Постанова № 22373842, 19.03.2012, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 березня 2012 р. м. Львів№ 2а-13038/11/1370

15 год. 21хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сподарик Н.І., за участі секретаря судового засідання Задорожної М.М., представник позивача Божко Ю.Л., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Технолаб»до державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Технолаб»(далі ТзОВ «Технолаб») звернулося до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 23.06.2011 року № 0001792302/21560 державної податкової інспекції у Залізничному районі м.Львова (далі ДПІ у Залізничному районі м Львова) .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що право позивача на податковий кредит під час проведення перевірки підтверджується усіма необхідними первинними документами, на підтвердження договірних відносин з ТзОВ «Грандіор». Всі операції з контрагентом є реальними, товарними, а висновки відповідача стосовно нікчемності правочинів з контрагентом базуються на припущеннях та не підтверджені належними доказами. Таким чином, вважає, що відповідач прийшов до неправомірних висновків щодо порушення порядку формування ТзОВ «Технолаб»податкового кредиту, який передбачає єдиною підставою для формування податкового кредиту - наявність податкових накладних, складених у відповідності до вимог чинного законодавства. Крім того, позивач також зазначає, що законодавство України не передбачає норми, які б вказували на те, що не подання звітності та несплата податків продавцем при фактичному здійсненні господарської операції впливає на податковий кредит покупця. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення добросовісного платника податку права на формування кредиту у разі, якщо останній виконав усі передбачені Законом умови щодо отримання такого і має документальне підтвердження розміру податкового кредиту. Відтак оскаржуване податкове повідомлення рішення підлягає скасуванню. Представник позивача позовні вимоги підтримав, просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідач заперечив позовні вимоги з підстав викладених у письмових запереченнях № 9/10008 від 03.02.2012 року, поданих представником відповідача в судовому засіданні 13.02.2012 року, де вказано, що позивачем порушено п.198.2, п.198.3. п.198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, яке полягає у занижені підприємством податку на додану вартість за березень 2011 року в сумі 106744,32 грн. Під час проведення перевірки позивачем не доведена реальність здійснення операцій з контрагентом ТзОВ «Грандіор».

Представник відповідача у судове засідання призначене на 19.03.2012 року не прибув, проте належним чином повідомлений про місце, дату і час судового розгляду справи.

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши долучені до матеріалів справи докази, оцінивши їх в сукупності та встановив наступні фактичні обставини справи:

ТзОВ «Технолаб»зареєстроване 31.08.2005 року, що підтверджено витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців № 11865368 від 24.11.2011 року. Позивач взятий на облік платника податків до ДПІ у Залізничному районі 07.09.2005 року за № 33753895 та є платником податку на додану вартість, що підтверджується копією свідоцтва № 17744100 про реєстрацію платника податку на додану вартість (а.с.121).

У період з 01.03.2011 року по 31.03.2011 року державною податковою інспекцією у Залізничному районі м. Львова проведено позапланову виїзну перевірку ТзОВ «Технолаб», про що складено акт № 1413/23-2/33753895 від 08.06.2011 року про результати позапланової виїзної перевірки з питань взаємовідносин з ТзОВ «Грандіор»за період з 01.03.2011 року по 31.03.2011 року. Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог п. п. 7.4.1., п.п. 7.4.5, п. 7.4., п. п. 7.5.1. п. 7.5. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість в сумі 106744,32 грн.

Зокрема, на підставі акту перевірки 23.06.2011 року відповідачем прийнято податкове повідомлення рішення форми «Р»№ 0001792302/21560, яким відповідно до вимог п.198.2, п. 198.3, п. 198.6 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобовязання за платежем податок на додану вартість в сумі 106745,32 грн., у тому числі основний платіж 106744,32 грн., штрафні (фінансові) санкції (штрафи) 1 грн.

Не погоджуючись з прийнятими податковими повідомленнями-рішеннями ТзОВ «Технолаб»оскаржило останнє у адміністративному порядку. За результатами розгляду даних скарг, ДПА у Львівській області прийняла рішення № 23075/10/25-005/1858 від 29.08.2011 року та ДПС України від 28.10.2011 року за № 4566/6/10-245 якими оскаржуване повідомлення-рішення ДПІ у Залізничному районі м. Львова залишено без змін, а скаргу - без задоволення.

Позивач не погоджуючись з висновками посадових осіб державної податкової служби та з прийнятим податковим повідомленням рішенням, оскаржив останнє в судовому порядку.

Оцінюючи встановлені обставини та доводи сторін суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог з наступних міркувань:

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

01 січня 2011 року набув чинності Податковий кодекс України (далі - ПК України), який встановлює перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно п. п. 14.1.179. п. 14.1. ст. 14 ПК України, податкове зобов'язання для цілей розділу V цього Кодексу - загальна сума податку на додану вартість, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді.

Відповідно до п. п. 14.1.181. п. 14.1. ст. 14 ПК України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу

Право на віднесення сум податку до податкового кредиту, згідно п. 198.1. ст. 198 ПК України, виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2. статті 198 ПК України передбачено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п. 198.3. ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п. 198.4. ст. 198 ПК України, якщо платник податку придбає (виготовляє) товари/послуги та необоротні активи, які призначаються для їх використання в операціях, що не є об'єктом оподаткування або звільняються від оподаткування, то суми податку, сплачені (нараховані) у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не відносяться до податкового кредиту зазначеного платника.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (п. 198.6. ст. 198 ПК України).

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Згідно п. 201.1. ст. 201 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити:

а) порядковий номер податкової накладної;

б) дата виписування податкової накладної;

в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг;

г) податковий номер платника податку (продавця та покупця);

ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку;

д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг;

е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг;

є) ціна постачання без урахування податку;

ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні;

з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку;

и) вид цивільно-правового договору;

і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Згідно п. 201.10. ст. 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Між ТзОВ «Грандіор»(виконавець) та ТзОВ «Технолаб»(замовник) було укладено договір № 01/03/11 про надання консалтингових послуг від 01.03.2011 року. Згідно даного договору виконавець бере на себе зобовязання із надання замовнику консультаційних послуг по розробці лікарських препаратів. Замовник у свою чергу зобовязаний своєчасно забезпечити виконавця всім необхідним для виконання його обовязків передбачених договором, в тому числі документами у потрібній кількості примірників, нормативними актами, що регулюють діяльність замовника; оплачувати послуги виконавця, надані в рамках договору.

Про надання консультаційних послуг по розробці лікарських препаратів ТзОВ «Грандіор», в повному обсязі, підверджується актами виконаних робіт (надання послуг) від 31.03.2011 року наявними в матеріалах справи (а.с.63).

Оплата виконання послуг підтверджується податковими накладними від 31.03.2011 року № 103103; 31.03.2011 року № 113103 та платіжним дорученням № 853 від 18.04.2011 року на суму 430000,00 грн. ( а.с.70-71,73).

Крім того, позивачем на підтвердження виконання договору 01.03.2011 року надано копії звітів по розробці методики контролю якості лікарських препаратів, а саме, Омез ДСР, Паклітакс, Ципролет, Омез, Енам, Мосіт, Ворміл, Вагісан, Атокор, Деплатт.

03.03.2011 року між ТзОВ «Грандіор»(продавець) та ТзОВ «Технолаб»(покупець) укладено договір поставки № 03/03/11, за яким продавець зобовязується поставити та передати у власність покупця продукцію для проведення останнім відповідних лабораторних досліджень, а покупець зобовязується оплатити та прийняти продукцію.

На підтвердження дотримання даного договору поставки свідчить податкова накладна від 22.03.2011 року № 012203, видаткова накладна від 22.03.2011 року, рахунок № 052103 від 21.03.2011 року та платіжне доручення № 834 від 05.04.2011 року на суму 210 400,00 грн. (а.с.65-66,69 ).

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що господарська операція це дія або подія, що викликає зміни у структурі активів і зобовязань, власному капіталі підприємства. Із положень ч. 1, 3 ст. 9 вказаного Закону вбачається, що бухгалтерський облік полягає, зокрема, у складанні та прийнятті до обліку первинних документів, які фіксують факти здійснення господарських операцій, складенні на їх підставі зведених облікових документів, систематизація інформації первинних документів на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах синтетичного та аналітичного обліку шляхом подвійного запису їх на взаємопов'язаних рахунках бухгалтерського обліку. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Перелічені вище первинні документи були надані відповідачеві при проведені перевірки, зауважень до них не було, даний факт відображений в акті перевірки від 08.06.2011 року (а.с.11).

Стосовно твердження представника відповідача про нікчемність правочинів, укладених між позивачем та контрагентом ТзОВ «Грандіор», суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовується два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

Верховний Суд України у Постанові Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»(далі - Постанова Пленуму від 06.11.2009 р. № 9) розтлумачив, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України ), (п. 7 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9).

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Пункт 18 вищезгаданої Постанови тлумачить, що усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо .

Висновки податкового органу та твердження представника відповідача про нікчемність правочинів між ТзОВ «Технолаб»та ТзОВ «Грандіор», ґрунтуються на тому, що під час їх вчинення не було дотримано ч. 5 ст. 203 ЦК України і ці правочини не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними.

Такий висновок є помилковим. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Саме таку кваліфікацію правочинів було надано податковим органом в акті перевірки від 17.05.2011р.

У п. 24 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Суд звертає увагу також і на те, що відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Отже, цей вид недійсних правочинів належить до оспорюваних правочинів. З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину.

Крім того, не можна вважати належними посилання відповідача в акті перевірки від 08.06.2011 року № 1413/23-2/33753895 на те, що ТзОВ «Грандір»не маючи власних офісних виробничих приміщень, земельних ділянок, транспортних засобів, відсутність технічного персоналу для здійснення господарської діяльності не могло мати мети реального настання правових наслідків. Отже, не можна вважати належними і доводи про нікчемність операцій з огляду на те, що у вказаних контрагентів, на думку органу державної податкової служби, відсутні необхідні можливості для надання послуг. Адже, відсутність штату працівників по основному місцю праці, транспортних засобів та виробничих і складських приміщень не є належним доказом неможливості реального здійснення господарських операцій, оскільки діяльність може здійснюватись шляхом залучення трудових ресурсів та транспорту у інший спосіб, зокрема шляхом укладення цивільно-правових та господарських договорів.

Натомість, наявними в матеріалах справи доказами спростовуються висновки про порушення позивачем норм податкового законодавства, викладені в акті про результати позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Технолаб»№ 1413/23-2/33753895 від 08.06.2011 року, що став підставою для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення № 0001792302/21560 від 23.06.2011р.

Щодо твердження відповідача про те, що ТзОВ «Грандіор»має стан -місцезнаходження не встановлено і неможливо провести перевірку з питань правових взаємовідносинах з контрагентами та підтвердження сплати ПДВ взято з акту перевірки від 21.11.2011 року 591/08-03/36670361, без урахування обставин його складання, дане твердження спростовується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб підприємців місцезнаходження ТзОВ «Грандіор»м. Київ, Печерський район, вул. Професора Підвисоцького,16 (а.с. 77).

Проаналізувавши положення Податкового кодексу України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні»від 04.12.1990 р. (з наступними змінами і доповненнями), суд приходить до переконання, що податкові органи не наділені законодавцем компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства та не мають повноважень визнавати правочини нікчемними або такими, що не відповідають закону.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують, зокрема, такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Відтак, встановивши правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган, діючи в межах своїх повноважень, повинен звернутися до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом презумпції, яка наведена у ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину, зокрема й корегувати податкові зобовязання, навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає повноваженням податкового органу та способу їх реалізації, свідчить про перевищення компетенції та безпідставне втручання в приватні правовідносини, порушує принцип офіційності.

Відповідачем не було надано доказів порушення кримінальної справи щодо посадових осіб ТзОВ «Грандіор», та не надано жодного судового рішення, яке б підтвердило чи спростувало факт фіктивності договірних взаємовідносин сторін, наявні докази (перелічені вище), лише підтверджують реальність операцій за наслідками правочинів укладених між позивачем та контрагентом ТзОВ «Грандіор».

Таким чином, з огляду на докази, що містяться у матеріалах справи, правочини між позивачем та контрагентами не можуть вважатися нікчемними (недійсними) з огляду на наявність належним чином оформлених документів на його укладення та виконання обома сторонами. В ході судового розгляду справи податковим органом не було надано належних доказів, які б підтвердили вину позивача чи його контрагента, яка полягає в намірі порушити публічний порядок. Відтак, правочини, укладені позивачем не єнікчемними, тобто його нікчемність законом не встановлена.

Щодо зауважень відповідача стосовно того, що контрагентом позивача - ТзОВ «Грандіор»нібито (без надання доказів) подано декларацію з податку на прибуток рядок 7 з нульовими показниками, не подано до органів податкової служби розрахунки комунального податку з кількістю працюючих, не подано розрахунки з податку з власників транспортних засобів, суд зазначає наступне. В даному випадку можна вказувати про правопорушення у вигляді несплати податків, не звітування, відповідальність за що передбачена чинним законодавством, а не про вчинення безтоварних операцій.

Судом встановлено, що позивач придбавши в контрагента товарно-матеріальні цінності та послуги, сплативши їх вартість, на підставі отриманих податкових накладних відніс до складу податкового кредиту відповідних звітних періодів зазначені в них суми ПДВ з дотриманням приписів Податкового кодексу. Суд звертає увагу на те, що обставини, які стали підставою для прийняття оскаржуавного податкового повідомлення рішення знаходяться поза межами вимог ст.198 ПК України щодо умов винекнення у позивача права на податковий кредит. ПК України не ставить у залежність винекненн у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податковго законодавства іншими субєктами господарювання.

Суд враховує також і те, що відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Оскільки визнання фіктивного правочину недійсним відбувається за рішенням суду, єдиним допустимим засобом доказування факту фіктивності правочину є рішення суду. Інші докази, зокрема й акти перевірки податкового органу, цю обставину підтвердити не можуть в силу прямого припису закону, а отже й не можуть братися до уваги судом під час вирішення справи.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Проте доказів правомірності, законності та обґрунтованості відповідачем прийнятого податкового повідомлення-рішення суду не надано.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Докази подані позивачем переконують у підставності позовних вимог.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що відповідачем по справі правомірність прийняття спірного податкового повідомлення рішення № 0001792302/21560 від 23.06.2011р недоведена, не надано суду жодних доказів, які б спростовували вимоги позивача, а позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають відшкодуванню з державного бюджету України понесені позивачем судові витрати у виді судового збору.

Керуючись ст.ст. 17-19, 94, 160-163, 167 КАС України, суд

постановив:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 23.06.2011 року № 0001792302/21560.

Стягнути з державного бюджету на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Технолаб»(м. Львів, вул. Данила Апостола,2; ідентифікаційний код 33753895) 1095 (десять тисяч девяносто пять ) грн. 68 коп. сплаченого судового збору.

Апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, виготовленої в повному обсязі. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 23 березня 2012 року.

Суддя Сподарик Н.І.