподаткування.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про систему оподаткування“, яка була чиною на час спірних взаємовідносин, ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Статтею 3 вищезазначеного Закону визначені принципи побудови та призначення системи оподаткування у тому числі єдиний підхід до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг.

Відповідно до ст.11 Закону України “Про систему оподаткування“ на платників податку покладена відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків та зборів і додержання законів про оподаткування.

Колегія суддів вважає помилковим висновок відповідача про порушення позивачем вимог податкового законодавства у зв'язку з укладанням нікчемних угод, з наступних підстав.

Статтями 626, 629 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України, господарською діяльністю вважається діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва -підприємцями.

Метою правочинів, що укладаються при веденні господарської діяльності, є отримання доходу, тому позивач як суб'єкт господарської діяльності, повинен спрямовувати свою господарську діяльність на досягнення економічних результатів та отримання прибутку.

Колегія суддів вважає помилковим висновок відповідача, що позивач здійснював заздалегідь економічно необгрунтовані операції з метою нарощування валових витрат та податкового кредиту з залученням як основного постачальника контрагента ТОВ «Інпромгрупсервіс», оскільки під час перевірки не досліджувалась наявність розумних економічних або інших причин (ділової мети) придбання послуг (товарів) від контрагента та такі причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податку має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок формування податкового кредиту та валових витрат для інших суб'єктів підприємницької діяльності.

Колегія суддів вважає помилковим довід заявника апеляційної скарги щодо того, що доказом відсутності отримання послуг позивачем від ТОВ «Інпромгрупсервіс» є ненадання ним первинних бухгалтерських документів, з наступних підстав.

Аналіз реальності господарської операції повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначені Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Згідно частини 2 статті 3 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, що здійснюється підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, використовуючи грошовий вимір, базуються на даних бухгалтерського обліку.

Метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства. Частина 2 даної статті передбачає, що бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Відповідно до статті 4 вказаного Закону бухгалтерський облік та фінансова звітність ґрунтуються на основних принципах, серед яких превалювання сутності над формою - операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми.

Згідно частини 1 статті 9 цього Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачем, контрагентом позивача надані первинні та податкові документи (акти приймання-передачі, рахунки-фактури, податкові накладні, тощо).

Таким чином, факт здійснення операції по придбанню товарів підтверджений отриманими позивачем від ТОВ «Інпромгрупсервіс» документами, що спростовує довід заявника апеляційної скарги.

Колегія суддів вважає необґрунтованим довід відповідача щодо того, що позивачем здійснювались операції без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків та створення податкової вигоди для третіх осіб з метою штучного формування валових витрат, з наступних підстав.

Згідно з частиною 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною 1 статті 203, частиною 2 статті 215 ЦК України є нікчемним, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно із статтею 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,

іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства,

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі,

правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на

реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1, 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Відповідачем не надано суду першої інстанції та апеляційному суду доказів наміру позивача порушити публічний порядок при укладені договорів з ТОВ «Інпромгрупсервіс», або наявності вироку суду у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо при укладенні та виконанні таких договорів.

Колегія суддів не приймає до уваги довід заявника апеляційної скарги щодо того, що під час проведення перевірок не встановлений факт поставок товарів, робіт, послуг, що свідчить про укладання вимог без мети настання реальних наслідків, оскільки з актів перевірки не вбачається, що податковим органом досліджені будь-які первинні документи та в судовому засіданні не підтверджені доводи про відсутність поставки товарів.

Крім того, відповідачем при обґрунтуванні обставини нікчемності правочинів порушені вимоги підпункту 2.3.4. Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 10 серпня 2005 року № 327, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 року за № 925/11205, відповідно до якого не допускається відображення в акті перевірки необгрунтованих даних, а також суб'єктивних припущень перевіряючими, які не мають підтверджених доказів, та різного роду висновків щодо дій посадових осіб суб'єкта господарювання (наприклад, "приховування об'єкта оподаткування", "розкрадання", "привласнення", "описка" тощо).

Чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди - покупця товару (робіт, послуг), яка є платником податків, не покладений обов'язок здійснювати контроль за дотриманням постачальником вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, сплати податку до бюджету і в подальшому за можливі дії порушника; за будь-якими із сторін правочину не передбачено зобов'язання та не визначено права здійснення контролю показників податкової звітності однієї сторони правочину над показниками податкової звітності заявленими іншою стороною правочину.

Статтею 61 Конституції України закріплений індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, тобто, до відповідальності повинен бути притягнений правопорушник та притягнення до відповідальності добросовісного платника податків суперечить нормам чинного законодавства.

Крім зазначеного, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно з ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання є:

господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Частиною 4 ст. 55 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

Статтею 80 Цивільного кодексу України визначено, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Згідно з ч. 4 ст. 87 Цивільного кодексу України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Відповідно до ч. 2 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Ст. 1 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр) автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців” відомості про юридичну особу або фізичну особу -підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців”, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Як зазначалось раніше, контрагент позивача ТОВ «Інпромгрупсервіс» під час укладення та виконання договорів був зареєстрований як юридична особа, записи щодо припинення юридичної особи відсутні, крім того, підприємство зареєстроване у встановленому чинним законодавством порядку в якості платника податку на додану вартість, та, як наслідок, мав право здійснювати господарську діяльність та складати податкові накладні.

Пунктом 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачено, що господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Згідно пункту 5.1 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

З аналізу пункту 5.1 статті 5 та пункту 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” вбачається, що основною умовою для віднесення до складу валових витрат є подальше використання таких товарів (робіт, послуг) у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1. пункту 5.2. статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” до складу валових витрат включаються сума будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Підпунктом 11.2.1 пункту 11.2 статті 11 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначено, що датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку;

або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Відповідно до абзацу 4 підпункту 5.3.9 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідач не заперечує, що позивачем бухгалтерський та податковий облік ведеться з дотриманням норм чинного законодавства.

Порядок визначення обєкту оподаткування, ставки та механізм сплати податку на додану вартість на час здійснення спірних операцій визначався Законом України “Про податок на додану вартість” .

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 6.1 ст. 6 та ст. 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження).

Таким чином, визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи - платника податку.

Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Згідно з абзацами 1, 3 підпункту 7.2.3 пункту 7.2. статті 7 цього Закону податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Відповідно до п.п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Як зазначалось раніше, контрагент позивача - ТОВ «Інпромгрупсервіс», як постачальник товарів (послуг) склало податкові накладні та на момент їх складення був зареєстрований платником податку на додану вартість, що підтверджується матеріалами справи.

Згідно ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не надав суду першої інстанції та апеляційному суду належних доказів порушення позивачем вимог податкового законодавства при формуванні податкового кредиту в розумінні зазначеної норми Закону.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про задоволення позовної заяви, постанова суду прийнята при повному та всебічному досліджені усіх матеріалів справи, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, тому підстав для скасування постанови не вбачається.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України “Про державну податкову службу в Україні”, Законом України “Про систему оподаткування”, Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”, Законом України “Про податок на додану вартість”, Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, ст. 2, ст. 71, ст. 72, ст. 99, ст. 160, ст. 167, ст. 195, ст. 197, п.1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. 206, ст. 211, ст. 212, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Донецька на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 24.03.2011 року у справі № 2а/0570/3021/2011 - залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суд від 24.03.2011 року у справі № 2а/0570/3021/2011 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Советськбумсервіс» до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Донецька про визнання недійсними податкових повідомлень рішень - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду в порядку письмового провадження набирає законної сили через пять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя І.В.Геращенко

Судді Т.Г.Арабей

Л.В.Губська